Але скористатися нею не встигнули – у їхні тіла зі свистом устромилися летучі гостроносі прути: у ладіях піднялися сховані до того лучники.
Кмети конунга Халгі з агресивними лементами кинулися рубати й колоти родичів убитих правителів Києва: чоловіків, жінок, дітей, немовлят. Під корінь обоє князівські роди, щоб уже ніхто з тутешніх не зміг ніколи претендувати на київський престол! Сам Халгі наздоганяє верескливе дівча, хапає за руду кіску… Блиснув метал…
Простолюдці, шоковані загибеллю князів, їхньої рідні й дружини князівської, кидаються врозсип і забиваються у свої хатини, молячись, хто Сварогу, хто Ісусу… Даремно вони бояться: конунг Халгі прийшов убити тільки князів з їхніми родичами й захисниками, щоб набути влади над Києвом. Він геть не збирається винищувати київський народ, він збирається ним володарювати.
Прибульці з півночі ще добивають поранених, а їхній ватажок, заляпаний червоною рідиною, сідає на землю під неосяжним дубом, зриває пучок трави й витирає ним забруднене червоним, із прилиплими рудими волосиками, лезо меча.
Хмаринка зникла, вітер стих, знову сонячно й спекотно.
Тепер Київ мій, самовдоволено міркує Халгі. Птах, спурхнувши з гілки, впустив на нового владаря Країни Полян густу чорно-білу краплю. Швед лається рідною мовою й витирає із плеча послід, розмазуючи заодно чужу кров.
Добре-от як: тепло, сонечко тут щедре, не те що в нас на півночі; погода, кажуть, переважно ясна, а на батьківщині майже постійна хмарність і сльота; природа отут пишна, яскрава. Дніпро хлюпає, дуб шелестить, пташки щебечуть… Благодать!..
Дуб прадавній, зморшкуватий, неосяжний. Йому, напевно, більше п'ятисот років, а то й уся тисяча. Може, він тут ріс ще в ті давні часи, коли Київ називався Данпрштадиром і був столицею королівства остроготів. Може, от під цим самим дубом, думає Халгі, проводячи долонею по рельєфній корі, більш п'яти сторіч тому старого Германаріха, конунга остроготського, проштрикнули мечами Аммірус та Сарус, брати жінки Сунільди, як віщають старовинні саги.
– Що із трупами робити? – Свенелд, присівши навпочіпки на границі суши й води, зачерпує долонями із Дніпра й змиває з рук і обличчя червоні бризки.
– Князів, мабуть, можна закопати тут, у місті, а решту, щоб не возитися, просто виволокти за місто подалі, розкидати по лісах і лугах. Нехай ворони бенкетують, орли, вовки, леви й інші тварини. А тут кров треба засипати піском, а то неприємно…
До речі, леви… Живучи в Новгороді, а тим паче на рідній шведській землі, на левів не пополюєш – немає їх там, на півночі. Зате тут… Полювання на левів – знатна розвага, гідна великого конунга. От ще одна перевага життя в Києві. Так думає Халгі, спостерігаючи, як залишені в живих кияни, яких витягли з хатин і підганяють його воїни, волочать забитих, залишаючи на ґрунті рубінові смуги. Конунг щулиться: баби верескливо голосять над небіжчиками й від цього виття в нього мороз по шкірі. Але така традиція, не забороняти ж. Тремтячий підліток скоса зиркає на суворих прибульців, що підштовхують його до трупика в рубіновій калюжі. Злякано спурхнув строкатий метелик із рудої кіски.
Отже, тепер він, конунг Халгі – владар Києва. Голосно, щоб чули й соратники й тубільці, вирікає:
– Київ буде матір'ю міст руцських!
Сказав і сам здивувався: мав на увазі – міст шведських, а брякнув: "міст руцських"! Ну, тобто руци – це ж і є шведи: фіни називають шведів руцами. Але чому він, швед, говорячи по-слов'янськи, ужив раптом фінське слово? Мабуть, живучи в Новгороді серед фінів так слов'ян, він уже почав потроху забувати рідну шведську мову, але слова тубільців ще плутає. От уже ці тубільці. Безглузді слов'яни навіть ім'я його – Халгі, що значить Віщий – перекручують на свій лад і говорять то "Олгі", то взагалі якийсь "Олег"… Ну та добре, сказав і сказав. Усі його різноплемінні соратники – і шведи, і слов'яни, і фіни – зрозуміли ж, що він мав на увазі. Зате як славно сказано! Яке визначне формулювання! Ці слова будуть передаватися з вуст у вуста, думає Халгі, і ввійдуть в історію!
Вразивши соратників історичною фразою, конунг прямує оглядати князівські хороми на пагорбах, де йому тепер належить жити. Раптом біля нього виник кошлатобровий мужичок зі слизькими вічками; дрібоче поруч, забігає вперед, заглядає в очі й запобігливо белькоче щось: "… як і було задумано… повірили, нічого не запідозрили… ніякої оборони, ніякого опору… легко, як овець… а якби не я…"
– Одержиш обіцяне, не хвилюйся, – кидає Халгі, гидливо відстороняючи прошака сильною рукою.
І раптом його суворе лице розпливається в посмішці: конунг побачив смішне звірятко, схоже на хвостатого чоловічка. Мавпочка забавно метушиться, намагаючись утекти від прибульців, але її не пускає повідок, що заплутався в прутах куща. Халгі, звільнивши шкіряний шнур, що намотався на гілки, підтаскує звірка, хапає й, регочучи від комічних гримас мартишки, продовжує сходження на пагорб київський…
Так, перший день у Києві…
А потім не все так складеться, як планувалося.
