весною, що минула вже, з'явився
в селі старенький, — здалеку, мабуть.
Він імені свого не пам'ятав,
на всі питання потай посміхався...
Його сюди Джульєтта привела.
Ми їсти й пити подали старому:
він воркотав, облизувався, мруживсь,
все припадав, — у ньому, певно, розум
геть облисів... Його у себе ми
залишили, — наполягла Джульєтта...
Додати ще: ласій він і мазунчик...
Недешево обходиться для нас.
Жінка Не треба так, — старенький — він...
нічого... так, — до слова... Пийте, пане!
Перехожий Спасибі, п'ю; спасибі... Та невдовзі
я маю йти... Ось дощ... Земелька ваша
задихає!
Чоловік Та слава Богу! Тільки
це гра одна — не дощ. Дивіться, сонце
крізь нього вже поблискує... овва!..
Перехожий Дим золотий... Як гарно!
Чоловій От ви, пане,
милуєтеся все, — а як же нам?
Бо ми — земля. Всі думи наші — думи
землі... Ми відчуваєм, хоч не бачим,
як сім'я набрякає в борозні,
як достигає плід... Коли від спеки
земля горить і лопається, — також
у нас долоні лопаються, пане!
А дощ піде — ми слухаєм тривожно
І молимося потай: "Свіжий шум,
не перейди у стукотіння граду!.."
Та все ж коли цей стукіт навісний
об наше підвіконня пролунає, —
тоді руками затуляєм вуха,
й лицем в подушки, — ніби боягузи
при обстрілі далекім! Так — немало
у нас тривог... Недавно ось — на груші
хробак з'явивсь — великий, в бородавках,
зелений чорт! А то — холодний висип
тлі на гілках зелених молоденьких...
Отож, крутись!
Перехожий Проте, яка то гордість
для вас, яка то радість — завше мати
духмяну вдячність, дякую рум'яне
з дерев цих ваших!
Жінка А дідусь — так само
старанно жде відвертості якоїсь
і припадає вухом до кори
та до пелюстки...