Наче відсувала фіранку його душі і заглядала всередину: "Нумо-нумо, зараз подивимось, що там за бісики". Віддаймо їй належне: вона завжди безпомилково могла вгадати, коли онук симулював хвороби, щоби прогуляти школу, коли (як воно сказати м'якше) заглядав у батьківські гаманці і знаходив там "зайві" дрібні гроші, у яких схованках ховав цигарки. Все це його до біса дратувало. Таке слідкування! Така підозрілість!
Коли у дев'яносто першому крихітна Литва виривалася з кривавих тенет Радянської імперії і по старій бруківці Вільнюса знову поперли танки, а вільнюські міліцейські спецпризначенці і снайпери на дахах за наказом з Москви відкрили вогонь по мирних мешканцях, баба Ліза примчала додому і почала вимагати, щоби батьки негайно зачинили всі двері і вікна. "Він же піде до телевежі і там загине! В нього є зброя, він десь ховає зброю!" — кричала вона, як завжди, правильно вгадавши плани Натана, тодішнього другокурсника університету. Щодо зброї, щоправда, помилилася. Де він міг її взяти? Але до телевежі пішов…
А може, причина їхньої обопільної нелюбові була в тому, що вони з бабою Лізою були наче представники різних світів? Натан — друг вільних муз, а Єлизавета Марківна — бухгалтер — служитель холодних цифр. Ситий голодного, так би мовити…
Як би там не було, у своєму серці Натан все життя плекав образу на бабу Лізу. І у тому, що бабуся залишилась одна в Ізраїлі, у будинку престарілих, винним себе не вважав. Адже вона так багато віддала не йому, а онучці: окрім любові — і квартиру свою, коли Світлана вийшла заміж, і гроші їй завжди підкидала, і допомагала ставити на ноги дітей. І рояль.
***
Бабу Лізу він, звісно, відвідає. Але важливіше — дізнатися про можливість для них із Анею зробити штучне запліднення. Адже все далеко не просто: потрібно отримати ізраїльське громадянство, оформити медичну страховку, знайти лікарню, де це роблять — дітей у пробірках. А як бути з житлом? З роботою? З мовою? Невже знову кудись їхати, все починати спочатку?
От як буває: одному Бог дає дітей, іншому ні. У Свєтки вже третя дитина народилася, до того ж незапланована. В кожній країні — по дитині: перша — у Литві, друга — в Ізраїлі, третя — у Канаді. Аня ж на що лише не згодна, щоби стати матір'ю. А не дає Бог.
Не так давно вони були на прийомі у чергового репродуктолога, відомого в Нью-Йорку спеціаліста в цій галузі. Навіть не дослухавши їх до кінця, лікар-світило взяв аркуш паперу і калькулятор. І погнав стукотіти по кнопках, розповідаючи, за яку процедуру дає знижку і на скільки відсотків, а за яку — знижку не дає. І все записував цифри у стовпчик, щось додавав, вираховував відсотки. А стовпчик зростав, зростав, стаючи колоною, і лінзи окулярів відомого лікаря поблискували.
Наприкінці прийому вручив їм аркуш із кінцевою сумою, від якої в обох потемнішало в очах. Просив не тягнути із відповіддю, тому що в нього — черга, все розписано на півроку наперед.
На вулиці Аня розревілася. А Натан розсердився, повернувся до кабінету того лікаря-бухгалтера і розірвав аркуш з калькуляцією перед його носом. Гроші грошима, але ж не можна так відверто, не ковбасу все ж таки продає!
Такі почуття можна зрозуміти. Але проблему це не вирішило.
З'їздили з Анею і на могилу відомого хасида — ребе Шнеєрсона, що на кладовищі у Квінсі. Вважається, що дух величного любачівського ребе може творити дива. Потрібно залишити на могилі записку і помолитись. Говорять, що свої прохання по факсу та електронній пошті туди шлють євреї зі всього світу. Сотні прохань на день!
На кладовищі, біля склепу, знаходився і невеличкий будинок, де факс і комп'ютер, які приймали онлайн-прохання. В тому ж будинку — молитовня і їдальня. Як це часто-густо буває у євреїв — все в одному місці.
Вдвох з Анею вони увійшли до склепу. Незважаючи на пізній вечір, тут було немало відвідувачів, чоловіків і жінок різного віку. Натан написав своє прохання і кинув папірчик ближче до надгробку, біля якого лежало багато згорнутих папірців. Зібрався уходити. Аня накрила голову косинкою, взяла до рук молитовник.
І така вона була прекрасна у своєму відчаї, у своїй мольбі, що, дивлячись на дружину, Натан якось по-новому полюбив її. Подумав тоді, що заради неї ладен їхати не лише у Квінс на кладовище, а і до дідька в зуби.
До речі, поки Аня молилася, Натан у сусідньому будинку вже пив горілку "Смірнофф" із хасидами. В них, виявляється, було якесь свято. А коли у євреїв свято, то потрібно співати і гуляти, хоча б і на кладовищі. Вийшовши зі склепу, замислена Аня знайшла свого чоловіка підпитим, що танцював, обійнявшись із хасидами. Всі разом присідали, викидали колінця і завзято вигукували: "Машиах! Машиах!.."
Так, дух любачівського ребе допоміг гарно розважитись того вечора. Але з дитиною — на жаль, ніяк. І грошей на нові медичні експерименти в них вже не було.
А роки ж летять. Ані вже тридцять вісім. Годинник "тік-так, тік-так". Аж у вухах дзеленчить.