Халгі планував стати засновником нової монархічної династії; розраховував, що Київською Руссю сотні років будуть керувати його нащадки. Але ні: жодних нащадків у нього не буде. Він кілька разів буде одружений, матиме й багато позашлюбних зв'язків, але жодна з жінок не народить йому дитину. Він спочатку думатитиме, що проблема в жінках, але коли кинуті ним стануть родити від інших чоловіків, зрозуміє – проблема в ньому самому. Звертатиметься до знахарів-кудесників, але вони не допоможуть…
Він планував зробити Київ шведським містом, навіть "матір'ю міст шведських", але замість цього під впливом тубільців-слов'ян і він, і його земляки, самі тут, так би мовити, ослов'яняться. Стануть говорити переважно по-слов'янськи. Переймуть слов'янські звичаї. Стануть молитися не скандинавському Одину, а слов'янському Сварогу (втім, залишаючись так званим язичником, Халгі не пригноблюватиме нечисленних київських іудеїв і християн, навіть запозичить в останніх і поширить серед язичників християнське літочислення, згідно з яким захоплення ним Києва трапилося в році 6390-ому від створення світу). Навіть свої скандинавські імена стануть виголошувати на слов'янський манер: не Інгвар, а Ігор, не Халга, а Ольга, не Рьорик, а Рюрик, не Валдемар, а Володимер… Сам він, конунг Халгі, стане офіційно називатися князем Олегом.
Він із завзяттям облаштовуватиме державу Київську. Скорить сусідні слов'янські племена: радимичів, сіверян, деревлян… змусить їх платити Києву данину. Він обкладе даниною навіть ті фінські й слов'янські племена, що допомогли йому підкорити Київську країну – кривичів, мерю, словен… і навіть самий Новгород! Буде воювати з уличами, з тиверцями… Коли іудеї-козари, яким до того платили данину сіверяни й радимичі, обуряться, що Київ перехопив у них цей ласий шматок, Олег піде війною й на козар, розорить їхні поселення аж до Каспію… Він захопить навіть Константинополь, або, як говорили на Русі, Цезарград (скорочено Царград); і на знак перемоги власноручно приб'є до головної брами візантійської столиці бойовий особистий щит; накладе на греків велику контрибуцію й підпише з Візантією дуже вигідні для Києва договори. Ця перемога буде для нього принциповою – так він покаже навколишнім, але в першу чергу самому собі, що він більш гідний правитель Києва, ніж його попередники: князям Осколу й Діру не вдалося завоювати Константинополь, хоч вони й зруйнували його околиці. Про похід Діра з Осколом на Візантію Олег довідається від київських стариганів; сам-от він тоді був ще карапузом на маленькому хуторі в рідній Швеції.
От так, у справах, турботах, походах, боях, минуть тридцять років з того дня, коли він, конунг Халгі або князь Олег, убив князя Оскола.
Жеребець Кмет заіржав і вилучив князя Олега із замисленості; владар Русі виринув зі спогадів про давно минуле у сучасну реальність.
Незважаючи на замисленість, Олег не збився з належного шляху: перед ним розстелявся розгонистий Кирпичів яр, що заріс травою, мохами й папоротями. Східний схил настільки пологий, що можна спуститися, не залишаючи кульбаки, на коні.
Так, минуло тридцять років, думав Олег, з'їжджаючи в яр, і тепер я сам досяг такого ж віку, якого був убитий мною Оскол – п'ятдесят чотири роки.
Кінський кістяк виділявся на яскраво-зеленому поки ще килимі трави, як білосніжний грецький мармур, здалеку кидаючись в очі.
Під'їхав. Зупинився. Строкатий метелик спурхнув із кістяного чола.
– От це Мись, – сказав Олег Кметові.
Жеребець поставився до останків попередниці байдуже. Підняв хвіст, вивергнув з-під нього гній.
Ну, що… Ну, подивився… Ну, кістки, ну, череп, чи варто було через це аж сюди волочитися, сумовито посміхнувся Олег. Гаразд, поїду назад.
Але тут Кмет раптово затявся, чого з ним раніше ніколи не бувало. Ігноруючи понукання наїзника, він тупцював біля кістяка, наче прив'язаний. Оце ще новина! Олег цінував цього жеребця зокрема й через виняткову слухняність, а тут раптом… Здивований незвичайною поведінкою коня князь розгублено зирнув знову на останки кобили, і йому нестерпно захотілося копнути чоботом цей білосніжний череп.
Князь не звик відмовляти собі в бажаннях. Зійшов з Кмета, що став непокірливим, зробив чотири кроки й схилився над костями.
Це від тебе я повинен був прийняти смерть? Ха-ха-ха! Від тебе, дохлятина? Ха-ха-ха!
Олег реготав і несамовито топтав чоботом мертву кінську голову. Жеребець Кмет, здригаючись шкірою, здивовано й злякано косився на цю нетипову для його поважного й гордого вершника істерику…
Раптом Олег здригнувся й скам'янів: дохла Мись дивилася на нього живим оком – чорним, блискучим, рухливим!
Сумно крикнув, спурхнувши з осики на схилі, птах. Несподівана хмаринка прикрила сонце, накинувши на Кирпичів яр легкі сутінки. Зірвався вітер, несподівано прохолодний серед такої спеки. Травою пішли хвилі, затріпотіла осика.
Олег, похолоділий з жаху, втупився в живе око неживої кобили, не в силах поворухнутися. Але ні, це не око, це в порожню очницю черепа визирнула чорна голівка гадюки. Зрозумів. Але було пізно – встигнув лише охнути, коли впилася в стегно товста луската стріла.
І здійснилося пророцтво кудесника Доки: прийняв князь смерть від кобили своєї.
Так, умер князь київський Олег, він же конунг Халгі.