Ночі сплячого царства перетворювалися для Алекса на денне життя, а просте життя вдень він проживав як уночі. Ніч, що настала, не була схожа на попередню і приносила на аркуші паперу все нові пригоди.
Сьогоднішній вечір не був схожий на вчорашній, і він почався з приїзду таксі, що скрипіло колесами, до будинку Алекса. Машина з Гідропарку привезла нашого друга додому. Автомобіль сонячного кольору втомленими колесами під'їхав до самотнього великого будинку, що стояв біля берега дзеркального озера, огородженого високим цегляним парканом із залізною брамою по середині. Колись через відчинене вікно триповерхового котеджу останнього поверху на всю околицю вибігали радісні ноти сміху його друзів, вони висвітлювали відрадою весь район. Він не коли не мовчав, у ньому завжди збиралися сусіди, друзі, родичі й щовечора влаштовували веселощі. Друзі організовували вечірки, веселі ігри. На кухні змагалися в приготуванні судака, намагаючись перевершити за смаком найкращого кухара в окрузі з дорогого ресторану.
Алекс вистрибнув з машини і різким рухом руки грюкнув дверима, а вони йому у відповідь видали похмурий скрип. Він із марнославством на обличчі повільно повернув голову до казкового озера і наповнив легені ароматом пряної прохолоди води, який літав над ним. З приходом весни вона ставала прозорою, а літом дзеркальна поверхня вкривалася зеленим полотном, зливаючись зі зростаючою травою біля берега, і випадковий перехожий, не знаючи місцевості, міг без зусиль переплутати поле з озером і пройтися його поверхнею, випадково пішовши під воду. Із захопленням від свіжого запаху, що прилетів з боку озера, повернув голову вгору і необережно кинув погляд на темне вікно третього поверху та поринув у потік блаженних спогадів. Вікно було затулене темною шторою, але колись кілька років тому в ньому щовечора горіло яскраве світло, в якому миготів силует оголеного жіночого тіла Ліани. Перед сном вона танцювала під лопотання музичних нот моторного джазу, красуючись перед великим дзеркалом, що стояло біля вікна. Ліана немов метелик пурхала кімнатою в танці вогню і води, і по всьому будинку розліталися її приємні голосові ноти співу під безтурботну музику. Алекс вдивлявся у вікно і бачив з пам'яті сплив образ Ліани, яка танцювала на тлі золотих шторок. У вікні пролунав щасливий сміх, а за ним з'явилася інша фігура — чоловіча, яка підійшла до дівчини, а це був сам Алекс колись у минулому. Він пригадав у хвилини її розпалу танцю, коли випадково зайшов до неї в кімнату, і побачив її посмішку з легкою сором'язливістю. Раптовість не відштовхнула їх, а навпаки зблизила. Вони закрутилися в танці весняного, повільного джазу. Крутилися по всій кімнаті, посміхалися одне одному і дивилися в очі щиро посміхаючись, притулившись тепло плечима, пара злилася в танці. Хлопець стояв зі смутком на обличчі, спостерігаючи за вікном і закоханою парою, що танцювала в ньому. Водій таксі подивився на пасажира, який вийшов з машини, і натиснув на педаль газу, колеса заричали на місці, і жовтий автомобіль миттю зник за поворотом, залишивши за собою хмару чорного диму, і звук ковзних шин. Віконце з тьмяним світлом усередині і двома злитими силуетами перетворилося на темну плямочку. Не надавши особливої уваги викрутасам таксиста, він з опущеною головою підійшов до хвіртки і натиснув на дверну ручку. Вона видала неприємний звук, що застерігає про смуток, який чекає в будинку. Увійшовши у двір, Алекс побачив вітерець, що прокрався через верх цегляної огорожі. Він немов грабіжник перестрибнув через нього і тихо забіг на зелену галявину, граючись із жовтим сухим листям, підкидаючи його догори і розкидаючи по всьому двору, возносячи запах померлого листя. Не заважаючи боязкій грі вітру, що постійно прокрадався в чужі двори, з посмішкою пішов далі й попрямував до великих дверей будинку, повільно ступаючи стежкою, викладеною з морського каменю. Неквапливо дістав із кишені залізний ключ, відчинив замок і увійшов до будинку. Зайшов у передпокій, у ньому було так порожньо, що могли без зусиль поміститися два великі слони, які втекли кілька днів тому із зоопарку. Алекс, зачинивши за собою двері, кинув спортивну сумку в перший побачений кут і, шарудявим кроком підійшов до скляного столу, що стояв біля каміна, крізь нього було видно, як на підлозі лежить мертвий ведмідь. Кинувши порожній погляд на ведмедя, що розлігся, він узяв сірники й запалив вогонь у кам'яному каміні. Сівши на крісло-гойдалку, що стояло поруч, відкинув голову назад, розслабив м'язи шиї і сп'янів від втоми. Поруч біля стійкі каміна стояла глиняна ваза, куплена на місцевій барахолці в пік продажів дрібних товарів. Подивився на неї, як вона йому нагадала Ліану, це був її подарунок. Мерехтіння вогню намалювало нові спогади і додало до вечора моторошний колір смутку.
Алекс подумав:
— Речі можуть вміщати в собі безцінні спогади.
На скляному столі стояла рамка з її фотографією. Він нагнувся від самотності й підійшов до столу, а за ним гойдалка ще кілька разів нахилилася вперед і назад. Стілець зупинився, коли він узяв тремтячою рукою її портрет. Розділивши межу між теперішнім і минулим часом, відчув потік почуттів. Алекс згадав як вона подарувала йому на день народження цю саму рамку з позолоченим обідком і залізною ніжкою. Щоранку проходячи біля каміна її портрет у рамці одурманював його.
