І тут мене накрило видіння. Я йду вузькою стежиною до невеликої будівлі — більше схожої на землянку. Метрів за два від неї невеликий камінь, я присідаю коло нього і починаю копати з лівої сторони до того часу, поки не дістану срібну коробочку, в якій щось лежить. Видіння завершилося.
Наша машина стояла перед воротами монастиря, на територію якого, судячи по видінню, мені треба було потрапити.
- Може зайти і спитати дорогу в монахів, — перервала я тишу.
- Так, доведеться зайти, бо я без навігатора не виїду, — пробурчав шеф.
Всі дружньо вийшли з авто і помандрували за директором по висипаній щебнем доріжці. За кілька метрів до нас назустріч вийшов високий сивуватий чоловік.
- Добрий день. Вибачайте, що потурбували, Ви могли б підказати нам дорогу? Ми десь не туди повернули, і тепер я не знаю, як виїхати на головну дорогу, — почав свою розмову наш шеф.
Чоловік подивився привітно, з посмішкою та відповів:
- Все гаразд, проходьте. Ви не доїхали одне перехрестя і тому потрапили до нас. Більшість навпаки, шукає монастир, але приїздить не туди, а Вас сам Бог привів. Ви можете проїхати о-о-н по тій дорозі, метрів з двісті та повернути праворуч, там не дуже гарна дорога, але за півгодини виїдете на центральну трасу. А там вже самі вирішуйте, куди Вам, — відповів монах та посміхнувся у свої сиві вуса.
- А може Ви нам ще підкажете, де можна набрати холодної води. Бо спека жахлива, а вода в машині як чай, — втрутилася я у розмову.
- Підкажу, — кивнув мені монах і махнув рукою, щоб ми йшли за ним.
Роман відразу побіг у машину за пляшкою, а ми всі пішли за чоловіком. За кілька метрів перед нашими очима постала маленька молитовня, потім бесідки, дуже гарно та красиво викладені річковим камінням доріжки, а вже далі дерев'яна криничка, яка була в двадцяти метрах від озера.
- Як у Вас тут гарно та спокійно, — промовив наш лікар Васильович.
- Так, тут місце святе і намолене. До нас багато людей приїздить сповідатися, молитися, просити та дякувати.
І поки ми набирали та пили воду, він почав розповідати легенду про те, як священник, який дуже сильно поспішав на службу, потрапив в аварію. Коли машину занесло, батюшка почав сильно молитися і його БОГ врятував, зупинивши машину об камінець, який був неподалік дороги. З тих пір він тут облаштував монастир, все, що зроблено, створено його руками та завдяки людям, які сюди приїжджають.
У мене аж "мурашки побігли по шкірі". Це ж як у моєму сні, я бачила ту аварію.
То, як після цього не вірити в долю або, як у народі кажуть, "у призначення". Виходить, не просто так ми не туди повернули.
- А де той камінь, про який Ви казали? Він ще є на території монастиря? — не стрималася я.
- Так, він там далі, біля землянки. Але туди ми нікого поки не пускаємо. Там живуть монахи і вони зараз тримають "обітницю мовчання". Ще лишилося сімнадцять днів.
- А Ви часом не чули легенду про затонулу Церкву у озері? — Взялася я розпитувати чоловіка.
- Ой, щось таке чув, але подробиць не знаю. Наш настоятель Фомич має знати цю історію, але його зараз немає, приїде аж через два тижні. Поїхав у Польщу з візитом до рідних. Це ж ось це озеро, — і махнув рукою на став позаду себе.
- Хіба це? Мені казали, що воно там далі у лісі, — не стримався наш Директор.
- Ні, ні. Це ось це, те, що в лісі, виникло після кар'єру, там пісок брали. А це, що біля нас, утворилося самостійно, — відповів монах.
У нас був шок. Виходить, ми дарма бродили пів дня і не по тому озеру. Ото лоханулися. Переглянувшись, всі розуміли, що монах навряд чи пустить у цю водойму, шукати церкву. Але то таке, наш шеф уміє домовлятися.
— Дякуємо, Вам за гарну та цікаву екскурсію і за холодну воду. Треба буде до Вас приїхати у вихідний, насолодитися красою та тишею лісу, помолитися, — щиро відповів наш медик Дмитро Васильович.
Монах кивнув і тихенько посміхнувся йому у відповідь. Ми всі ще раз подякували чоловікові та пішли до машини.
Я тепер точно знала, що мій сон це реальність і що на території чоловічого монастиря під камінцем лежить той самий особливий камінь ЕРТВЕГА. ЕІитання тільки: навіщо він мені і коли його звідти діставати. І церква, яка затонула поруч, теж має певне завдання, про яке я ще не знаю.
Дотримуючись інструкцій монаха, ми, зрештою, доїхали до центральної траси та повернули у напрямку міста.
Я всю дорогу розмірковувала про камінь із моїх снів. Наскільки він був від БОГА і мав бути поблизу якоїсь церкви чи монастиря, що за сотні років змінив ситуацію навколо себе так, що тепер поруч з ним є і служителі Бога, і Церква... Та ще й ми сьогодні сюди випадково заїхали.
