І якийсь, тьху, пісок хрумтить у слині, і якесь пекуче сонце, а був же вечір, що прикидався ніччю. І, чорт подери, вершники, мовляв, якісь пір'яголові скакають, вібруючи голосовими зв'язками. А інші не вібруючи, і не пір'яголові, проте теж скакають, мовляв. І не дуже-от, мовляв, мені подобається така зміна декорацій.
Це в перекладі на цензурну мову.
А в цю мить індіанець Віннету Чинґачґукович Крутобізоненко, спритно ухиляючись від свинцевевих, пахнучих горілим порохом, дрібних предметів, що борознять атмосферу уздовж його пір'я, помічає самотню до болю фігуру цього самого Я. І за допомогою вузди направляє біг своєї конячки (на кличку Нашпаровозвпередлети) до цієї самої фігури цього самого Я, як сказано вище, до болю самотньої. Фігура ж, з тугою спостерігаючи за оною зміною маршруту, ще нецензурніше починає спльовувати пісок, у тому розумінні, що, мовляв, нахріна, мовляв, моя скромна особистість потрапила в поле зору ухилянта від свинцевих предметів. І, мовляв, ухилявся б він собі в тому ж напрямку, мовляв! Але Віннету Чинґачґукович Крутобізоненко, ухиляючись, наблизився до самотнього Я та запитав його на примазикукському діалекті західноленграмайської говірки шишонської мови (він був із примазикукської групи західноленграмайської громади племені шишонів): "Хрузяй ди, – говорить, – на люлюкс щу ждиньдибаєшься, – говорить, – встряц?!" Цей самий Я, починаючи ухилятися від тих самих дрібних предметів, не володіючи індіанською мовою й не маючи під рукою перекладача, про всякий випадок песимістично відповідає: "Сам ти такий!" Індіанець Крутобізоненко роззявив був пащу, аби бовкнути ще що-небудь чужинське, та осікся у зв'язку з голосним іржанням Нашпаровозвпередлети й синхронним зрізуванням однієї з пір'їн предметом, що борознять атмосферу. І індіанець шустро, але з гідністю віддаляється, разом зі свистячими в його околицях пороховими свинцульками, як від нерухливої фігури похмурого Я, так і від рухливих (за рахунок непарнокопитого транспорту) фігур у крислатих головних уборах, у яких оті свинцульки випльовувались із металевих машинок, стисливих перстами.
І уявіть собі: коли цей Я, спльовуючи пісок і страждаючи песимізмом у тому розумінні, що важко й майже неможливо залишитися в живих у атмосфері, що густо простромлюється свинцевими предметиками, від щиросердечного сум'яття сполотнів і пукнув, раптом відбувається наступне: отой Я раптом виявляє, що перебуває не в прерії, а в рідному інтер'єрі, і оточують його не індіанці й кулевивергаючі ковбої, а милий диван, близька машинка, клавіші якої продовжують топтати його – Я – творчі персти, і інша обстановка особистої житлоплощі. І продовжуючи за інерцією спльовувати залишки неіснуючого піску, цей самий Я запитує беззвучно: та як же це могло вчинитися?! Яка-така сила висмикнула його з інтер'єру й зажбурнула на пару хвилин у прерію?
Що ви проказуєте, читачу? А? Голосніше. Авторська уява? Ну, не знаю… Може бути… тьху, пісок… може, і уява. Ач чого ушкварює, грайлива!
Кінець 80-х років XX століття.
____________________
П'яний угар
Мікроновела про загадкову російську душу
– Дааа, – простягнув князь, подивившись у вікно, – однако…
– Да полно вам шипеть, – крикнув Мафусаїл і плюнув у попільницю.
– Іді к чорту! – вибухнув князь і смикнув Мафусаїла за вухо.
– Зашибу, зараза! – гаркнув Мафусаїл і впився в коліно князя зубами…
– Да, билі люді в наше врємя, не то что нинєшнєє плємя, – процитував князь, витираючи рушником кров з ліктя й копаючи труп Мафусаїла п'ятою.
– Іш ти, – захихикав Фьюшкін, прокинувшись і почухавши потилицю.
– Сам ти дурак, – вилаяв його князь, і уперіщив у зуби Фьюшкіна кулаком.
– Подіш ти, – здивувався Фьюшкін, облизнув закривавлені губи, розрюмався й, хихикнувши, вийшов.
– Черві поганиє! – крикнув князь і погрозив дзеркалу кулаком. – Вонючий сатрап!
– Ґлаза навикатє! – хихикнув Фьюшкін у кватирку, і князь запустив у нього черевиком. Скло із дзенькотом посипалося на килим.
– Тралі-валі, – заспівав Фьюшкін і, посміхаючись, застрибав алеєю зимового саду.
– Дєла! – уголос подумав князь і осушив склянку з розчином ціаністого калію.
Кінець
Осінь 1983 р.
Примітка: це написано студентом машинобудівного факультету (спеціалізація: робототехніка) політехнічного інституту під час лекції з математичного аналізу.
____________________
Самовчитель колупання в носі
Мистецтво колупання в носі йде своїм коріннями в сиву давнину. Це одне з найдавніших занять людини. Однак, незважаючи на багаті традиції вносіколупання, опанувати цим мистецтвом значно легше, ніж, наприклад, мистецтвом гри на п'ятиструнній флейті, або мистецтвом дресирування глистів і солітерів. Автор пропонує свої рекомендації, скориставшись якими, ти, безцінний читачу, у досконалості опануєш цим заняттям, за допомогою якого зможеш прикрасити дозвілля. Причому віддаватися цій захоплюючій справі ти будеш із такою граціозністю, шармом, елегантністю, що гідно триматимешся навіть у найвишуканішому вищому світі.