— Що таке минуле? Алекс запитав у самого себе.
Вечорами він був готовий віддати багато чого, щоб повернутися назад і заново пережити першу зустріч із нею, з Ліаною. Відчути перший поцілунок. Тримав рамку в руках, погладжуючи великим пальцем слизьку поверхню вогнища, що відображався на склі, разом із краплями сліз, що сповзали по ньому. Наповнивши себе ковтком життя, він поставив фотографію на місце, сльози так і залишилися на обличчі. Видався дзвінкий стукіт по всьому будинку. Підійшов до каміна і провів рукою по верху вогню, ще раз подивився на полум'я і сів у крісло. З-під нього дістав написані чорнилом аркуші роману та почав перечитувати написані від руки рядки. Гортав аркуші, не помічаючи часу, що минає. Прочитав один із рядків і ті самі слова Ліани:
— Завдяки тобі я вперше побачила, яким насправді буває світло сонячного проміння, що встає з-за обрію і лягає на зелену траву з крапельками роси, — ці короткі слова видавили з нього солону краплю мужності.
Вони щоранку зустрічали світанок на даху будинку, спостерігаючи за сходом сонного сонця. Сльоза повільно спустилася по щоці, відбивши на собі червоне полум'я, і негайно полетіла на підлогу. Не витримав смутку, що стиснувся всередині, різко зіскочив з крісла, перевернувши його догори дриґом, гуркіт розрісся по всьому будинку. Він упав на коліна перед каміном, благаючи забрати спогади у вогонь і спалити їх. Від болю почав рвати аркуші роману і спалювати їх у вогні. Страждання було такої сили, що десятки аркушів розривалися як один. Спалюючи папір, він крикнув не природним голосом:
— Все. Досить. Я більше так не можу.
Стоячи на колінах перед каміном, він молився, нахилявся і піднімався перед ним. На тлі вогню він став картиною, що нагадувала людину, яка горіла в пеклі. Хотів позбутися самотності та спалити його, позбавити життя. Усі старання були марними, адже воно жило в ньому, і він нікуди не міг від нього втекти, сховатися. Де б він не перебував, воно завжди було поруч із ним, і житиме всередині нього. Воно бунтувало і шалено хотіло побачити знову і тільки живу Ліану та почути її дзвінкий, жіночний голос, обійняти і притиснути до себе, і більше ніколи не відпускати. Не в його силах було повернутися в минуле і змінити своє майбутнє, в якому він зараз опинився. Усі його старання побачити її і позбутися гіркого почуття були безуспішними. Він не був все сильним, і не міг подорожувати в часі, і змінити долю, виявився всього лише простою людиною. У проміжках благання перед каміном хапав себе за волосся і намагався вирвати з себе страждання. Зупинившись розставив руки на всі боки і висунув груди вперед:
— З мене досить. Я так більше не можу, — він голосно закричав.
Встав на тремтячі ноги й почав збирати шматочки розірваного на дрібні шматки паперу кидаючи їх у вогонь та намагаючись спалити разом із ними частину свого минулого. Вогонь жадібно пожирав написані на папері чорнилом слова. Полум'я ставало дедалі яскравішим і світлішим, висвітлювало тьмяну кімнату жовтим світлом, пропалюючи для нього дорогу до сходів, які ведуть нагору. Раптом відчув чиюсь присутність нагорі в тій кімнаті, де колись жила Ліана. Підняв голову і, не показуючи на обличчі жодних емоцій, підійшов до сходів і став правою ногою на першу сходинку. Зробив перший крок, а за ним ще один, і так хлопець почав підійматися сходами на верх, чекаючи там невідомого. Насилу вийшовши на третій поверх, ступив на червоний килим і підійшов до запилених дверей наприкінці коридору, смакуючи містику. Спітнілою від тривоги правою рукою взяв зелену округлу ручку, і не поспішаючи увійшов до кімнати. Після відходу Ліани залишилася лише одна порожнеча. У чотирьох стінах стояло шкіряне крісло, накрите простирадлом, яке захищало шкіру від пилу, з м'якими подушками, що лежали поруч. Подивився на порожні стіни й зачинив двері на замок, залишившись наодинці із собою. Із смуток на обличчі він підійшов ближче до світла, став навпроти вікна, і подивився на багатоповерхові будинки, які стоять далеко за озером, з жовтим світлом, що ще світиться за десяток квартир. Не затримав погляд на прекрасному вигляді будинків, його ноги ослабли, і він від страждання ліг на холодний паркет. Повільно перекинувшись на правий бік і підігнувши під себе коліна, обійняв руками тепле повітря і уявив перед собою Ліану, що лежить поруч. Міцно притискаючись у своїй уяві, почав згадувати її запашний запах тіла, клаптик кінчиків ніжного волосся на своєму обличчі, вдихи й видихи зі сміхом, обережні торкання її рук до його грудей. Згадуючи всі принади життя, що минуло, він ще сильніше притиснув її до себе так, як це робив колись. Уява намалювала реальність, він відчув, як вона почала обмотувати свої холодні ноги об його теплі стопи ніжно притуляючись до нього. Ліана повернулася до сумного обличчя Алекса і притиснула до себе свої маленькі ручки проти його великих грудей, і носом уткнулась в грудні часточки відчуваючи себе в цілковитій безпеці.