Ви, що ніколи не бачили хворого на шизофренію.
Алекс нічого не зрозумів, і уникаючи божевільного лікаря з пацієнтом, хворим на шизофренію, що сидів поруч, маленькими шашками побіг уперед у бік кабінету свого терапевта. Відчинив двері, зайшов у кабінет і сказав:
— Здрастуйте, лікарю.
Лікуючий лікар Алекса подивився на нього і сказав:
— Доброго дня, Алекс. Ви б не могли почекати в коридорі. Коли я звільнюся, то відразу вас покличу.
Подивився на пацієнта, який сидить на стільці, і з такими словами звільнив приміщення:
— Добре, лікарю.
Вийшов у коридор і одразу пригнув на диван. Приземлившись біля жінки, що сиділа поруч. Вона з незрозумілим на обличчі виразом оплакувала якусь втрату. Наприкінці коридору пролунало шоркання старенької бабусі, яка йшла на зустріч. Ця та сама, яка нахабно влетіла при вході у відділення, коли він стояв і розмовляв зі співробітницею лікувального закладу. Бабуся з нагнутою донизу головою, і з задумливим виглядом на старенькому личку впевнено пішла вздовж коридору до великих залізних дверей. Вона зробила вигляд, ніби шукала щось під ногами. На кожному кроці оглядала всі стільці, столи і заглядала під них. Розглядала різні предмети, що лежали в тіні. Шукала щось, але сама не знала, що шукала, а тільки розгублено водила на всі боки заплаканими очима від однієї стіни до іншої. Алекс подивився зі стражданням на викривлену від старості спинку бабусі, що проходить біля нього, і опустив голову. Не встиг повернути голову і кліпнути оком, як до нього з уже веселим виразом обличчя і дзвінким голосом просто в обличчя защебетала незнайомка, що сиділа поруч і хвилину тому оплакувала втрату:
— Ви знаєте, мій лікар мені порадив застрибнути в уявний прозорий купол і ні куди звідти не виходити. Це як у дитинстві перебувати постійно у своєму притулку, і тоді всі мої почуття і слабкості буду захищені, і ніхто мене не зможе більше образити. Я за кожен зламаний нігтик страждаю. Для мене це неймовірна втрата. Ось сьогодні вранці я зламала два нігтики і тепер протягом години оплакую втрату, і з цього приводу вирішила відвідати свого аналітика. Вам, напевно, складно мене зрозуміти.
Алекс подивився на жінку:
— Можливо.
Жінка подивилася:
— Ламати нігті це страшенно боляче, а особливо боляче моїй оцінці. Вона у мене найбільше страждає в таких трагічних для мене ситуаціях.
За хвилину із сусідніх дверей із теплим виразом обличчя і щирою посмішкою в білому халаті вийшла та сама медсестра, яка розмовляла стоячи біля проходу дверей. Вона підійшла з теплим виразом обличчя і тихим заспокійливим голосом запитала:
— Ваш лікар передав вам чекати на свій час прийому?
Алекс усміхнувся:
— Так. Я до нього вже заходив, і він попросив мене чекати в коридорі своєї черги. Коли прийде час, він мене покличе.
Під час їхнього короткого діалогу бабуся встигла дійти до кінця коридору і повернутися назад із тим самим розгубленим виглядом, що був до цього. Медсестра подивилася на бабусю й одразу впізнала в ній давню пацієнтку. Бабуся підійшла до них і стражденним голосом заговорила:
— Я прийшла додому, а мого будинку вже немає. Двері інші. Містика і все. Напевно, люди в синьому забрали мої ключі від будинку. Хтось переселив мене жити на вулицю, але як, я не пам'ятаю.
Алекс підняв голову і подивився в її сірі затуманені сумом очі, і сказав:
— Що з вами сталося?
Бабуся відразу сказала:
— Я не пам'ятаю коли і як люди в синій формі відібрали у мене мою одну єдину квартиру. Допоможіть мені знайти цих людей або хоч мої двері додому. Мені страшно щоночі спати на вулиці щоночі.
Алекс:
— Які двері? Про яких людей у синій формі ви зараз говорите?
Бабуся подивилася вбік:
— Вони відібрали в мене мої двері. Відібрали мій затишний куточок, а потім усі мої магічні гроші?
Зі здивуванням подивився на бабусю:
-У вас відібрали гроші?
Бабуся одразу відповіла:
— Так. Ті гроші, які приносила мені додому щомісяця добра фея. Допоможіть мені.
Бабуся зігнула коліна і схопила Алекса за руку і сидячи на місці сказав:
— Не спішіть, мені треба подумати.
Бабуся, не дочекавшись відповіді, сказала:
— Я щодня приходжу додому, а там немає моїх дверей, і мого дому. Мені доводиться йти звідти, і шукати свій дім. А далі я приходжу сюди і тут кожен день намагаюся знайти ключі від квартири, який раптово, десь зник з моєї сумочки.
Після недовгих роздумів насилу вимовив:
— У вас міліція відібрала ваше майно?
Бабуся зі сльозами на очах сказала:
— Це люди, у яких на плечах було відбите яскраве світло білих зірок. Я не знаю, хто вони і звідки прийшли. Я думаю, вони не справжні люди в синій формі.
Бабуся:
— Так.
Алекс подивився їй в очі:
— Де ваші родичі?
— Я не знаю. Я залишилася сама.
Бабуся після сказаних слів без єдиного звуку розвернулася спиною і пішла вздовж коридору старим маршрутом. Вона так само кидала на всі боки погляди на кожен побачений кут у пошуку ключів. Не встиг отямитися після розмови, як бабуся одразу повернулася назад із новим проханням:
— Синку, допоможи мені? Як мені дійти до трамвая, що повзе по землі.