РОЗДІЛ 26. КРИНИЦЯ
Я сьогодні запізнилася на роботу практично на годину, по місту були страшні пробки. І виявилося, що я не одна така. Після мене приїхав Рома, дівчата з лабораторії і охоронець, який мав змінитися ще дві години тому. Важкувато починався ранок. На вулиці ставало все спекотніше і спекотніше, по обіді стовпчик термометра досягав 41°С у тіні. Ми ходили по офісу як "примари", періодично зітхаючи та ловлячи кожен вітерець чи протяг. Ледь дожили до 18:00 години.
Я вийшла з офісу і відразу під'їхала маршрутка, зацибнувши швиденько, я вмостилося біля старого дідуся, який щось бурмотів собі під ніс. Я спочатку не звертала увагу на те, що він там говорить, аж, зрештою, дід повернув до мене голову і почав свій монолог.
— То коли, він помирав, то заповів вкласти документи в скриню та закопати на дні колодязя, що коло Соколиного яру. Колодязь був пустий і там не було води. А коли скриню вклали та прикидали землею, потім почала прибувати вода. І до вечора вже була повна криниця.
Вісім метрів води, до верху лишився всього метр. Коли була засуха, все село брало звідти воду, навіть Катерина Друга, коли проїжджала повз село, пила з неї. Ніхто не зможе дістати книгу до 2021 року. А потім криниця пересохне, і по скриню прийде дівчина. Вже 2021 рік!!! — Вигукнув дід і витріщився на мене. Я аж під— цибнула від несподіванки. Бубонів, бубонів, а потім як гавкне. Трохи зашарівшись, я ледь стримала себе, щоб не виматюкатися на всю маршрутку і відсунулася далі. Люди відразу повернули голови у наш бік. Тим часом дід, виговорившись, просто встав і вийшов на першій же зупинці, продовжуючи бубоніти те ж саме і періодично викрикувати, що вже 2020 рік. Я вкотре зрозуміла, що не просто так я сиділа біля того дивного чоловіка і почула цю розповідь про криницю та про скриню.
Доїхавши до дому, я вирішила пошукати інформацію, де саме знаходиться той Соколиний яр і чи існує легенда про дивний колодязь, але безуспішно.
Додому повернувся Сергій. Поки я готувала вечерю та накривала на стіл, Сергій почав розповідати новини з роботи. В них змінили командира. Кажуть перший був задіяний у якихось підпільних схемах зі зброєю, то його відправили в іншу військову частину, в кінець географії. Поставили нового — доволі молодий, але більш відповідальний і адекватний. Він за тиждень зробив більше, ніж той, що був за чотири роки. Всі хлопці не можуть натішитися. До кінця року в казармах вже заплановані ремонти, добавляють та ремонтують туалети і душові кабіни. З'явилася нормальна зброя для проведення навчань. Навіть мають привезти нову форму. Я вперше побачила в його очах задоволення від своєї роботи. Як мало людині треба, людське відношення та нормальні умови для праці. У глибині душі я дуже раділа таким змінам, оскільки чудово розуміла, що мова йде не про один військовий об'єкт, а про позитивні зміни по всій території країни. Цієї ночі мені не снились сни, не було видінь, аж не цікаво.
Після розчарування з лісовим озером наш шеф не переставав думати про затонулу церкву. І вже за тиждень він домовився, що в наступному місяці нас пустять монахи на занурення до озера.
Не знаю, хто його спонсор і прикриває, але видно, що це досить не прості люди.
Поки ми чекали червня, директор знайшов нам невеличку халтуру аж на річці Случ. Ми мали їхати сьогодні, але дуже різко змінилася погода і небо затягло дощем, тому було прийнято рішення їхати у неділю ввечері, щоб почати занурення о четвертій ранку.
Як і куди нас везли я звичайно не роздивлялася, бо намагалася хоч трохи виспатися і сподівалася, що це буде десь до третьої години, та де там. О другій годині ночі ми вже грузилися зі своїм манаттям на човен. Ніч сьогодні була досить світла.
Ми пливли, на мою думку, хвилин тридцять, аж до височенного пагорба. Зверху було видно якусь будівлю, але я ніяк не могла зрозуміти, що то. Вже коли ми запаркували човен під берегом, Директор розповів, що то залишки стін Губківського замку. Ніби у підземеллях замку чи то десь під горою сховані скарби. Багато хто шукав і поки безрезультатно.
Але наше завдання дослідити дно річки, оскільки біля фортеці відбувався не один бій і є шанси знайти певні предмети.
- А чому ми це робимо вночі? Вдень геть не варіант? Мені здається, що тут глухомань і сюди навряд хтось прийде нас сварити за те, що ми тут пірнаємо, — зауважила я.
- Вночі, бо мені потрібен Ваш звіт, як за нічний час, так і за день. Починаємо о четвертій і будемо до того часу, поки вистачить батареї, — спокійно так відповів Директор.
- Зрозуміло, — відповіли ми з Романом і полізли у воду.
Вода під ранок була як чай, дно кам'яне, але йти можна.