Глава 3
Єлизавета Марківна могла поїхати до Канади разом із ріднею, але вирішила залишитись в Ізраїлі. Попросила допомогти їй скласти і віднести до будинку престарілих речі.
Дивно, звичайно: донька, зять, онуки, правнуки. І начебто ніхто не винен у тому, що бабуся залишилась сама. Всі мають свої поважні причини, всіх можна зрозуміти. Але так і спадає на думку: баба з возу…
Пояснюючи таке своє рішення, баба Ліза запевняла, що у будинку престарілих їй зможуть забезпечити прийнятні умови життя, необхідний догляд, медичне обслуговування тощо. Проте, окрім цього, так би мовити, офіційного, існувало ще й інше пояснення — істинне: Єлизавета Марківна жаліла своїх доньку та онуку, не хотіла там, у Канаді — на новому місці і в чужій країні — стати для них тягарем. І хоча була жінкою примхливою, що вимагала підвищеної уваги до своєї персони, але коли необхідно було зробити важкий, страшний крок — відрізати по живому, Єлизавета Марківна цей крок робила. Вона була людиною вчинку. Реалістка за натурою, ілюзій не плекала, знала, на що іде, обравши для себе будинок престарілих.
Вона любила повторювати: коли потрібно, справжня жінка має вміти закривати своє серце.
Мама, звичайно, відчувала через це докори сумління. Вибачалась і перед Натаном, казала, мовляв, бабусі там буде краще. Раз на рік потім їздила її навідувати до Ізраїлю, на тиждень чи два.
Натан опинився в Америці, ще коли вся родина залишалася у Литві. Чоловік сестри у Вільнюсі відкрив свою комп'ютерну фірму, бізнес пішов, ні про яку еміграцію він і чути не хотів.
А Натан поїхав у Нью-Йорк за студентською візою, з четвертого курсу філологічного факультету. Їхав не назавжди, лише на рік. Але невиразне передчуття, що він залишиться в Америці, не полишало його душі.
Незабаром на чоловіка Свєтки у Вільнюсі наїхали, почали вимагати гроші і поставили на "лічильник". До Ізраїлю їм тоді ледь не бігти довелося. Але в Ізраїлі їм вперто не подобалось, і через деякий час вони переїхали до Канади.
Таким чином і розлетілася родина по світу…
Раз на рік Натан дзвонив в Ізраїль, вітав бабусю з днем народження. Вона нічого не знала про його життя в Америці. І він і не намагався просвіщати її щодо цього. Запитував про те, про що зазвичай питають старих: як спиш, який апетит, що болить? Через кілька хвилин, коли перелік цих традиційних питань добігав кінця, Натан подумки підбирав слова прощання, наостанок бажав бабусі здоров'я, обіцяв дзвонити частіше. Бувало, щоправда, і таке, що забував привітати бабу Лізу навіть і з днем народження. Тоді мама дзвонила йому з Канади і вимовляла йому: мовляв, не добре це — бабуся ображається.
Глава 4
До цього він ніколи не бував у будинках престарілих. Не доводилося. Зараз очікував побачити щось похмуре, гнітюче.
Нічого подібного! Жодних тобі темних кімнат і щільно закритих штор. У просторій світлій залі за столиками сидять старенькі (бабусь приблизно вдвічі більше; статистика, виходить, права — вік чоловічий коротший за жіночий). Грають у карти, читають, розмовляють. Дивляться телевізор. Доглянуті, причесані.
І за одним зі столів, обличчям до вхідних дверей — баба Ліза. Майже не змінилася за п'ять останніх років. Вражаюче, Єлизавету Марківну у її вісімдесят вісім років можна було легко впізнати по світлинах п'ятидесятирічної давнини. Є такі обличчя — незмінні. Хоча така незмінність часто відноситься до типу облич грубих, наче виструганих рубанком.
А в Єлизавети Марківні риси тендітні. З її обличчям природа працювала не рубанком, а тонкими ювелірними інструментами, дбайливо знімаючи кожну зайву крихточку, щоб досягнути такої красивої похилості чола, широкого розрізу очей і м'якого підборіддя. Хіба що носик в неї був трохи смішний — гулькою.
Її обличчя, звичайно, зараз було у зморшках, але абсолютно не в'яле. Чарівний бантик вуст. Щоправда, через старість нижня губа почала виступати вперед, і від цього обличчя набуло виразу деякого невдоволення. Але очі, які Натан завжди порівнював із двома стиглими вишнями, залишались яскравими, навіть попри наявність штучного кришталика в одному з них і періодичний кон'юнктивіт.
Волосся її було геть сиве. І без завивки. До сих пір не міг уявити собі бабу Лізу з непофарбованим волоссям і без перманенту.
О-о, ці красиві слова з жіночого світу! Слова, що колись лунали з вуст баби Лізи і чомусь дуже хвилювали серце хлопчика Натана одним лише своїм звучанням: манікюр, косметика, ательє, фасон…
Єлизавета Марківна — саме вона, і ніхто інший, навіть не мама, котра своїй зовнішності приділяла небагато уваги, — колись відкрила для Натана цей чарівний світ, де жінки — у перманенті, у манікюрі, у фасоні. Деякий час він плутався і не міг розібратись у значеннях цих чарівливих слів.
Баба Ліза у велюровій сукні з ательє, з каштановим пишним волоссям, хоча і ходила смішно своїми коротенькими ніжками, уривалася прекрасною дамою у світ Натана-онука.
А слідом за нею дріботів чоловік — який-небудь нещасний заступник директора.
Чимось вони — її чоловіки, офіційні і громадянські, незважаючи на всі відмінності, були схожими. Вони нагадували її слуг, пажів з її почту.