Завивання, гул і свист вітру супроводжувалися акомпанементом у вигляді тріску ламання гілок, рокоту зірваних листів дахового заліза, деренчання ринв і шибок, і тому подібних шумових ефектів. Під час цієї свистопляски у квартирі Кондратюків згасло електричне світло. Визирнувши у вікно, бухгалтер з'ясував, що світло згасло у всіх вікнах на вулиці Джордано Бруно, а також на всіх вуличних ліхтарях, із чого випливало, що вітер десь обірвав електролінію…
До світанку стихія вгомонилася, але спати вже було пізно: настав час збиратися на роботу. Стихія не стихія, а робочий день ніхто не скасовував. Збираючись, Кондратюк спробував зателефонувати синові, що жив в іншому місті, мовляв, а як там у них із погодою, але телефон начебто в слухавку води набрав. Отже, і телефонна лінія стала жертвою урагану.
Оскільки не виспався й не поголився (бо електробритва в цьому випадку була не дієздатною), то не в кращому настрої Остап Григорович вийшов із під'їзду на вулицю, і вид вулиці настрою йому не підняв, скоріше навпаки. Уся вулиця Джордано Бруно являла собою звалище усякого сміття: обламаних гілок дерев, покручених листів зірваного дахового заліза, якихось ганчірок, які, очевидно, хтось сушив на балконах і не встигнув зняти… Кондратюк перейшов вулицю, щоб з боку глянути на свою п'ятиповерхівку й візуально оцінити збиток. Перше, що впало в око: вітер повалив телевізійні антени на даху, зірвав пару листів дахового заліза й поцупив шматок водостічної труби.
Зітхнувши, бухгалтер поплентався до друкарні № 2, обходячи численні перешкоди. Звичайно, друкарські машини без електрики працювати не будуть, але бухгалтери можуть трудитися й без електромережі, роблячи розрахунки на калькуляторах із батарейками. Тим більше що в приміщенні бухгалтерії великі вікна й вистачає природнього світла.
Поруч із тютюновою крамницею ураган зламав стару тополю, яка тепер перегороджувала всю проїзну частину вулиці. Один із трудівників комунальних служб бензопилою нарізав тополю на скибочки, як ковбасу. Неподалік працівник житлово-експлуатаційного управління обговорював подію з двірником Феліксом Схильним, що опирався на мітлу. Коли Кондратюк наблизився до них, представник ЖЕУ виголошував:
– … начебто, десь дерево, вивернуте із ґрунту з корінням, упало на автомобіль, у якому були люди. Здається, навіть є людські жертви. Про економічний збиток я вже і не кажу.
– Це нас Бог карає за наші гріхи, – відповідав двірник. – Треба не грішити, а побільше молитися Богу, отоді й не буде стихійних лих.
Хоч Остап Григорович, незважаючи на "пєрєстройку", залишався переконаним матеріалістом і атеїстом, однак він не був так званим войовничим безбожником і до почуттів віруючих ставився толерантно. Якби не непогода, якби бухгалтер виспався, якби він був акуратно поголений, якби він не бачив усього цього збитку, у нього був би гарний настрій і він мовчачи пройшов би повз двірника, що займався релігійною пропагандою, не вступаючи в полеміку. Але зараз, будучи роздратований усіма цими неприємностями, Кондратюк не зміг змовчати й заперечив:
– Ураган – це всього лише переміщення повітряних мас, викликане перепадом тиску, а зовсім не підступ якогось міфічного Бога. Ніякого Бога у Всесвіті не існує! Ніхто його не бачив.
– Бога неможливо побачити, тому що він Дух Святий, невидимий і безтілесний, – опонував Фелікс Схильний, потрясаючи мітлою, як пророк посохом. – Він скрізь, тому все бачить, усе чує й усе знає. От через таких, як ви, невіруючих безбожників, Бог і насилає на нас стихійні лиха.
Двірник вимовляв "г" так м'яко, що виходило не "Бог", а скоріше "Бох".
– Ай, та що з вами говорити, – відмахнувся Кондратюк і побрів далі своєї дорогою…
* * *
І запитають Його: "Ти побожний, о Всевишній?"
І відповість Він: "Ні, я атеїст".
Книга пророка Адамича.
Травень 2003 р.
____________________
Поцілунок
Курортний роман. Втім, не роман, а оповіданнячко
Ми дуже поцілувалися.
Федір Достоєвський, "Підліток".
Сьогодні, будь-що-будь, я її поцілую, думає Іван Едуардович, потягуючись після сну.
Яскраве ранкове сонце крізь зелень навколишніх санаторних дерев просочується у вікно санаторних апартаментів Івана Едуардовича й, сліплячи йому очі, підтверджує, що наступаючий день буде пляжним, як і планувалося. Напередодні радіо пророкувало зміну теплої хмарності на спекотну безхмарність.
От на пляжі він її й поцілує, навіть незважаючи на її кокетливі заперечення.
Спекотно. Іван Едуардович встає з накрохмаленого санаторного простирадла й, підчепивши ступнями капці, робить кілька гімнастичних рухів, після чого в одних трусах прямує до душу. Скинувши труси й капці, збадьорює себе контрастним – навперемінно то студеним, то жарким – водопровідним дощичком. Ах, хорррошо!
– Ви хто? – запитала вона.
– Прекрасний принц на білому коні, – пожартував він, показавши в посмішці свої здорові білі зуби.