Алекс:
— Вам потрібно спершу вийти на вулицю і пройтися прямо метрів сто до зупинки і там побачите рейки. По рейках їздить трамвай.
Бабуся перебила Алекса такими словами:
— Де я живу?
Алекс подивився на неї:
— Я не знаю.
Бабуся подивилася вздовж коридору:
— Мені необхідно знайти мій дім. Я хочу повернутися в сім'ю.
Алекс подивився на бабусю:
— Я вам нічим не можу допомогти. Вибачте.
Бабуся подивилася вздовж коридору:
— Куди всі поїхали? Де моя сім'я? Де я?
Опинившись у розгубленому стані, не знав, що відповісти бабусі, бо нічого про неї не знав. На радість в цю хвилину на допомогу прийшла медсестра, яка рятувала його від незручної ситуації, що виникла. Вона обережно підхопила бабусю за руку й одразу повела її в сусідній кабінет до лікаря. Не минуло й хвилини, як медсестра повернулася з уже підготовленою промовою:
— Алекс не надумуйте собі. Ви ні в чому не винні.
Подивився на підлогу:
— Так. Я знаю. Ви мене врятували від незручної ситуації. Що з нею сталося?
Медсестра подивилася на Алекса:
— За її словами, у неї відібрали квартиру, а хто, вона не знає, і у своїй необачності вона починає звинувачувати якихось людей у синій формі. Вона до нас прийшла ще місяць тому, і постійно просити допомоги. Бо у всіх інших організаціях їй відмовили, і тепер вона живе в іншому корпусі, а сюди приходить на сеанс до психотерапевта.
Алекс подивився на підлогу:
— А документи в неї при собі були?
Медсестра відповіла:
— Ні. У неї з собою крім сумки нічого не було. Усередині лежав шматок хліба і пляшка води. Ми про неї дізнавалися в усіх можливих службах, і ніхто нічого не зміг сказати. Неіснуюча бабуся.
Алекс подивився на медсестру:
— Вона живе, як привид, який шукає свій дім, і своїх родичів.
Медсестра відразу сказала:
— Так. У неї немає документів, немає житла. У неї нічого немає. Наш найкращий лікар і завідувач відділення вже протягом тривалого часу намагається розібратися в її психічних процесах. Їй потрібно допомогти згадати своє минуле.
Алекс подивився вбік:
— Так. Їй потрібна допомога.
Медсестра подивилася на годинник:
— Мені час іти.
Медсестра пішла, а з кабінету терапевта вийшов пацієнт, а за ним і сам лікар. Він подивився на Алекса і сказав:
— Проходьте Алекс.
Повільно зайшов до кабінету терапевта з трьома дзеркалами і письмовим столом, що стояв посередині, навпроти якого стояли два стільці, що дивилися один на одного. Ступаючи по вовняному килиму, відчув під собою через підошву чудову м'якість тканини, і слідом за цим відчуттям уся картина спогадів розвіялася у темряві, яка знов виникла. Обережно повернув назад у реальність під завершення аналітичного сеансу на той самий момент, коли, він почав згадувати свій прихід до лікаря і полетів у світ спогадів, вдивляючись в одну точку. Широкими очима подивився на лікаря, який сидів попереду в білому халаті, і від радості закричав:
— Ура. Тепер я все згадав. А я, то думав, що втратив себе, коли мене знайшов Родіон. Я знайшов цілісність. І відновив свій внутрішній світ від минулих травм. Я врятував самого себе.
Лікар подивився на Алекса:
— Так. Ви правильно помітили цей унікальний феномен. Ви себе врятували. Вплив гіпнозу на кожного діє по-різному, і не всі одразу оговтуються і повертаються в реальний світ від вигаданого, який схожий на безглуздий порожній сон.
Алекс подивився на лікаря:
— Але в мене все було по-іншому.
Лікар подивився на Алекса:
— Це вже не важливо. У кожного свій метод лікування. У вас усе склалося правильно, і ви побачили свій справжній світ. Ваше лікування закінчилося. Всього вам доброго. Ваш сеанс терапії закінчено. Прощавайте Алекс або Родіон. Тепер вам вибирати, ким бути.
Алекс усміхнувся:
— Мені більше подобається Алекс. Прощавайте, лікарю.
Задоволений своїм успішним завершенням лікування встав із високо піднятим підборіддям і пишаючись за свій пройдений шлях, легким кроком залишив кабінет терапевта. Він швидким кроком вибіг із лікарні й одразу полетів додому назустріч новому життю. Знайшов свій сенс життя, і ним стала Прокопенко Інга, і на цьому моменті його життя тільки почалося, а його роман, ще не закінчився, а тільки почався. У цей момент, коли він зачинив за собою двері, то слідом за ним із кабінету вийшов Чарівник, Бездомний і маленький Карлик. Усі троє вийшли із сумними виразами обличчя.
Першим заговорив Карлик:
— Тепер ми вдома.
Бездомний подивився на Карлика:
Алекс пішов і зачинив за собою двері. Чарівник подивився на Бездомного:
— Ми знову житимемо в божевільні.
Карлик подивився на Чарівника:
— Я більше не буду своєю присутністю розважати психіатрів.
Чарівник подивився на Карлика:
— І не треба їх більше розважати. Вони й так уже до нас звикли.
Чарівник пішов разом із Волоцюгою і Карликом уздовж коридору назустріч невідомо чому.