Місце, де кожен говорить, те про що він хоче, і ніхто нікому ні в чому не дорікає. Те саме місце, де багато хто відшукує нових друзів і зустрічає тих самих людей, які супроводжують їх упродовж багатьох років, а й, можливо, усього життя. Місце, що об'єднує людей з різним віком, статусом і поглядами на життя. Кожен отримує в цьому місці багато цікавої інформації для себе і життя. Сюди приїжджають різні люди з різними бажаннями і потребами в розмові та спілкуванні. Хтось приходить із розбитою душею, побитим серцем, похмурими почуттями і повним розчаруванням у житті, приходячи до цього місця, людина починає набувати зовсім іншого сенсу життя, зароджуючи нові почуття радості із супутніми змінами. Гідропарк дає зовсім нове життя, новий дух відроджує силу волі, натхнення, наново створюючи людину, і таке місце одне в усьому світі, де є душа, серце справжніх спортсменів.
Іван ще жодного разу не був у тренажерному залі Гідропарку, і тільки іноді про нього чув від знайомих або ж перехожих людей, які обговорюють такий зал. Він двадцяти двох річний хлопчик, який раніше займався боксом, а несприятливі зміни, що відбулися в житті, змусили поміняти все, змінили його долю в боксі, не тільки. Життя стало темним, похмурим і нікому не зрозумілим. У боксі Іван показував хороші результати, завжди посідав перші місця на різних чемпіонатах, а у зв'язку з тим, що у нього після останнього бою виникли серйозні травми лівого плеча, які забороняють продовжувати тренуватися, а це переломи кістки і утворення кісти, він залишив бокс. Сам з бідної сім'ї, і йому не на кого було покластися, і крім тренера нікого не було, і він завжди грошово допомагав за кожну перемогу, і всіх зароблених на рингу коштів вистачало на життя, він не працював. А коли сталася травма, залишився сам, а бідні батьки ніяк не могли допомогти синові, то йому одразу довелося піти працювати на важку роботу. Він довгий час працював, щоб заробити на невеличкий шматочок хліба та оплату комунальних послуг. Жив сам, окремо від батьків. Перестав займатися боксом, минув час, понад рік, щодня, щовечора, його дедалі більше й більше тягнуло назад до боксерської зали, не міг повернутися, а вечори перетворювалися на болісну темну хвилину безсилля з вогненним бажанням почати тренуватися й виходити на ринг. Для звичайного життя не було достатньо грошей, іноді не вистачало, щоб оплатити комунальні послуги. Все, що він міг у своєму житті, так це боксувати, єдина робота яку він міг виконувати, працювати фізично на складах. Він був уже повністю розчарований у житті, залишив усе минуле позаду, а всередині не було надії, не було сил іти далі, перестав сподіватися на краще життя. У його квартирі не було ремонту, а на стінах висіли шпалери двадцятирічної давності. Під стінкою стояла шафа з нахиленими на бік дверцятами, посередині кімнати стояло стареньке, скрипуче ліжко. Вечорами, лежачи на ліжку, згадував свої виходи на ринг і заслужені нелегкою працею перемоги, ті моменти, коли з легкістю перемагав своїх суперників. Вдивляючись у стелю, бачив перед собою картину минулого, тоді він розумів, що більше не може повернутися в боксерський зал, знову почати тренуватися. У нього не було коштів для продовження тренувань і підтримки форми. Кожна робота, що зустрічалася на шляху, не давала належного заробітку, щодня економив на харчуванні та інших потрібних речах, одягаючись у старий одяг і не купуючи новий. Одні штани носив протягом двох років, і так все, що в нього було в шафі, носилося протягом багатьох років. У нього вистачало грошей для оновлення гардероба, ледве заробітної плати вистачало на проживання. І розумів, що без боксу немає ніякого сенсу жити, а без грошей не буде боксу, травма забороняла знову виходити на ринг. Потрібно було працювати, щоб себе прогодувати, і хоча б удома ввечері після роботи міг поїсти, і не лягати голодним спати, а вранці прокидатися, так само голодним їхати на роботу. Розумів, що тренування боксу вимагає великих витрат, а їх не було, а для безкоштовних тренувань і допомоги тренера потрібно було виходити на ринг і перемагати, а через травму не міг, а потрібно було стати найкращим у своїй ваговій категорії в країні.
