Довгий час стояла і роздивлялася стару дерев'яну церкву. Кожна ікона наче мала свою особливу роль у цій будівлі. Вони зберігали слова людських молитов, проблем, прохань чи подяк. Я прекрасно розуміла, що, торкнувшись до будь-якої з них, мене накриє видіння про те, як вона малювалася і як сюди потрапила. Оглянувши таку кількість образів, можна було б цілу книгу написати.
Маленька Ілона вела себе, на диво, дуже тихо, вона з цікавістю роздивлялася все, що відбувалося навколо. Інколи агукаючи то до тата, то до майбутнього хрещеного батька.
Зліва від мене були сходи на другий поверх будівлі, як тільки я на них глянула мені відразу згадалися слова дідуся. Я потихеньку підійшла до східців. Стара підлога з часом виглядала кепськувато, її не ремонтували. Було таке враження, що якщо я стану на них і вони не витримають, то можна провалитися в саме пекло. Я як подумала про це, то аж моторошно стало. А потім наче невидима сила взяла мою руку і простягла до четвертої сходини, натиснувши на неї під самою стіною одна дошка відсунулась. Я тихенько просунула руку в шпарину і намацала там щось вузьке, вхопила з усіх сил та стала тихенько тягти. Саме в цей час Ілона розплакалася і всі присутні кинулися її втішати. Поки всі агукали та кривлялися до малої, я дістала книгу і повернула назад дощечку. Поклала швидко книгу до сумки і стала ніби нічого не відбулося. Служба тривала ще хвилин сорок, я ледь вистояла її на високих підборах — це трохи важко.
Коли ми вийшли з церкви на дорогу, я відразу побачила біля воріт сусіднього будинку того ж дідуся, що підходив до нас вночі, він нагадав про своє прохання і наче розтанув у повітрі. Я, не кажучи нікому нічого, відразу пішла у той двір. Назустріч мені вийшла чорнява симпатична жіночка. Я привіталася та попросила склянку води, бо така спека, дуже хочу пити. Жінка трохи здивувалася моїй нахабності, але пішла по воду. І все було так, як казав дідок, до мене вибіг хлопчик і я, поклавши йому на голову руку, промовила, що передаю вітання його родині від монаха і поцілувала в чоло. Малий подякував, не розуміючи про що я, і побіг далі до своєї кімнати. Відразу за ним з'явилася та сама жіночка із склянкою холодної води. Вода була дуже смачною. Я випила все до дна. Подякувала їй і вийшла. Сергій навіть не помітив моєї відсутності, вони із захопленням фотографувалися під церквою з маленькою Ілонкою.
Пройшло ще хвилин десять, поки ми відійшли від церкви, коли всі почули якийсь крик. То кричала та сама жінка, у двір якої я заходила.
— Ой, людоньки, це чудо!!! Це чудо! Тарасик бачить!!! Бог почув мої молитви! Він бачить... — І все в такому ж дусі. Кілька жіночок відразу пішли до неї, а вся молодь і батьки вже попрямували до кафе святкувати.
Біля кафе вже зібралося трохи гостей. Всі вітали молодих батьків та переповідали про зцілення Тараса, якого не один лікар не брався оперувати. Отже, в селі за один день було дві новини, хрестини та повернення зору дитині.
За першим столом ще сиділи скромно, вітали по черзі батьків, бажали здоров'я та доброї долі дитині, а вже за півгодини в кафе стояв гул... Ще півгодини і розпочалися танці. Було весело поки п'яний мужик не "впав мені на вухо", то був дядько зі сторони батька хрещениці. Він почав мені розповідати, як вони в молодості веселились, катались на мотоциклах, їздили по дівчатах. Я кілька раз спробувала від нього відморозитися, але він чомусь мене знову знаходив і продовжував свої балачки. Близько восьмої вечора мужик, нарешті, пішов додому порати худобу і я видихнула. Мій Сергій вже був теж п'яненький. Ще година танців і я знову веду його додому.
Цього разу я відразу попросила маму постелити у вітальні. Лишившись у тиші, я дістала з сумки ту книгу, яку знайшла в церкві. Біла обгортка за стільки років не
змінила свій колір. Вона була на дотик чи то зі шкіри, чи то з бархату, настільки дивне відчуття. Починалася вона з дуже дивних слів...
Я ледь дочитала до кінця сторінки. На мене нахлинула така хвиля емоцій, що сльози котилися градом з моїх очей. Я не знаю, як описати це відчуття, це коли одночасно тобі тепло, світло, приємно, добре. Настає таке умиротворення, що ти не віриш в те, що так буває. Як в коханні, "метелики в животі".
Наплакавшись, я ледь себе заспокоїла і сховала в сумку книгу. Та-а-к... Таких емоцій я в житті ще не відчувала. А потім просто спокійно так заснула і спала, як немовля.
РОЗДІЛ 23. ПОХМІЛЛЯ.
Прокинулася я вранці від телефонного дзвінка. Хтось активно наярював Сергію. Той, ледь налапавши телефон, мукнув щось у слухавку і потягся за ковдрою. Але де там, сон вже пішов. Покрутившись трохи, він таки встав.
Сергій виглядав так, наче його танком переїхали, а я навпаки — було відчуття, що я помолодшала за ніч років на п'ять. Це так дивно.
- Доброго ранку, — томним, захриплим голосом прошепотів коханий.
