Але з часом після військових дій від неї лишилося лише розкидане каміння та колодязь.
Дівчина нагнулася біля криниці, розгорнула якусь книгу та почала щось шепотіти. За кілька хвилин перед її очима постав молодий хлопчина, але його силует якийсь розмитий, він як привид. І все моє видіння завершилося. Тю, на найцікавішому місці. Я то вже звикла до цього, але так хотілося додивитися. Шкода, що я не вмію якось контролювати ці моменти. Ніби розумію, що видіння трапляються не просто так, але блін...
За годину я вже виходила з дому, щоб їхати до монастиря, шукати церкву у воді. Цього разу дісталися швидше. Шеф вже точно знав, куди їхати, а головне хтось пройшов і порівняв грейдером лісову дорогу. І ми рухалися не 20 км в час, а десь 40, місцями й 60 їхали.
Зустрів нас знову той самий сивий монах. Він радо посміхнувся, привітався і повів нас до альтанки, яка була облаштована прямісінько біля озера. Поки ми перевдягалися та налаштовували обладнання, наш шеф балакав з Головним монахом. Я не знаю, як правильно називаються церковні сани, але це було зрозуміло й так. Кілька монахів, пораючись біля їдальні, спостерігали за нами. Думаю, їм так само було цікаво: хто ми, що ми, як ми маємо шукати ту церкву у воді тощо.
Нарешті ми залізли у воду. Згадуючи свій сон, я розуміла, що руїни церкви мають бути ближче до лівого берега, якраз там, де розрослася велика верба.
Занурившись глибше, я наштовхнулася на щось схоже на старі дошки. Від того, що вони дуже довго знаходяться у воді, вони практично розсипалися, коли я їх відтягувала. Але я не зупинялася. Якщо чесно я забула, що все, що ми робимо під водою, знімається на камери. Я забула про те, що мені треба було трохи побродити по озеру і ніби ненароком наштовхнутися на уламки. Я була сфокусована на тому, щоб скоріше дістати тіла. Відкидаючи дошки, я, нарешті, побачила тіло. Точніше, лише кістки, на яких були залишки одягу. Я було хотіла позвати Романа, але якась невідома сила мене різко виштовхнула на поверхню. Я заверещала від несподіванки. Всі навколо відразу кинулися до води, не розуміючи, що робити. Чи то бігти мене витягувати, чи то з'ясовувати, що сталося. Ледь оговтавшись, я тихо промовила:
- Там люди, там тіла, кості... — почала бубоніти я.
- Там трупи? — Перепитав ще раз мене шеф.
- Так, так!!! Я не полізу туди! Я розвернулася і почала йти до протилежного берега.
Шеф гукнув Романові, щоб той пірнув та подивився, що ж там таке.
Романа не було видно хвилин десять. Зрештою, він виплив і повідомив Директору, що там справді людські кістки і він не хоче туди лізти без поліції. Всі з ним погодились. Наш керівник подзвонив на 102 і повідомив, що під час дослідження озера було знайдено людські тіла. І поки ми чекали наряд, то наставник монастиря запропонував нам каву. Я не скажу, що я була злякана чи здивована, але інтуїція підказувала мені, що я маю поводитися так, ніби я у великому шоці. Думаю, я з цим справилася.
Поки ми пили каву, наш керівник обдзвонив своїх знайомих у вищих органах влади та повідомив про знахідку. Не пройшло і півгодини, як за нами з Романом приїхало таксі. Директор наказав нам повертатися до офісу і завести туди все обладнання, а він лишиться тут і буде допомагати поліції.
Я так розумію, що він не хотів, щоб хтось з поліції здогадався, що ми тут робимо, а головне, щоб менше бачили наші костюми.
Ми поїхали. Роман всю дорогу тріпався про те, хто б це міг бути? Що якби ми не шукали церкву, то про тих людей ще б і досі не знали. Ще в нього була версія що в лісі водиться маніяк, який вбиває туристів і скидає туди трупи. Була версія, що то хтось із монахів. А потім він просто зробив висновок, що моя супер здібність постійно знаходити трупи, згадавши про наші пригоди біля панського маєтку. Я мовчала, угукала йому у відповідь та стримувала себе, щоб не наговорити якоїсь дурні.
Ми доїхали до офісу досить швидко, водій таксі не об'їжджав на дорогах кожну ямку, так як наш шеф. Ми занесли костюми, попрощались та роз'їхались по домах. Дорогою згадувала видіння про дивний камінь. За весь день перебування у монастирі, я не мала можливості навіть підійти та пошукати його. А може це питання було не на часі?...
РОЗДІЛ 28. КНИГА ДУШ
Цієї ночі мені приснився сон, чи то було видіння уві сні, я вже не сильно відрізняю ці моменти.
Старенька жіночка схилилася над піччю та підкидала дрова, жовте полум'я пожирало кожне поліно, потріскуючи на всю кухню. Старенька хатина обвішана різним зіллям, по полицях стоять ароматні трави, стерті в порошок.
Кожна з них особлива. У невеличких вузликах скрізь лежить якесь зілля. Вона чи то відьма, чи то знахарка.
