Розмова тривала хвилин десять, врешті-решт, вони вирішили заховати камінець у лісі, щоб жодна людина не знайшла до нього дорогу. Потім ці чоловіки зібрали якісь свої речі та через підземні тунелі покинули місто, вийшовши аж перед великою скелею біля маленької та вузької річки. Один із них пішов вліво, другий — вправо. І все — я прокинулась...
Мій будильник верещав на всю хату. Навіть Сергій прийшов з кухні подивитися, чи я точно чую свій телефон. Я так не хотіла вставати. Мій сон, як якийсь кінофільм, стояв у мене перед очима. Дуже хотілося додивитися, де ж таки вони поділи той дивний камінець. Перший раз у мене видіння не про книги, якось дивно. Зібравши всі свої сили, я пішла вмиватися та пити каву.
На роботі сьогодні день пройшов досить спокійно. Ніхто не діставав, бо хлопці копошилися з шефом у гаражі. Він придбав собі нове авто і намагався розібратися з усіма наворотами та функціями. Точніше розбиралися всім чоловічим колективом. Я, коли йшла додому, зайшла попрощатися, то вони ледь не зомліли, що це вже вечір і кінець робочого дня. Отакі вони чоловічі забавки.
Я не встигла відійти від дверей, як мене гукнув шеф. Він запропонував підвести мене до дому і в процесі протестувати всі навороти авто. Не скажу, що я зраділа, але вибору не було. Вмостившись на переднє сидіння, я приготувалася вислуховувати про всі цікавинки та фішки машини. За дві години у пробках я вже знала все. І про датчики руху, і камери заднього та бокового огляду, і підігрів сидінь, і обдув скла, і автопілот. Я прослухала всі варіанти голосів, якими балакає авто і бла-бла-бла... Поїздка була цікава.
Вдома Сергій вже встиг приготувати вечерю. Це так приємно, коли втомлений повертаєшся додому, а тебе чекає смачнюча вечеря і кохана людина...
А вночі мій дивний сон повторився.
Один з чоловіків брів по лісу. Минаючи кілометр за кілометром, він, нарешті, зупинився неподалік звіриної стежини, коло камінця, який визирав з-під листя. Метрів з двісті від камінця стояла стара-стара дерев'яна будівля. А трохи далі починався невеличкий хутір, який переростав у село. В тій хижі довгий час жив самотній монах. Після його смерті, люди почали використовувати його будинок як церкву, бо місце було намолене і якесь особливе.
Мандрівник сів на камінці перепочити, а потім, схиливши голову, задрімав. У моєму сні не було зрозуміло, що там снилося тому дядькові, але коли він прокинувся, то став на коліна перед камінцем і вирив глибоченьку яму. Поклав туди срібну коробочку з блискучим зеленим камінцем всередині та загорнув землею. Пробубонів молитву і пішов геть звіриною стежкою. Отак і лишився той смарагд під каменем, у лісі, коло старої церкви.
А потім, у сні, мене ніби викинуло вгору над лісом. Під ногами то жовтіють і обсипаються дерева, то знову зеленіють і палають ароматом молодого лісу. Раз за разом повторюється зміна сезонів, аж до одного дня. Через ліс, неподалік того камінця проїздить авто, прокладаючи собі шлях, винищуючи колесами молоді пагони лісової порослі. Знову зміни сезонів і вже поряд з тим каменем простяглася дорога. Потім сон продовжився тим, що у старій церкві ховаються кілька жінок з маленькими дітьми. Чутно гучні постріли, як на війні. Хутір та село поруч практично згоріли. Окупаційні війська просуваються далі до лісу. Один із військових заряджає гармату, яка летить у самісіньку церкву. Перший постріл не влучив, гармата впала позаду будівлі, потім другий постріл і стара дерев'яна споруда, похилившись сповзає на дно прірви, що утворили гармати. Поруч із церквою була криничка, вода з якої після вибухів почала наповнювати яму з будівлею. Всі, хто був усередині, загинули.
І мій сон знову перервав будильник. Так важко з однієї реальності повертатися в іншу. Доводиться кілька хвилин збирати свої думки до купи...
Сьогодні на роботі вже було веселіше. Нам полегшили шоломи на костюмах, і ми їх тестували у басейні. На— пірналися так, що я вже ввечері не хотіла нічого. Добре, що Сергій цієї ночі на зміні, не буду готувати вечерю.
Напилася молока з якимсь старим сухим печивом, що знайшла на кухні, і побрела спати.
Знову мій сон повернувся. Я згори дивлюся на засніжену дорогу, яка за кілька десятиліть з грунтової перетворилася на автомагістраль, по якій раз за разом мчать машини. Аж раптом червоні жигулі, обганяючи лану— са, чи то було шевроле, не зрозуміло, втрачає керування і починає злітати з дороги. Водій з усієї сили тисне на гальма, а авто мчить ще швидше, врешті-решт, водій просто відпускає кермо і молиться. Все відбувається за лічені секунди. Машина вирівнюється і зупиняється об той самий камінець, під яким сховали дорогоцінний зелений смарагд. Водій виходить, щоб оглянути машину. Передок розбитий вщент, але він живий.