Колупати в носі зручніше за все довгастим предметом, а не, скажімо, сферичним або кубічним. За умови, що діаметр поперечника цього довгастого предмета не більше й не набагато менше діаметра ніздрі. Колупати електричним стовпом, наприклад, незручно через занадто великий діаметр, а колупати волоском із хвоста зебри – через прямо протилежне. Найкраще для цієї справи підходить палець. Автор рекомендує використовувати палець руки, а не ноги; це зручніше (у чому автор переконався, провівши ряд дослідів). Бажано робити це своїм власним, а не чужим перстом, оскільки, як правило, інші люди відмовляються надати для цього свої пальці.
Перш ніж приступитися до процесу колупання, визначся, пальцем якої руки – лівої або правої – ти збираєшся це робити (однорукі можуть проігнорувати цю пораду), і яка ніздря – ліва або права – піддасться колупанню (а цю пораду можуть проігнорувати одноніздрі, якщо такі є). Вибравши руку, відведи іншу подалі, щоби вона не заважала процесу. Потім визначся, який з п'яти пальців має бути введений у носовий отвір. У процесі численних дослідів автор дійшов висновку, що найменш для цього підходить великий палець, а найбільше – вказівний і мізинець. Увага! Ніготь повинен бути коротко обрізаний і оброблений пилочкою, не мати гострих країв і виступів, здатних поранити ніжну тканину носового проходу.
Випрями обраний палець паралельно передпліччю руки, а інші стисни в кулак, аби не заважали. Після цього можна починати переміщення пальця в напрямку ніздрі під прямим кутом до нижньої сторони носа. Переміщати палець слід не поспішаючи, тому що зайвий поспіх може викликати небажані наслідки. Так, під час дослідів автор одного разу через велику швидкість руху руки промахнувся й ледве не травмував собі око, а іншим разом з тієї ж причини ледве не вивихнув палець об підборіддя.
Наблизивши палець до носа, обережно намацай носовий отвір, бо ж ніздрі перебувають поза полем зору людини, тому легко промахнутися. Переконавшись, що, так би мовити, вершина пальця розташована в безпосередній близькості від носового проходу, слід…
Ні, це якась ахінея, біліберда, нісенітниця і дурня! Бо, звичайно ж, ти, безцінний читачу, не потребуєш інструкцій і самовчителів щодо цього, і можеш, якщо буде потреба, поколупати у носі без усяких порад "фахівців". Тож замість того, щоби написати й видати "Самовчитель колупання в носі" у восьми томах з додатками таблиць і схем, автор перериває роботу на самому початку, усвідомивши, що така праця не буде читачем затребувана, і гонорар авторові не світить. Тьху!
Початок 90-х років XX століття.
____________________
Легенда про Головний Убір Кольору Крові та ссавця виду canis lupus, або Осіння пастораль
Топтання на класичному сюжеті, у шести томах
Том перший
Я не вмію приховувати своїх почуттів: коли в мене є причина для суму, я маю бути сумним і ні на чиї жарти не посміхатися; коли я голодний, я маю їсти та ні на кого не чекати…
В. Шекспір, "Багато галасу даремно".
Вогкість. Вооогкість, чорррт її подеррри!
Змерз-змерз-змерз! Змерз!
Вогкість і холод можна було б перенести, якби не голод! Ах, голод-голод-голод! Вити хочеться!
… Їх було двоє. Один вистрілив, інший… Інший! Так, він був смачним… Бах! Пострілом обпалило хутро. Біг, біг, біг. І знову постріл. І назустріч другий із рушницею напереваги. Зуби-зуби, глотка, кров, голод, м'ясо. Перша двонога без пір'я істота, дегустована мною.
Ууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу!!!
Луна-от яка! Що це стукає? Це зуби-зуби-зуби-зуби. Це холод-холод.
Ранок… Коли ж ранок?!!
Том другий
– Ну як, синьйоре? Зладили з дочкою?
Цілком зійшлись?
– Чи може бути інше?
Нам неможливо не поладить з нею.
В. Шекспір, "Приборкування норовливої".
– Що це?
– Плетене з рослинних прутів начиння – посуд із ручкою – наповнений хлібобулочними виробами домашньої випічки, які призначені для літньої особи жіночої статі, що є моєю матір'ю.
– Ага, кошик з пиріжками для бабусі.
– Вона хворіє.
– Вона хворіє? Хворіє! Хворіє…
– Сходи до неї, Головний Уборе Кольору Крові.
– Сходжу до неї.
– Підеш стежкою, по…
– Я пам'ятаю, пам'ятаю!
– Ах, бабуся…
– Нічого, нічого, вона видужає.
– Птахи.
– Летять на південь. Холодніє.
– Осінь.
– Коли йти?
– Поснідай і відправляйся.
– Говорять, ссавець мисливця загриз.
– Осінь.
– Апетитно.
– Смачного…
– Ну, я поїла. Дякую.
– Іди.
– Пішла!
– Дорогою не розмовляй з незнайомими. Я тебе знаю!
– ?
– !!!
– …
Том третій
Цей хижий звір, що лев йому ім'я,
Побачив Тізбу, що в кущах скрадалась.
Вона його на смерть перелякалась.
В. Шекспір, "Сон літньої ночі".
Іде! Сміливе! Не боїться йти лісом. Маленьке! Смачне, напевно. Співає! Співай, рідне. Недовго залишилося.
Ах, голод-голод, ти робиш мене душогубом!
Небо! Птахи летять туди, де тепло!
А я залишаюся тут, де сиро й холодно. За що я не птах?
Шлунку, не квап мене! Дай помилуватися істотою. Головний убір кольору крові молодого баранчика.