батько
до клубу
на милицях йде
день
вітер
цілує
бабусині плечі
вечір
кашляння
діда
відлунює ніч
ніч
а я
у колисці
вигойдую сон
син
* * *
вітер шмалький
наліг на весла
прибив до берегу
мого відчаю
брунатну куряву
з-під ніг
дитинства
запустив
свої пальці
у моє волосся
як колись
це робила кохана
став я із вітром
навколішки
визбирувати
загублені
роки
*
влучним снайпером
узято на приціл
мій спокій
й відтак і живу
мішенню
*
у рожевому горлі
ранку
застряв
кісткою місяць
сльозяться
безсонням
очі
матір
ненько моя
розсуваючи
землю руками
ти ідеш
до глибинної суті
першооснови
щоб нагадати
про себе
весною
цілющою
материнкою
батько
дивлюся
на почерк батька
і серце
здригається
так схожа
його рука
на мою руку
пожовклі листи
порохнявіють
з кожним роком
а нових
писати
нікому
***
відлітає у вирій
колискова
пахощі
вогкого листя
затулюють
овид пам'яті
і губиться
кукурікання півня
в сивині
маминого волосся
***
заклечана хата уся в образах
і туга Господня в дитячих очах
зів'яли роки і забрали лелеки
зажурену неню у вирій далекий
торкнулося серце смертельного жала
і хата зі мною навколішки стала
* * *
подумки зібрав
кожну
виплакану мамою
сльозу
до сльозинки
і
потонув
в океані
відчаю
***
Догорають каштанів свічки,
в'яжуть вузлики вишні і груші.
І вертають до нас ластівки —
наших предків окрилені душі.
Двійко з них засотали гніздо
попід стріхою нашої хати.
Люди кажуть "весна", але то —
я упевнений: батько і мати.
березень
я перші проліски ласкаві
привеснив поглядом до ніг
вітрець у сонячній оправі
шпаків стрічає біля стріх
на перехресті двох ведмедиць
зірки яріють мов шаблі
і проростає оселедець
на чорній лисині землі.
квітень
Білим по білому — біллю
шиє весна сорочки.
Пізнє квітневе весілля:
мерзнуть каштанів свічки.
Дощик-заброда ледащо
коником в ринвах сюрчить.
Хмара, ошкіривши пащу,
довго і хижо гарчить.
вже облітає фата.
Атомом мічені гени...
Вічних небес мерзлота...
травень
травень
розрізає хвацько
зелений напірник
тополі
розтрушує пір'я
за вітром
як сніг
і прагне
вважаючи себе митцем
театру абсурду
аби всі повірили
у справжність зими
а люди
випльовуючи з рота
тополиний пух
вірили
у календар
червень
тріолет
знов літо править мажі на Херсон
земля до річки спрагло припадає
а сонце все пече і не сідає
знов літо править мажі на Херсон
над степом вітер марево гойдає
брунатний день вколисує у сон
знов літо править мажі на Херсон
земля до річки спрагло припадає
липень
Над Херсоном липневе осоння.
Над Славутою чайки ячать.
І авто, переїхавши сонце,
по дорозі розпеченій мчать.
Відганяю журналом задуху,
з вентилятором схожа рука,
так нагадує спека свекруху,
що невістку свою допіка.
***
Відщебечу, може відкурличу.
Яблуком дозрілим упаду.
За собою піснею покличу,
а можливо, й з розуму зведу?..
Наче в'юн навколо обкручуся
і до тебе міцно притулюсь.
З небокраю зіркою скочуся
і сльозою в зморшках загублюсь...
***
Життя неминуче тече,
немає й секунди перерви.
І серце частіше пече:
це нерви, звичайно, це нерви.
Набридли уже досхочу
скандали і різні ексцеси.
І знов уві сні я кричу:
це стреси, звичайно, це стреси.
Та ось, зупинившись на мить,
відчуєш приплив сподівання, —
І тіло жагою горить, —
це віра, звичайно, в кохання.
