В нас буде демонстрація костюмів на міжнародній виставці. Я сьогодні підготую вам з Романом програму, потрібно буде її перечитати та відрепетирувати.
- Добре. Як скажете. А що з тими тілами, що я вчора знайшла?
- Все нормально. Якщо вірити поліції, за попередніми даними, люди загинули ще десь у війну. Там було три жінки і четверо дітей. Вони, найвірогідніше, якраз ховалися у тій старій церкві, коли вона пішла під воду. Поліція ще вивчає інформацію. Може бути, що Вас можуть викликати на допит, але я домовився, щоб тебе з Романом у розслідування не вмішували. Але якщо ти маєш бажання поспілкуватися зі слідчим, я можу сказати йому? — Іронічно так промовив шеф.
- Ні! Ні, дякую! В мене й без поліції купа роботи, — відразу "відморозилася" я.
Директор ще раз кинув на мене серйозний погляд і пішов у свої справах.
За півгодини в мій кабінет влетів Роман.
- Тобі шеф казав, що ми їдемо в Італію?
- Так. А що ти проти?
- Ну таке. Я запланував з хлопцями полювання на ці вихідні, тепер доведеться все перенести. А ти була в Італії?
-Ні.
- Мене тішить, що ми їдемо на виставку, а не пірнати. А ти питала, що з тими тілами, які ми вчора знайшли?
- Так, він сказав, що поліція зробила висновки, що люди загинули ще під час війни. Там було три жінки і четверо дітей. Вони, мабуть, ховалися в тій церкві, коли будівля затонула, — переповіла я Роману слова шефа.
- Зрозуміло, а я то думав, що то маніяк в лісі. Аж не цікаво... Не врятувала тих людей церква... — Задумливо так промовив хлопчина і пішов геть.
До речі, я так і не бачила продовження свого сну. Я чекала, що в мене буде видіння чи ще щось про те, куди саме дівчина заховала книгу, але нічого не відбувалося.
Два дні промайнули як мить. Я у вісім вечора вилітаю в самісіньку Італію на якусь там виставку. Мене тішило тільки те, що ми будемо ходити в повному спорядженні і моє обличчя буде під шоломом. Це хоч й інша країна, але я дуже боялася потрапити в соціальні мережі чи газети.
Переліт пройшов успішно і поселили нас у досить пристойному готелі.
Знаючи нашого шефа, я думала, що ми будемо жити у Хостелі, але ні, трохи витратився. Номери були пристойні, навіть зі сніданками.
Наша задача полягала у демонстрації своїх костюмів у басейні. Величезна кімната, в якій стояв чотирьох метровий басейн, на дні якого лежали старі меблі, камінці та предмети побуту. В кімнаті було досить темно. Тобто ми ходили по дну басейну і піднімали предмети з дна, описуючи та озвучуючи це все. На великому екрані демонструвалося зображення з наших камер у шоломі. Люди в моніторі бачили, як наші костюми підсвічуються і що нам зручно піднімати будь-що, а головне ми не тягали за спинами величезні балони з киснем, а дихали за рахунок кисню, який подавався до шолому через ледь помітний рюкзак. Рюкзак слугував такими собі "жабрами", він акумулював з води повітря, повертаючи нам в шолом, і сприяв підсвічуванню костюма.
Наше спорядження призвело "фурор": розроблене українськими вченими, воно було практичне, зручне, ефектне, але коли інвестори чули вартість однієї одиниці одягу, то трохи "присідали". Так, великим мінусом було те, що спорядження коштувало приблизно як увесь річний бюджет Норвегії.
Після виставки я зрозуміла головний тезис: костюми круті, але зробіть їх дешевші. Думаю, мій шеф не дуже засмутився з цього приводу. Його влаштовувало те, що він міг ними користуватися у своїх інтересах, подаючи це як процес тестування та вдосконалення. А там, що вони для когось дорогі, йому геть не боліло.
І ще на виставці я дізналася, що патент на виробництво таких костюмів є тільки в нашої компанії. З цього ж дня до нас приставили охоронців. Тепер костюми клалися у чемодани з кодовими замками, доступ до них був тільки у шефа, хоча він і до цього завжди сам їх зберігав, але тепер це перетворилося на манію.
На мою думку, з усіх новинок наші костюми були реально найбільш інноваційними, і я чудово розуміла, що за ними майбутнє.
Ми з Романом так втомлювалися за день на тій виставці, постійно показуючи одне й те саме, що до вечора
втрачали бажання навіть гуляти містом. Вже аж у суботу ввечері ми таки зібралися та вирішили пройтися неподалік готелю та зробити кілька фото. У неділю вранці ми вже летіли назад додому.
РОЗДІЛ 29. ВІДПУСТКА
Після приїзду з Італії шеф дав нам у понеділок вихідний. І мене це дуже тішило. Я нарешті виспалася до дванадцятої години. Сьогоднішній день було вирішено присвятити прогулянці по крамницях. Я мала купити купу речей для дому, бо вже все позакінчувалося. Гуляючи супермаркетом, я натрапила на невеликий відділ зі зброєю. Не знаю чому, але прямо завмерла біля нього.
