А може й дійсно тітка на зупинці не в темі, а причиною був той клятий пристрій. Але чому тоді вона тікала? Можливо в неї теж якісь дивні речі були в пакунку? А ще можливо … все. Досить! Мої мізки закипали. Треба йти спати, а завтра буде новий день, і все вирішимо. Головне – тепер знайти ту чорненьку коробочку, а то думаю, що я загубила її.
Ранок почався з активних зборів на роботи. Черга до ванної, в туалет, кіпіш…
Незрозумілий рух по квартирі скінчився близько 08:00 год, коли ми дружньо
вийшли з квартири.
РОЗДІЛ 3. ГОСТІ В ХАТІ
День на роботі пройшов у звичайному режимі, нічого дивного не відбувалося.
Ввечері я вирішила таки повернутися додому. Коли я доїджала вже до будинку, в
моїй голові почали виникати знову тривожні думки, а що як мене чекають, відвезуть в якийсь лісок та закопають, а я ще така молода, саме жити починаю.
А що, якщо … а якщо до в'язниці, або… та інші різні думки в такому плані. І я так
сконцентрувалася на страхах, що навіть і не помітила, як стою перед дверима під'їзду. Навкруги немає нікого. Починаю підніматися по сходах, і що Ви думаєте
там?? Анічогісінько. Все тихо та спокійно. Пусто... Немає ніяких чоловіків, ман'яків,
військових, бандитів тощо. Глухомань…
Я повертаю ключ, клац-клац, відчиняю двері і втратила мову. В квартирі повний
безлад…. А лишили його зовсім не чужі люди, а ми з Русланою, коли переодягали
мене у бабцю. Ото так, тут два дні прибирати цей бедлам, подумала я про себе і,
кинувши в коридорі сумку, пішла до кухні.
— Так, можна було б і прибратися! – Прозвучав чоловічий голос за моєю спиною.
Я стою і не повертаюся, "матка в труси впала", настільки стало страшно.
Оглянутися не можу, відповісти також, все заклякло. Потрібно тікати, закричати чи ще щось в цьому плані, а я просто онімівша...
А вже за секунду перед моїми очима постає мій брат Назар.
— Привіт. Ну, як я злякав тебе? Я взяв запасні ключі, прийшов раніше, щоб впевнитися в тому, що тут нікого немає. Ідея, щоб налякати тебе, прийшла потім. Ха-ха!
— Ха-ха!!! Я була розлючена. Мені хотілося накинутись на нього з кулаками та дійсно прибити. Проте, я не могла. Я просто стояла мовчки і дивилася, а потім сіла на підлогу і як розридалася. Так, навзрид, чи то від почуття жалю до себе, чи то від безвиході, чи ще від чогось. Не знаю, але я просто плакала.
Назар відразу підійшов, обняв, почав заспокоювати. І чим більше він намагався мене жаліти, тим сильніше я всхлипувала. Нарешті зрозумівщи, що це не працює,
він просто відійшов та сів за стіл на кухні, надавши мені можливість виплакатися.
Все б воно нічого, коли раптом вхідні двері відчинилися і в квартиру зайшли двоє
молодиків.
Я на підлозі в сльозах, в соплях, косметика разтіклася аж по шиї, а в мене у дверях
два незнайомих хлопці, досить симпатичних.
— Доброго дня. А нам потрібен Назар Д*****. Він вдома?
— Так. Прошепотіла я крізь сльози. А що потрібно?
— Доброго дня, ще раз. Повторив один з них та підійшов простягнув мені руку,
допомагаючи встати з підлоги.
— Ми до Вас за своїм пристроєм, що був у Вашій посилці. Ви ж розумієте, що він туди потрапив випадково. Вдивляючись мені в очі, сказав хлопчина.
— Нам потрібно його забрати, а Вам повернути Ваш диск.