ІV
береги однієї сльози
*
Зіткана із протиріч —
пекла створіння і раю.
Знаю тебе і не знаю:
чари примружених віч.
Певно, приховує джин
цю таїну нерозкриту.
Жінка — це знаки санскриту, —
шанси: з мільйону — один.
*
і розбите скло
стулює
відблиски сонця
як утримати
рештки дитячого крику
у лоні
матері
жіноча молитва
(іронічне)
о ця довга
як на Голготу
дорога на ринок
о це безкінечне
з кишені
грошей віддавання
о ця немислима
важкість
не тобою зрощеної
картоплі
о ця постійна
прометеєва прикутість
до вогню
газової плитки
булькотить пекельно
в казані вода
отак
і минає
день
туга
на піраміді усамітнення
слова стають
мармуровими брилами
над снігом відчуження
наші цілунки
проростають
пролісками
дві обручки кульбаб
розсипаються
срібним порохом
тужу за тобою
як очі сліпого
за сонцем
*
спадуть
з мого тіла
як листя
з осінніх дерев
твої поцілунки
обійми
невтолима жага
заборони
і дозволи
і залишаться
на пустелі моєї шкіри
зморшки
зів'ялих
мрій
*
ми випили ніч
до дна
аж тіло здолала
в'ялість
кохання жага
не сталість
був трунок
тепер
труна
між нами
струна німа
і серце ятрить
оспалість
ось так і приходить
старість
коли й сорока
нема
*
догоріла
остання свічка
занімів
од чекання
годинник
вже і кава
у чашці
береться кригою
а моє тіло
ще й досі
чекає
твоїх
обіймів
чекання
ліг каменем
перед ганком
твоєї
хати
у чеканні взаємності
та й обріс
мохом
*
зв'яжу собі погляд
шнурками твоїх брів
наскубаю терпкості
кислиці
твоїх вуст
потону у купинах
твого
соковитого тіла
й обернуся
свійською качкою
на твоєму
подвір'ї
*
під дуду
я піду
побреду
і біду
в лободу
заведу
ворожду
і нужду
одведу
в слободу
приведу
молоду
у вузду
попаду
й пропаду
писання портрета
батогами
лупцює очі
твоє волосся
сліпить
сонячними зайчиками
твій погляд
бісиками
звиваються в посмішці
твої губи
руки
немов два списи
націлені
прямо у серце
диявол в спідниці
біля пекла
кохання
моя дружина
*
від мене
й до неї
безліч опалих обіймів
від неї
й до мене
безліч перев'ялих цілунків
ніхто не знає
що ми береги
однієї
сльози
закохані
місяць-молодик
буцає закоханих
гострими ріжками
мов телятко дурне
а він і вона
припухлими
від поцілунків губами
п'ють нічний келих
чорного вина
і сп'янівши коханням
лишають
з останньою зіркою
під вербою
білу
кварту
ранку
*
всю ніч
я писав
листи до тебе
а всі аркуші
чисті
* * *
впіймав
кольоровий метелик
твого погляду
затиснув
у сталевий кулак
раціональності
аби
не випурхнув геть
а коли
з часом
повільно розкрився
п'ятипелюстковий
бутон руки
долоня
ятрилася кров'ю
втраченого
кохання
*
і знову осінь
холод і мовчання
і я і ти
одні на всі світи
між нами шал
нестримного кохання
за нами гріх
і спалені мости
*
я я
і ти і ти
це це
два сонця два сонця
й й
два місяці два місяці
у безмежжі погляду у безмежжі погляду
я я
і ти і ти
це це
два океани два океани
хвилювань хвилювань
із із
шепотом хвиль шепотом хвиль
і і
підшептом ріні підшептом ріні
я я
і ти і ти
це це
два крила два крила
вістрям польоту вістрям польоту
над літами над літами
набутого досвіду набутого досвіду
я я
і ти і ти
це це
два невеличких два невеличких
всесвіти всесвіти
і
одне
велике
серце
*
тримаюся
крихких берегів
ілюзій
наповнюю ними
і тишу
і ніч
і темряву
о як я боюся
втопитись
в розлуці
з тобою
*
день
догорає
на попіл
по той бік
життя
обличчя твоє
як скло
а я
краплі дощу
на ньому
*
не жени
своїх слів
що нуртують
в тобі
як нерв
бо мій голос
і є ті слова
що крізь тебе
проходять
як блискавка
*
десь там
в глибині
твоїх сірих очей
причаїлася
пам'ять
у якій
мене ще
немає
і прокинувся
біль
на твоїх
вологих вустах
аж я
стрепенувся
від крику
кохання
Ллється із келиха місяця
чорне вино довкруж.