Молодий хлопчина продавець, спостерігаючи за мною, врешті-решт, запитав:
- Ви шукаєте щось для самозахисту?
Я розгубилася. Не скажу, що я мала ціль купувати зброю, чи така думка була в моїй голові. Ні... Це відбувалося якось на "автопілоті".
- Так. Мені потрібно щось, що дозволить знешкодити нападника тихо і без зайвого гуркоту, — якось вирвалось у мене.
- Тоді Вам підійде газовий балон, — відповів хлопчина. І показав рукою на крайню полицю зліва.
Відвівши подих від зброї, я перейшла туди, де лежали газові балончики.
- А можна мені оцей дати? — Без будь-якого обговорення вибрала я чорну пляшечку середнього розміру. Я насправді не розуміла, що роблю, було таке враження, що я не керую своїм тілом і за мене це робить якась інша людина.
- Так, звичайно. Ви будете розраховуватися готівкою чи терміналом?
- Готівкою. — Відповіла я і простягла гроші. Подякувала продавцю і пішла.
Хвилин через двадцять до мене, нарешті, дійшло, що я придбала газовий балончик. Навіщо? Не знаю...
Не встигла я вийти з магазину, як у мене задзвонив телефон. Це був Сергій. Він похвалився гарною новиною, йому дали відпустку на чотирнадцять днів, просив мене поговорити на роботі і теж взяти кілька вихідних, щоб разом з'їздити на море.
А чому б і ні? Мабуть треба брати відпустку, якщо я вже сьогодні купила газовий балончик та почала заглядатися на зброю, то мені точно потрібна відпустка. Саме з такими думками я поверталася додому.
На другий день я запитала у шефа чи можна взяти на тиждень відпустку. Керівник відповів, що подумає і дасть відповідь до вечора. Ура-а-а! Він не проти. Але лише на тиждень, бо потім у нас заплановано занурення. При цьому під роздачу попав і Роман, йому теж дали відпустку на тиждень, щоб ми потім поверталися до роботи з новими силами. Роман був щасливіший, ніж я, бо теж планував підняти цю тему.
Довелося трохи затриматися на роботі, щоб максимально розгребти папери та спокійно відпочивати тиждень. Вже десь о сьомій за мною заїхав Сергій. Я йшла з офісу практично остання. Лишався ще директор і один з лаборантів. Я дійшла до авто і тільки відкрила дверцята, щоб сісти, коли мені як стане погано.
Мене почало нудити, я ледь встояла на ногах. Я різко розвернулася і побігла до смітника. І поки я "кричала" в смітник, Сергій підійшов, забрав мою сумку і тихенько стояв поруч. Врешті-решт, коли мене відпустило, коханий зауважив:
— В тебе або отруєння, або ми вагітні.
Я нічого не відповіла. Мені так було погано, що було байдуже на все, що він там говорить. І поки ми стояли перед офісом, і я намагалася причепуритися, до будівлі під'їхало авто. Двоє чоловіків вийшли з машини і пройшли повз нас.
— Доброго вечора! — Привітався один з них.
Я ледь підняла голову, щоб відповісти, як в мене відібрало мову. Це був Дмитро, старий знайомий з минулого життя. Чоловіки швидко зайшли в будівлю.
Я була шокована, точніше злякана. Що тут відбувається? Чого це раптом у моєму офісі з'явився Дмитро? Трохи зібравшись з думками, я попросила Сергія швидше завести мене додому, але по дорозі ми заїхали в аптеку і я купила не тільки пігулки, а й про всяк випадок тест. На жаль, тест не підтвердився, виявилося в мене звичайне харчове отруєння.
Ввечері ми з Сергієм визначилися з поїздкою, вирішили відвідати Болгарію. Один день на збори і вилітаємо відпочивати. Я не мріяла про море, басейн чи ще щось таке. Я хотіла тиші і чарівну засмагу. А ще згадуючи перед офісом зустріч з Дмитром, у мене потроху починало "посіпувати око", тому відпустка це саме те, що треба.
День промайнув дуже швидко, складання речей, похід по крамницях, знову збирання та пакування валіз і, нарешті, вечір. Втомлені, але налаштовані на пляж та сонечко ми лягли спати. Знову ніч пройшла за переглядом кінофільму, точніше видіння:
Сивий чоловік стоїть перед стежиною до лісу. За його спиною ще кілька чоловіків з металошукачами. Хлопці розійшлися на відстань 2-3 метри один від одного і шукають залишки металевих предметів, скануючи поверхню території лісу. Крок за кроком вони рухаються вперед. Хтось знаходить залишки металевої зброї, хтось ножа, хтось залишки куль. Врешті-решт вони виходять до того самого місця, де була оглядова вежа і кам'яний колодязь.
Це місце з мого попереднього видіння, де дівчина балакала з хлопчиною привидом. Але з часом невеличкий
борок перетворився на справжнісінький ліс. Чоловіки дійшли до закинутої криниці. Один з них схилився та кинув камінця донизу. Камінець булькнув у воду. Чоловіки аж оніміли від подиву. В колодязі досі була вода. Звичайно дістати її не було чим, але він за стільки років не пересох.