Я не могла йому нічого відповісти, просто намагалася витерти з обличчя сльози та туш, що розмазалась по всіх щоках. Раптом всі почули брязкіт ключів та шурхіт за дверима квартири. Ми дружньо обернулися у тому напрямку. Це була Руслана.
Поколупавши замок, вона зрозуміла, що відчинено. Виматюкалась і відкрила двері.
Навіть боюсь уявити, що в той момент творилося в її думках.
Я стою посеред кімнати заплакана, Назар сидить з кавою за столом на кухні, а поряд стоїть два молодих, досить високих та накачаних чоловіки, ще й навкруги повний безлад.
Вона завагалася, чи то заходити, чи то кинутися донизу та викликати Поліцію. Але ця клята цікавість пересилила здоровий глузд і вона зайшла. Повисла могильна тиша. Нарешті один з хлопців не витримав і такий:
— Ви проходьте далі, саме Вас нам не вистачає.
— Мене, а що я… я…ну. Що я? — бормотіла Руся.
Ми всі засміялися. Це дійсно виглядало дуже дивно.
Один з гостей підійшов, закрив двері, а потім такий:
— Може поп'ємо каву, поговоримо.
Я спокійно так кивнула та вказала на стільці біля кухонного столу.
— Мене звуть Максим, а це Дмитро. Ми працюємо у геодезистському бюро. Я – айтішник, а Дмитро – технічний директор.
— О, це щось таке було на тій бумажці в пакеті! – Нестримано вигукнула Руся.
— Так, це пристрій, який дозволяє за допомогою супутника подивитися, що
знаходиться дуже глибоко під землею. Ніби металошукач, але він показує все, що знаходиться на глибині до 200 метрів з найменшими подробицями. Заливає данні на комп'ютерну програмку, яка проектує та висвічує те, що під землею, як воно виглядає, навіть приблизний вік знахідки показує. Відображає засипані під землею будівлі, навіть показує дрібні монети. Він безпомилково визначає структуру та тип металів. Це просто неймовірна річ, яка дасть можливість здійснити безліч відкриттів. Але так як пристрій працює від супутника, після того, як ми приєдналися, відразу приїхали військові. Довелося пояснити, що ми створюємо такий прилад, і як він має працювати. Нам звичайно не дозволили далі займатися розробкою, тому й довелося його ховати.
Під офісом на першому поверсі розташована Нова Пошта. Поки військові обшукували наше приміщення, ми сховали пристрій в першу ж посилку. Сфотографували отримувача і адресу. А Ви, коли отримали відправлення, знову увімкнули пристрій, тому відразу примчали військові. Вони не знали, кого шукати. Ви ж його на зупинці увімкнули. А якби це було вдома, то Вас би ще звинуватили у державній зраді. Хоча, якщо Ви лишите його собі, то так і буде, можете сісти до в'язниці.
— Нічого собі так диск замовив, — пробурмотів Назар.
— Та, це звичайна випадковість. Наш керівник віддав військовим прототип і геопристрій наче зараз не шукають. Тому ми хотіли б його забрати.
— А Вам він навіщо? Ви ж не зможете його вмикати? Чи плануєте продати за кордон?— трохи обурено запитала Руслана.
— Та, ні. Ми хочемо його заховати або знищити, оскільки зрозуміли, яку страшну річ створили. Ми, коли його розробляли, мали наміри проводити розкопки історичних місць, а не віддавати військовим. Якщо така річ потрапить не в ті руки, то наслідки можуть бути навіть катастрофічні.
Тут звичайно хлопці були дуже праві. Але якщо таку річ продати за кордон, то є шанс провести все життя, насолоджуючись відпочинком десь на Мальдівах. В мені боролися два переконання: знищити назавжди чи скористатися шансом. Але то все не так важливо, оскільки я не знала, де той клятий пристрій.
— Я, на жаль, не знаю, де Ваш прилад. Коли ми поїхали, то в моїй сумці його вже
не було, він або випав у квартирі або в під'їзді, або зовсім на вулиці. Я коли із зупинки бігла, то могла його загубити. Зависла гробова тиша. Перша не витримала Руслана.