– А я зачаклована царівна, – пожартувала у відповідь вона…
Це тоді, у день їхнього знайомства, майже тиждень тому…
Після душу, розрум'янивши шкіру тертям рушника, Іван Едуардович трусів не надягає. Надягає плавки. На пляжі мальовничого ставка немає кабінок для перевдягання, тому що ставок усього у декількох кроках від корпусів санаторію "Бермінводи", тому мешканці санаторію виходять на пляж уже в купальниках і плавках. На території цього оздоровчого закладу, що має місце у 25 кілометрах західніше Харкова, три гарні ставки, але лише на одному з них є піщаний пляж і човнова станція, а два інших хороші для милування й риболовлі.
Іван Едуардович, почистивши зуби, голиться перед дзеркалом безпечною іноземною, розхваленою в телерекламі бритвою й любується своєю фотогенічною фізіономією. Красень! Йому б не інженером на приладобудівному заводі, йому б із такими зовнішніми даними де-небудь у Голівуді кіноактором… Усяких там Суперменів та Джеймсів Бондів… Не дивно, що жінки йому так охоче віддаються… От тільки ця новенька щось дуже довго ламається. Іван Едуардович уже тиждень до неї фліртується, а вона навіть поцілувати себе не дозволила. Занадто рано, мовляв… Має минути ще декілька там днів, перш ніж… Така молода, майже вдвічі молодша за Івана Едуардовича, а така в цьому аспекті несучасна… І ім'я в неї несучасне, стародавнє: Василиса.
– Василиса? – здивувався він. – Рідке, рідке… Я буду кликати вас Василисою Прекрасною, бо ви дійсно казково гарні…
Ні, чорт забирай, що не кажи, але він дійсно нівроку! Ну хіба даси йому його сорок два? Ну, максимум тридцять із гаком. І чого вона тягне? Інша б на її місці вже давно насолоджувалася б із ним усіма принадностями неплатонічного курортного роману…
Іван Едуардович, стисши губи й випнувши тиском язика шкіру під нижньою губою, зіскрібає лезом з у такий спосіб створеного узвишшя вирослу за добу щетину. Під самий корінь її! Більшість жінок не люблять, коли мужик при поцілунку колеться…
Його залицяння вона приймає, у принципі, прихильно, із задоволенням приймає в подарунок квіти, але від поцілунків відсахується, наче черниця. Він їй явно подобається. Отже, виходить, вона прагне його поцілунків. Чому ж ухиляється? Побоюється здатися легко доступною? А може, вона, так би мовити, об'єкт надмірно пуританського батьківського виховання? Але хіба може в наш час дівчина, якій вже за двадцять, залишатися незайманкою?! А може, просто кокетує, ламається, набиває ціну… Цілувати! Неодмінно цілувати! Ігноруючи її "не треба!", її відштовхування… Сама ж рада буде! На пляжі. Ні, краще на човні, це романтичніше. Так, візьму напрокат човна, відпливемо під покров гарних плакучих верб, і… Не забути й презервативи, про всяк "пожежний" випадок… Раптом від поцілунків умліємо, збудимося…
Іван Едуардович змиває з обличчя залишки піни й уважно оглядає результат роботи бритвою. Прекрасно! Утирає в шкіру ароматний крем, щоб не щипало…
Вечорами вони гуляли гарним парком й теревенили. Корпуси санаторію "Бермінводи", що в розгорнутому вигляді звучить як "Березовські мінеральні води", – це не сталінські імперські палаци з колонами, шпилями, барельєфами у вигляді орнаменту з колосків, плодів, серпів і молотів, скульптурами пролетарів і колгоспників, та із іншим помпезним прикрашальництвом. Ні, це типові брежнєвські коробки. Прикрасою цього санаторію є не корпуси, а оточуючі їх парк і ставки
Про що Іван Едуардович із Василисою щебетали, любуючись цим парком і цими ставками? Про те, якими віртуозними є солоспіви солов'їв під оркестровий акомпанемент коників чи цвіркунів, або ще якихось скрипкових комах. Про те, який незвичайно яскравий місяць і яка неймовірна череда зірок пасуться над "Бермінводами". Про те, які чудові пахощі випліскують квітучі акації, черемхи та інші ботанічні елементи ландшафту… Типове базікання, що випереджає курортний роман. Але іноді Василиса заговорювала про дивне…
– Ну чому ж ти не даєш, як раніше казали, облобизати твої ніжні губки?
– Поки рано… Ну уяви, що я зачаклована царівна, і що якщо мене поцілувати завчасно, то я перетворюся на когось іншого.
– Ну ми ж не діти, Василисо моя Прекрасна; навіщо ці казочки. Ми дорослі люди, хоч ти й молода… Ну, давай…
– Ні, не можна!.. Не ображайся… Не зараз… Потім…
Ні, сьогодні на човні не відвертиться, думає Іван Едуардович, облачаючись у кремові шорти й білу короткорукавну футболку з легковажним зображенням на грудях мультяшних козаків-запорожців. Що характерно: немає під цією футболкою випнутого пивного пуза, типового для багатьох його однолітків. Іван Едуардович тримає себе в добрій фізичній формі. Якби не ці невеликі проблеми зі шлунком, що змушують його відвідувати санаторії, то можна було б ужити слово "здоров'яга". Він бачив, як, образно висловлюючись, облизувалися на нього представниці прекрасної статі, що оздоровлювалися тут мінеральними водами; з ними в нього все трапилося б дуже швидко; але на фоні Василиси, прекрасної Василиси, усі вони не становлять для нього сексуального інтересу.
Звичайно, він нічого не сказав Василисі про наявність дружини й сина, а свою обручку – металеве свідоцтво про одруження – на час курортного способу життя перемістив, як звичайно, з пальця в кишеньку гаманця.