В сірих очах твоїх бісики
просяться: "Руш мене, руш!"
В косах розплетених (лишенько!)
мову втрачаю і глузд.
Персів сполохані вишеньки
котяться прямо до вуст.
Сповнена шалу і подиву
кожна розбурхана мить.
Тіло на відстані подиху
сонцем південним горить!
Серце, під скроні розгойдане,
проситься в дзьоб солов'ю...
Скільки в коханні вже пройдено,
я ж — ніби вперше — люблю.
у полоні Еросу
(циклібри*)
1
спадають
наші одежі
лускою померлих риб
Homo sapiens тотожно Homo eroticus
бо найвища жага —
це пізнання непізнаних насолод
Homo sapiens тотожно Homo eroticus
лускою померлих риб
наші одежі
спадають
2
що
може бути
цнотливішим за місяць
на темному простирадлі ночі
нічний метелик нестямно цілує фіалку нічну
на темному простирадлі ночі
цнотливішим за місяць
може бути
що
3
серце
палає нестямно
вкриваючи тіло росою
і кожна клітинка од згаги і шалу тремтить
так збирається дощ — щоб вологою нас окропити
і кожна клітинка од згаги і шалу тремтить
вкриваючи тіло росою
палає нестямно
серце
4
ніколи
не зможу забути
найперший цілунок в житті
так метелик лягає на лезо вогню
чим гостріше жага — тим гостріше і буде утрата
так метелик лягає на лезо вогню
найперший цілунок в житті
не зможу забути
ніколи
5
стою
нерухомо навпроти
боюсь доторкнутись до тіла твого
тільки очі красою напитись не зможуть ніколи
найпрекрасніша в світі троянда — іще нерозкритий бутон
тільки очі красою напитись не зможуть ніколи
боюсь доторкнутись до тіла твого
нерухомо навпроти
стою
6
волосся
п'янке джерело
у тумані нічних насолод
кінчик вуха твого я губами уперто шукаю
кожна ніч перетворює нас на крилатих істот невагомих
кінчик вуха твого я губами уперто шукаю
у тумані нічних насолод
п'янке джерело
волосся
7
груди
коханої жінки
двох жаданих антен коливання
збігаю цілунками до найчутливих верхівок
тим краще вино — коли п'ється ковтками найменшими
збігаю цілунками до найчутливих верхівок
двох жаданих антен коливання
коханої жінки
груди
8
відкриваючи
мушлю твоїх вуст
я шукаю цнотливу перлину кохання
твої груди напнулись як білі вітрила на щоглі
нас борвій підхопив і поніс у нестримному шалі на скелі
твої груди напнулись як білі вітрила на щоглі
я шукаю цнотливу перлину кохання
мушлю твоїх вуст
відкриваючи
9
цілую
я груди твої
щонайменша клітинка мойого єства
вибухає й кривавить мов спіла калина у роті
цей смак і солодкий й гіркий водночас як гріховне кохання
вибухає й кривавить мов спіла калина у роті
щонайменша клітинка мойого єства
я груди твої
цілую
падіння
оголюю
твоє тіло
цілую
кожну його клітину
квапливо лягаю
на перехресті матерії й духу
каменем
об який спіткнеться
моя свідомість
і радо впаде
в трясовину
взаємної пристрасті
*
і навіть тоді
коли ми
одне тіло і серце
і близькість
у шалі нестримнім
сягає
найвищої миті
і навіть тоді
(напевне
ти будеш сміятися)
я хочу
ще ближче
до тебе
бути
*
ти обплутуєш мене
спочатку поглядом