— Шукаємо, спочатку в квартирі, а потім далі! — Вигукнула вона і прийнялась активно піднімати усі речі з підлоги. А вже через хвилину, ми всі разом послідували за нею. Ще за сім-вісім хвилин все було прибрано, складено, по своїх місцях розкладено, але пристрою не було.
Переконавшись у його відсутності, ми пішли проводити пошуки в під'їзді, але це все було марно. Нарешті набродившись, ми знову повернулися до квартири. Всі прекрасно розуміли, що геопристрій зник. Діма лишив свій номер телефону на
той випадок, якщо ми все ж його знайдемо, і вони пішли. Руслана дуже зраділа цьому, оскільки Діма їй сподобався.
Нарешті всі розійшлися, я набрала собі повнючу ванну води і вляглася просто розслабитися та відволіктися від усіх думок, що кружляли в моїй голові. Тепла пінка
лоскотала обличчя так приємно, і тут раптом мене осяйнуло: я ніби клала пристрій у
карман куртки, може він там і лишився? Вже через дві хвилини, замотавшись в рушник, я стояла в коридорі та шарила по карманах.
— Налапала, я його налапала! – майже вигукнула я.
Видно, коли втікала, він через діру в кармані потрапив під підкладку куртки.
Головне — тепер обережно дістати, щоб знову не увімкнути.
На мої крики з кімнати вийшли Руслана та Назар:
— Що трапилося? Ти кого налапала?
— Я пристрій знайшла. Моє обличчя аж світилося від радості.
— Та не вже, ми стільки бродили, а він у тебе в кармані лежав, дай хоч подивитися, — попросив Назар.
— Ти ж хоча б не увімкни його! – Почала верещати я.
— Ну, що я вже зовсім. Назар обережно взяв чорну коробочку, повертів нею в руках, але вимкнутий пристрій – це звичайний кусок пластмаси. Важко вдихнув і повернув мені.
— Назар, а де гарантія того, що ці хлопці казали правду, а якщо вони вкрали ту штуку?— якось стурбовано запитала Руслана.
— Ну-у-у, такий варіант теж можливий.
— Я думаю, краще віддати їм цю хрінь і спати спокійно…
Ми ще б обговорювали цю тему, але пролунав дзвінок у двері. Ми аж здригнулися
від переляку.
Назар поглянув на годинник 21:33. Дзвінок повторився, я засунула пристрій в
карман та тихенько підійшла до дверей, щоб поглянути, хто ж так пізно добивається.
— Може то хлопці повернулися? — З надією в голосі промовила Руслана.
— Або вже військові примчали! — З іронією додав Назар.
Дзвонили досить настирливо, я підійшла до дверей та тихенько подивилася у шпарину. Фух, це була сусідка навпроти.
— Наталко, це тітка Люба, відкрий, будь ласка.
Я відчинила двері, та не встигла навіть привітатися, як вона мене просто посунула і
зайшла у квартиру.
— А що у Вас тут трапилося? Якісь хлопці ходили до тебе, повно військових під будинком було. Ти вже щось накоїла. А твоя мама знає?
Я не встигла відкрити рота, щоб дати якусь відповідь, як вона знову:
— Оті хлопці до Вас приходили свататься? Що весілля буде? Чи то ти, упаси Боже, кредитів набралася, та з тебе гроші вибивали? Бо якісь вони дуже здорові. А мати знає про ваші гульки? А що то за бабця у Вас була, я бачила Руслана проводила? Щось дуже багато людей нових у Вас ці дні було, мама знає, що тут коїться? Назар тихо посміхнувся, дивлячись на мене, а Руслана стояла і хіхікала, уткнувши голову в светр.
А-а-а-а-а, це "вибух мозку". Мені так захотілося її тріснути, але стою, стримуюсь.