Одного літнього туманного дня нічого, не бачачи перед собою і нікого не помічаючи, після роботи, а то був вечір, Іван повертаюсь додому, стоячи у вагоні метро, а йому не хотілось додому, і за якимось нез'ясовним відчуттям вирішив вийти на іншій станції метро та прогулятись. Поїзд метро під'їжджав до станції Гідропарк, як Іван вирішив вийти саме на цій станції. Він один єдиний чоловік вийшов з усього поїзда метро на платформу. Усі люди їхали по домівках, і далі поїхали. Іван, стоячи на платформі, подивився вперед і побачив Венеціанський міст, що веде ще невідомо куди. Подивився на всі боки, і крім нього нікого не було. Сам стояв на платформі метро. Простояв десять хвилин, застигло дивився вперед на Гідропарк, а поїзди метро приїжджали й їхали, ніхто з пасажирів не виходив на станції. Уже був вечір, і всі поспішали додому, якнайшвидше лягти спати, а завтра вранці прокинутися, знову поїхати на роботу. Іван нікуди не поспішай і знав, що приїде додому, а вдома ніхто не чекає. Батьки жили окремо і далеко. У нього не було домашнього улюбленця собаки чи кота, не було дівчини, довгий час жив сам. Розумів, що для якихось стосунків потрібен невеликий ресурс, а інколи не було грошей на шматочок хліба. Опустив голову вниз, пішов уперед до виходу з метро. Підходячи до великих залізних дверей, що ведуть униз до сходинок, подивився на великий годинник, який висів з правого боку, а такий електронний годинник висів на кожній станції метро, а на годиннику була вже двадцять перша година. Знав, що метро ходить допізна, ще встигне повернутися на станцію метро, вчасно приїхати додому. Сьогодні не так було, як це було завжди. Зараз уже пізній вечір, і в такий час завжди вже підходить до дому, завжди так відбувалося. Приходив додому, роздягався, підходив до холодильника, і якщо там лежав шматочок, м'ясо, то їв і лягав спати, а інколи, та й так найчастіше, в холодильнику нічого не лежало, голодним засинав, а вранці, попиваючи без бутерброда чай, їхав на роботу.
Цього вечора не було голоду, поспіху їхати додому, і йому нічого не хотілося, а всередині хвилями плавала порожнеча, в темній ночі створюючи бурю невідомості й невизначеності. Один перебуває серед океану, плаваючи там без течії і не розуміючи, в якому напрямку. Розумів і передбачав, що життя самотужки дійшло до такого сенсу як зараз, що з ним відбувається? Не знав. У нього з'явився най нелегший і не потрібний йому шлях, потрібні були зміни. Він не знав, де шукати свої зміни. Виникали різні думки, але був один, йому в житті ніхто не допомагав. У нього не було друзів, знав, що нікому не потрібен, і не потрібен був своїм друзям, бо в нього не було великої зарплати. Усі хотіли, те робили, як відпочивали в дорогих закладах. А Іван не нічого такого не міг собі дозволити, нікуди, ні з ким не ходив гуляти, і крім роботи нічого не бачив, працюючи і заробляючи не багато грошей на їжу, оплату необхідних послуг. А в цей час Івану вже було двадцять два роки, а працював на складі в морозильній камері, де йому доводилося вночі, коли всі люди спали і бачили теплі сни, перекидати великі коробки різної продукції з одного місця на інше, формуючи ранкові замовлення для вивозу зі складу і розвезення по магазинах. Розумів, що це нелегка робота, йому було холодно працювати в морозильній камері з температурою мінус двадцять градусів. Працюючи на такій роботі, а його більше нікуди не запрошували працювати, терпів, було важко, руки, ноги замерзали до заціпеніння, все розумів, що це не найкраща робота, але дає йому невеликий заробіток для свого існування. У своєму житті бачив тільки бідність і злидні, і не хотів так жити, ніхто не хотів би працювати на такій роботі без необхідності, а в нього вона була, щоб купити шматочок хліба, і бачив, що далі так не можна. Іванові було двадцять два роки, і він не бачив себе і свого майбутнього.
Зараз Іван опинився на станції метро Гідропарк, і розумів, що втомлений, і нічого не хочеться, та все ж пішов до виходу з метро. Спустився сходами, що ведуть до турнікетів, які стоять попереду, йшов і дивився тільки вниз. Вийшов зі станції метро на правий бік, проходячи тунельний попереду вихід, побачив, що стоять на всі боки різні ресторани та кафе. Ні на кого, не звертаючи уваги, пішов уперед до побаченого з платформи мосту. Йшов уперед і на лавках сиділи люди, допивали пиво, і пройшовши сто метрів, знову побачив, як з боків ресторанів і кафе, що розстелилися різного контингенту, усередині їх грала музика, було чути різні голоси. Не звертаючи ні на що увагу, пішов у бік мосту, щоб побачити, що знаходиться на іншій стороні за цим переходом. Не знав, що цей міст може привести в зовсім інше місце, де все станеться зовсім інакшим. Іван просто йшов уперед і ні про що не думав, не розуміючи, чому саме в його житті так склалося, живе, проживає молодість та найкращі роки на самоті, працюючи на нелегкій роботі. Завжди був чесною людиною, приносив користь людям, завжди був і залишався людиною з білою душею. Усередині нього посміхався та радів морок, створюючи моторошний душевний біль, розгортаючи життя в зовсім іншому напрямку, вона залишила його на битви, виживання в темному просторі. Далі йшов своїм шляхом, в своєму напрямку. Ці питання не давали спокійно спати. Не міг зрозуміти, чому саме став в'язнем життя, і чому в його житті так склалося. Переймався питанням, чому в житті інших людей все складається, оскільки не міг собі уявити такого життя, а в нього нічого не виходило і не складалося. Маса людей Києва працюють на легкій роботі і заробляють чималу кількість грошей, вони проживають щасливе життя, а він, як би, що не робив, як би не старався, де б не працював, ніяк не міг заробити грошей, завжди в кишені всього лише лежали монети на проїзд, не більше. У кишені завжди був дріб'язок, щоб доїхати до дому, і голодним лягти спати.
Іван працював на складі молочної продукції і з дозволу начальника складу відкладав про термінований товар убік для того, щоб ввечері після роботи забрати додому, вдома було, що поїсти, а це були невеликі пакетики йогурту та молока з давньою датою придатності, не завжди воно було свіжим, але його можна було пити.