потім руками
і поцілунками
аж допоки
я зрушити з місця
не в змозі
і лиш
після цього
як ніколи
почуваюся
вільним
*
ти спивала
мене
до дна
й шепотіла
при тому:
-я хочу
щоб ти був
щасливий
і мені раптом
спало на думку
напевно
щастя минає
тоді
коли спрага
назавше
зникає
*
ти хочеш
пізнати
моє кохання
не вагайся
візьми
і убий мене
і тоді
я щоночі
являтимусь тобі в снах
й колисатиму в пестощах
неймовірних
голизну твого тіла
а ти тільки
зітхатимеш
голосно
і безсоромно
кусаючи лікті
при цьому
і промовлятимеш
навіщо
тебе я
убила
інтимний триптих
1
на блакитному простирадлі
неба
білопінною хмаркою
твоє тіло
тужавіють м'язи
кожна клітинка
мене
тебе
нас
спрага душі
і тіла
чекання
дощу
2
спалахую жагою
блискавки
ти
наче громовідвід
вбираєш
мою енергію
в своє лоно
живиш зливою
сонячного волосся
і засвічуєш
райдугу
Фройда
3
засіяна
моїм сім'ям
паруєш
до породільного грому
розпечатаного горла
який відлунить
найпершим криком
матеріалізованого
кохання
липень-96
знов пражить сонце і без тіні
поблідло небо голубе
і легіть хвиль і підшепіт ріні
усе нагадує тебе
лазурні обшири нетлінні
і море ніжне як єдваб
й твої обійми білопінні
такі ж пекучі повні зваб
не нагусають оболоки
не тче мережив сивина
тож певно житиму допоки
я не зіп'ю любов до дна
*
ти мій зір
який одвіку маю
крові дзвін
що в жилах виграє
я злидар
коли тебе втрачаю
я багач
коли ти поруч є
*
і навіть уві сні
я бережу
твою посмішку
і зорі
твоїх очей
і навіть уві сні
я промовляю твоє ім'я
торкаюсь рукою
твого волосся
і цілую
твої вуста
і навіть уві сні
я боюся
порушити
цей
сон
*
ніч залишає
на наших обличчях
тінь смутку
як довго
ти мене не бачила
як довго
я тебе не бачив
***
простягаю до тебе
руки
і торкаюсь твоєї
тіні
я крокую по лезах
муки
у твої почуття
нетлінні
загусає довкола
тиша
павучком у твердім
бурштині
ти хвороба моя
колишня
що мене допікає
нині
*
я прийшов
непомітно
в твій сон
сів
обабіч ліжка
і довго
пестив твоє
волосся
а ти
посміхалася
уві сні
і мовила
не залишай мене
а на ранок
зустрівши
проказала між іншим
ти мені
снився
*
і навіть
коли осліпну
бачитиму тільки
твоє
обличчя
геометрія кохання
в замкненому колі
очей
загубився
трикутник
серця
*
навіть вітер
що здіймається
з твого волосся
у цей вечір
дослухається
до падолисту
нашого шепоту
*
не порушити
твій сон
поцілунком у вічі
й зірвати
на павутинці тиші
калинову
ягідку
*
між двома
філіжанками кави
одне
болісне мовчання
на двох
*
ти цілуєш
мене
а по тілу
нестримна дрож
як відлуння
твого
кохання
*
припадаю
до твого лона
і по тілу
жаги луна
ти солодка така
й солона
ти весела така
й сумна
осяйна
недосяжна зоре
освяти
освіти
і світи
чарівна
як незвідані гори
таємнича
як інші світи
*
ти прекрасна
як зірка різдвяна
на небі
ти ніжна
як дотик руки
немовляти
ти чуттєва
як полум'я свічки
у темряві
ти бажана
як дощ прохолодний
в жароту
ти прекрасна
як вірш
що його
написати