- Ну в кого як... У мене ранок добрий, а в тебе я бачу так собі. Давай домовимося, що дружбу з алкоголем ти завершив ще вчора, бо тобі після обіду за кермо, — зауважила я з самого ранку.
- Угу... — і побрів до ванної.
Так, йому було дійсно важко. Він майже не п'є, а тут два дні підряд, ще й виспатися не дали, підняли о восьмій.
- А хто дзвонив?
- Хто? Хто? Кум, йому ні з ким похмелитися.
Я просто посміхнулася і пішла на кухню заварювати каву. Не встигли ми сісти за стіл, щоб поснідати, як у двері постукали. А вже за хвилину перед нами стояв ще п'яний кум з 0,7 л. горілки і пачкою томатного соку.
- Доброго ранку. Я прийшов пити з Вами "кроваву мері", — ледь розмовляючи і виставляючи все на столі, проінформував нас Микола.
Ми з Сергієм засміялися. В очах коханого був біль, "і хочеться, і колеться".
- Я не можу, я сьогодні вже за кермом.
- Ну і що. Я теж сюди не пішки прийшов.
- Що значить не пішки, ти ж п'яний? — Не втримавшись, вигукнула я.
- Так, мене сусід привіз на конях. Він нас на вулиці чекає. Похмеляємося і їдемо на річку, купатися, — не вгамовувався Микола.
- Ні, кум, вибачай, але вже без мене. Я сьогодні повертаюся в місто за кермом. Але можу з вами з'їздити покупатися.
- Добре, поїхали. По дорозі розберемося. Збирайся!
За десять хвилин ми з Сергієм вже стояли у дверях. На вулиці нас чекав сивий чоловік, не тверезіший мого кума. О, відчуваю далі буде...
Дорогою ми об'їхали ще кілька знайомих і всадили всіх на віз. Потім зупинилися біля магазину, хлопці набрали горілки, пива і відправилися до річки.
Це було якесь скажене ляпання, а не купання. Вони по черзі цибали у воду, намагаючись один одного втопити. Якщо ти не п'єш на березі, то маєш когось ловити біля річки і тягти до води. Ніхто не дивився на те, що ти одягнутий, з телефоном, з грошима — не важливо. Хто згадував про дитину, яку вони вчора хрестили — ніхто. Просто стрьомні п'янючі хлопці казилися біля річки. Сергій вмостився на покривалі та зайняв позицію бармена. Кожен, хто виходив з води, отримував стакан горілки і запивав пивом. Я ж намагалася їм видавати закуску, то огірок, то помідору, а кому й бутерброд встигала скласти. Насміявшись досхочу, ми, нарешті, зібралися йти додому. Поки куми зачепилися пити біля магазину з якимось сусідом, я потягла швидко Сергія до будинку. Потрібно було збиратися та виїжджати в місто.
Мама наскладала цілі торби продуктів: моркви, цибулі, буряка, капусти, молодої картоплі, сала, часнику, курятини, яєць. Вклала у багажник цілий ящик із закрутками, нагрузила так, наче ми якісь бомжі і не маємо зовсім, що їсти.
Виїхали з дому вже десь о 14:00 год. Сергій перед мамою робив вигляд, що все добре. А як тільки ми були за межами села, попросив мене сісти за кермо, бо почував себе дуже зле.
У квартиру ми приїхали, коли вже починало сутеніти, дуже довго простояли у заторах. Сергій переніс продукти з машини, сходив у душ і завалився спати. На сьогодні це була його найбільша мрія.
Я ще годину розставляла по кухні баночки, розсовувала по шухлядах та холодильнику продукти. Коли, нарешті, дійшла до своїх речей, згадала про ту саму "білу книгу". Взявши її до рук, мені знову було видіння.
Ця книга давала здібності зцілювати людські душі, як це роблять психологи, але за це звичайна людина теж платить свою ціну — вона вичерпує частину енергій з того, кому допомагає. Це так, як було зі мною вранці, я встала свіжою та здоровою, а Сергій як з сильного бу— дуна. Чим більше людина, яка читає цю книгу, консультує та допомагає комусь із психологічними проблемами (наприклад, лікує клаустрофобію, анорексію, страхи і т.д.), тим більше своєї життєвої енергії вона втрачає. Тому щоб не вичерпати свої резерви, цілитель автоматично споживає сили того, хто до нього звертається. Працює як "енергетичний вампіризм", однією рукою даємо, іншою — трошечки забираємо.
Для людини це непомітно, а от для цілителя — це вічна молодість.
Видіння завершилось. Обдумуючи побачене, я засунула цю книгу до тих, що знайшла раніше. На сьогодні досить. У голові знову була купа питань, на які я просто не мала відповідей.
Навіщо я збираю ці дивні книги, якщо не можу їх застосовувати? Що буде, якщо зі мною щось станеться і вони потраплять до якоїсь лихої людини? А може мені потрібно кожній з них знайти власника? А може... І я таки заснула.
РОЗДІЛ 24. КАМІНЬ ЕРТВЕГА.
Цієї ночі мені приснився досить цікавий сон. Я ніби згори спостерігаю розмову двох чоловіків. Вони обговорюють, куди ховатимуть великий зелений камінь ЕРТВЕГА. Дуже довго сперечаються, чи варто його лишати в такому звичайному місці, як підземелля храму, чи краще буде закопати його десь глибоко в лісі.