Позаду жінки рипнули двері. В будинок заходять двоє чоловіків. Один з них хапає жінку і відкидає в куток кімнати. Другий починає щось шукати по будинку; він вивертає посуд з полиць, зносить та розбиває глечики, які стояли на лавці, розгортає купу онуч, що сушилися біля скрині. Підходить до печі та починає скидати звідти постіль — він щось намагається знайти. Обійшовши всю господу та перевернувши в будинку все догори дригом, чоловік підходить до бабці:
- Де вона? Мені потрібна ця книга!!!
- Її немає. Я її спалила! — Намагається виправдатися жінка.
- Ні, вона є. Я знаю, що вона в тебе! — Стоїть на своєму чоловік.
- Ні, я її знищила, — прошепотіла бабця.
- Це не правда. Я вб'ю тебе, але я її знайду! — Вигукнув чоловік і вдарив жінку з усієї сили по обличчю.
Рясні сльози побігли по щоках жінки, але вона мовчала. Чудово розуміючи, що не зможе здолати двох здорових чоловіків, жінка простягла руку та намацала дерев'яну палицю, яка слугувала її опорою під час руху і засунула її далі до вікна. Бо сама та палиця була особливою. Вона виконувала не лише роль опори, а й була ключем від входу в підвал.
— Ви не знайдете книгу, її вже немає, — крізь біль повторила жінка.
Один із чоловіків вхопив сокиру, яка стояла біля дверей і з усієї сили вдарив нею бабцю. Вона лише встигла кинути останній погляд на свою палицю і "випустила дух".
Чоловіки ще понад годину перевертали будинок, намагаючись знайти ту саму книгу, за якою вони прийшли. Розчаровані та злі вони, зрештою, пішли. Пройшло ще кілька годин і в цю хату зайшла молода дівчина. Це була та сама чорнява красуня, яку я бачила у своєму видінні біля соснового бору, вона спілкувалася з хлопчиною привидом.
Побачивши безлад у будинку і мертву жінку, дівчина кинулася до неї, але зарадити вже нічим не могла. Гіркі сльози заливали її обличчя, схилившись над бабусею, красуня плакала. Лише за півгодини, трохи заспокоївшись, вона почала шукати бабусину палицю. Піднімаючи речі з підлоги, вона таки помітила її під вікном. Вирізьблені орнаменти на палиці були заляпані кров'ю... Дівчина, взявши її до рук, щось прошепотіла і розділила її навпіл.
Підійшла до скрині, відсунула її та відкрила палицею ляду в підлозі.
Спустившись до льоху, вона дістала книгу, замотану в білу хустину. Знайшла потрібну їй сторінку та почала читати закляття. За кілька хвилин над тілом жінки з'явилася прозора постать.
— Дитино, ти маєш тікати. Вони повернуться... Тут спокою не буде. Йди на Північ. Закопай книгу в бору біля колодязя і тікай. Не бери її з собою, вона не принесе тобі щастя. Всі, хто нею володіють, рано чи пізно гинуть. Вона розпочала не одну війну. Полиш її, ще не настав час для цих знань. Люди не готові. Я люблю тебе, дитино! Тікай геть!!! Тікай! — Повторила ще раз жінка і зникла.
У них була та сама книга, що стирає границі між світом мертвих та живих. Дозволяє спілкуватися з душами та повертати їх на певний час у наш світ. Апостол, що володів цією книгою, міг навіть оживляти людей. Але оскільки ця книга не була передана від апостола до апостола, а нею заволоділа спочатку царська родина, потім відьмаки, то вони не мали сили "Духа Святого", щоб оживити людину. Пройшло багато століть, поки ця книга опинилася в жінки-знахарки, але й вона не мала сили оживити. Лише дозволяла спілкуватися з душами загиблих і тільки на тому місці, де людина загинула.
Онука цієї бабусі тому й ходила до соснового бору, на місце загибелі свого коханого. Пройшло два роки після того, як скінчилася війна в їхньому краю, але вона не могла відпустити коханого і, користуючись книгою, ходила постійно до нього в ліс. Ціну, яку платить звичайна людина за користування книгою — це буде те, що вона стане останньою людиною свого роду. Тобто не зможе зачати чи народити дитину.
Таємницю красуні дізнався місцевий чоловік, який в той час працював на полі і прослідкував за нею. Він не витримав і розповів цю історію своєму сусідові, який був досить злою і власною людиною. Все, що чоловіків цікавило, це те, як отримати таку книгу собі.
Дівчина швидко зібрала у вузлик свої речі і пішла з дому до соснового бору...
І мене знову розбудив будильник.
Я сіла на ліжку, роздумуючи про свій сон.
- Ти так і будеш сидіти? — Перервав мої думки Сергій.
- Що, а-а. Та сон такий дивний приснився, ціле кіно дивилася, — прошепотіла я захриплим голосом. Поцілувала коханого і пішла до ванної.
Думаю, цього разу теж було не просте видіння. Я вже трохи починаю розуміти, що і де мені шукати. Тепер це буде книга, яка повертає до життя мертвих людей.
Коли я приїхала на роботу, шеф вже чекав мене в моєму ж кабінеті. В мене аж око засіпалося, відчуваю новини недобрі.
-Доброго ранку? — Стримуючи свої емоції, я привіталася.
- Доброго ранку! Я у справі. Мені треба, щоб ти до середи підтягнула всю паперову роботу, бо ми у четвер поїдемо на чотири дні до Італії.