Це священник, який дуже поспішав на проведення служби у місцевій церкві, проте ожеледиця на дорозі змінила хід історії. Він так поспішав, що ледь не загинув. Подякувавши Богу від усього серця за те, що Бог вчасно та швидко відповів йому на молитву, священник пообіцяв створити на цьому місці монастир. Зелений камінь він не знайшов, але за рік біля того місця вже завертілося життя. Спочатку збудували підземну молитовню, потім маленьку капличку, а за сім років поряд виросла красива церква. У монастирі постійно були монахи, які доглядали територію церкви і кожен день ходили понад каменем, під яким лежав смарагд. Однак ніхто навіть не уявляв, який скарб біля їхніх ніг. На цьому моменті я прокинулася.
Сьогодні за двадцять хвилин до будильника. Так, давно такого не було. По дорозі до ванної обмірковуючи свій сон, я не могла зрозуміти, що особливого у тому камінці. Ну смарагд, ну й що? А от яка в ньому сила і чому його так ретельно ховали, я дізналася аж через два роки. (КАМІНЬ ДАЄ ЛЮДИНІ БЕЗМЕЖНУ ВІРУ, без комплексів, сумнівів, страхів, просто необмежену впевненість у своїх силах. Вимикає всі гальма у Вашому розумі. Це коли ти відчуваєш одночасно внутрішню впевненість у собі, могутність, силу і безмежність дій. Можеш вести за собою людей у будь-якому напрямку: у вогонь, у воду, на війну, в пекло чи в рай, неважливо. Просто ти маєш цю колосальну віру в себе).
РОЗДІЛ 25. ЦЕРКА ПІД ВОДОЮ
Сьогодні наш шеф дав нам цікаве завдання. Ми будемо ниряти в озеро, де за старими легендами затонула церква. Документального підтвердження цих байок я не знайшла. За переказами місцевих, під церквою розійшлася земля, і вона просто зникла у величезній тріщині, а згодом на тому місці утворилося озеро. Наше завдання полягало в тому, щоб знайти під водою хоча б натяк на ту церкву. Виїхали з міста ми близько десятої ранку. Майже три години дороги, потім ще годину цибали по грунтовці і, нарешті, добралися. Між височенними соснами та кленами ховалося лісове озеро. Підійти до нього не так то й легко. За два метри до води весь пагорб вкритий високою сухою осокою, яка змішалася з молодою порослю. І в той момент мене не стільки хвилювала висота трави, як наявність у ній змій.
- Я трохи боюся туди йти. Що робити, якщо там буде змія? До найближчої лікарні години дві-три їхати?
Шеф задумався про те, що в лісовій річці повно змій, ніхто ж не подумав. Головне церкву знайти. Почухавши потилицю, він, зрештою, вирішив таки ризикнути.
- Йдемо далі. Ступайте обережно один за одним. Дійдемо до води, там розберемося.
Я йшла позаду Романа. Крок за кроком ми дісталися до водного плеса. Ну що сказати, вузькі нитки розгорнутого латаття свідчили про те, що в озері водяться і вужі, і змії. В голові відразу виникла дуже гарна думка: "Звалюй, воно того не варте". Ця фраза була і на моєму обличчі. Я не хотіла лізти у воду ні за які гроші. Роман теж не висловлював радості від того, щоб загнутися в якомусь болоті від зміїного укусу. Отак стояли і тупили ми на березі хвилин десять, нарешті, шеф відповів:
— Це озеро маємо дослідити, нам вже за роботу аванс скинули. Але пропоную зробити це правильно. Треба підготуватися. Приїдемо завтра з вакциною від зміїних укусів, і я візьму Васильовича. Він медик. Нехай буде з нами, про всяк випадок.
Такий варіант нас більше влаштовував. Зібравши своє манаття, ми посунули назад до машини. Коли повернулися, Директор запропонував зустрітися завтра о 9:00 на виїзді з міста.
Що поробиш? Налаштувавши себе на те, що таки доведеться лізти в те кляте болото, ми повернулися наступного дня. Одягнули костюми і залізли у воду. Вода крижана. Через тінь від дерев вона добре не нагрілася та ще й з-під землі озеро наповнюють холодні джерела. Набравшись мужності, ми з Романом почали спускатися далі, розгортаючи обережно руками поперед себе суху осоку. Крок за кроком ноги загрузали в мулові все більше й більше.
Йти ставало все важче, тут або пірнати, або застрягнеш у грязюці. Рівень води не збільшувався, болото по пояс, вода по плечі. На відстані десь трьох метрів від берега вода стала тепліша, а потім болото різко закінчилося, і під ногами з'явився пісок, як на морському дні. Ми з Романом аж зупинилися, намагаючись переконатися в тому, що нам це не здається. Ромка пішов вперед, а вже за кілька кроків він зник у воді з головою. Я пірнула слідом. Під водою видимість була досить добра. Я могла розгледіти гілки, що виглядали з піску, каміння.
Роман почав смикати за гілляки, які лежали на дні, але жодної так і не зміг дістати, лише воду скаламутив, вони ніби врослися в піщане дно. Хвилин за сорок ми облазили все озеро. На затонулу церкву не було і натяку. Потім ще півгодини вилазили по мулові назад. Сказати, що шеф був розчарований, це не сказати нічого. Але що поробиш, хто винен, що він повівся на стару байку.
Поки ми збирали обладнання та пакувалися в авто, наш медик Дмитро Васильович умудрився назбирати торбу маслят (гриби) та зловити маленького вужика. Кожен розважався, як міг...
О другій годині ми вже виїхали від того болота, але сталося так, що шеф пропустив поворот, і ми виїхали не на ту дорогу. Інтернет не ловить, навігатор тут не помічник.
Як ми їхали, куди повертали, але ще через годину прибули до якихось воріт, обабіч дороги. Над ними висів напис чоловічий монастир.