не зможу
*
любити тебе
це напитись
води
солоної
і ходити довіку
пустелею
у пошуках
краплі
дощу
*
сніг
пережитих років
упав
на наше кохання
й досі
не тане
V
шукаю себе
сповідь на самоті
поема
1
отже
я їду
годую вщерть
ненажерливий шлунок
своєї валізи
зайвими речами
яких вже роками
не можу позбутись
через свою нерішучість
отже
я їду
покидаю
напризволяще помешкання
яка завше було порожнім
навіть
зі мною разом
замикаю двері
що звикли
тільки до моєї руки
бувайте
отже
їду
залишаю без нагляду
цей непримітний провулок
обцілований поглядом
і підошвами старих черевиків
прощаюсь
із містом оцим непричесаним
що за десять років
так і не стало
рідним
отже
я повертаюся
до берегині своєї
і хоч випадає
ще тисячі кілометрів дороги
душа вже зараз
лопотить прапорцем хвилювання
як колись у руках
на святковій демонстрації
з висоти батькової шиї
боюсь
аби не зірвалися
з нотного стану нервів
форшлаги крику
аби не забриніли
фермати сліз
на басових ключах
зіниць
зібгавши в кулак
мурашки думок і спогадів
стаю на перон
залюднений
від якого відштовхуюсь
рівно о першій ночі
зеленим огірком вагону
за номером десять
з перемінною швидкістю
переміщаюся
в просторі й часі
назустріч
минулому
2
у той час
коли ритм серця мого
розійдеться
з ритмом вагонних коліс
створюючи
аритмію дороги
так хороше
за склянкою символічного чаю
схопити поглядом
краєвид за вікном
і при цьому
ні про що не думати
щоб дати нарешті
спокій
атрофованій в безкінечних
вокзальних чергах
нервовій системі
тук-тук
тук-тук
тук-тук
тук-тук
земля
напруживши сталеві вени
грає
металевими м'язами
потягу
дослухаючись
до мого серцебиття
тук-тук
тук-тук
тук-тук
тук-тук
подумав про це
і замислився
а чи так це
насправді
ачи може знову мій мозок
потрапив
у тенета штампу
певно
що так
адже люди
живуть
сміються
радіють
і плачуть
роблять щоденну
сімейну роботу
і при цьому
якщо все гаразд із здоров'ям
вони не чують
інтервалів серцевої музики
бо знають
серце та місці
і працює справно
виконуючи свою функцію
а отже
можна не перейматися
усе гаразд
люди звикають до цього
і може навіть
видатися
що у них
порожнеча у грудях
хоча це не так
чому ми хапаємося
за груди
тільки тоді
коли серцю боляче
коли іноді
нічого не можна
вдіяти
і нічим
вже йому
не зарадиш
чому
так рідко
долоня правої руки
припадає до серця
без валідолу
тонемо
у вирі буття з головою
захлинаємося
хвилями стресу
лягаємо
на електричне ліжко
безсоння
падаємо
у прірву кар'єри
грошей
орденів і медалей
закордонних машин і дач
привілеїв і пільг
усього побільше
побільше
побільше
і якомога швидше
швидше
швидше
і все
поза чергою
щоб не чекати
поспішаємо
вмерти
3
хотів
поглянути у вікно
дізнатися
скільки лишилось
до рідного дому
але побачив
на негативі віконного скла
власне обличчя
повагом сів
у фотелі
тьмяних очей
і запитав:
— хто ти єси ?
сказав
і здригнувся
невже це мій голос
— хто ти єси?
хто?
хто?!
хто..