Ну, про монаха, який до неї не ходив?
- Ні, це не ця, та — з іншого боку села. Неподалік від нашої хати. Якщо хочеш, можемо сходити на екскурсію. Я й сам там давно не був.
- Я звичайно не планувала екскурсію в церкву, але сходжу, мені після твоєї розповіді стало цікаво, навіть той хрест побачити.
Сергій просто кивнув і посміхнувся.
Мама нас зустріла, як завжди, найсмачнішим борщем, пампушками з м'ясом, здоровенною каструлею компоту і пирогами з сиром. Ця смакота відсунула питання фігури дуже-дуже на задній план моїх турбот. Ввечері Сергій запропонував вийти до місцевого бару на пиво.
Не скажу, що це крута ідея, бо я не п'ю, але стало дуже цікаво, хотілося подивитися на цю сучасну сільську молодь. Зібралась я досить швидко. Сильно не виряджалася, не хотіла привертати увагу.
Вже близько десятої ми сиділи за столиком у невеличкій залі з тьмяним освітленням. Складалося враження, що я не в барі, а погребі та й запах теж був трохи затхлий. Людей спочатку було небагато. З одного боку, кілька хлопців пили пиво, а навпроти — двоє дівчат. Люди почали сходитися аж після одинадцятої, і вже за годину бар був заповнений
вщент. Оскільки Сергій був місцевий, він намагався мене з усіма познайомити. Розказував, що я його дівчина і ми разом живемо в місті. Кожного разу, коли я віталася з кимось за руку, перед моїми очима пробігали картини з життя цих людей. Хтось полюбляв знущатися і принижувати інших, кого вдома постійно били, в одного хлопчини батьки були алкоголіки і він практично постійно приходив додому і затягував їх п'янючих з вулиці до хати, щоб не замерзли. А хтось був хоч і люблячою дитиною, але з великою купою комплексів, які ще доведеться перерости. Подивившись за вечір більш тридцяти кінофільмів у своїй голові, десь о дванадцятій мій мозок закипав. Я для себе зробила висновок, знайомитись з людьми мені потрібно дозовано. Не більше двох-трьох чоловік на день. І все.
Сергій спілкувався з кожним потроху, там чарочка, там стаканчик — і о 1.00 годині ночі я тягла його на своїх плечах додому. Ловлячи свого коханого по дорозі від бордюри до бордюри, я не витримала і посадила його на першу ж лавочку, яка трапилася мені на очі. Поки я відхекувалася Сергій заснув.
Бля.. ..ь! Що з ним тепер робити, я з ростом 1,50 м його точно не дотягну. Тут або так лишати, проспиться — сам прийде, або йти до батьків і просити, щоб вони допомогли. Поки я вагалася, як мені діяти, з двору вийшов якийсь дідусь.
- Добрий вечір, — прошепотів він хриплим голосом.
- Добрий вечір, вибачте, що ми тут у Вас сидимо, що потурбували Вас, — почала я виправдовуватися.
- Все гаразд, я не проти, сидіть. До мене давно вже ніхто не заходив. Я радий таким гостям, як Ви, — відповів мені знову пошепки дід.
Я хотіла ще щось додати, але він сам продовжив розмову:
- Я знаю, що ти будеш книгу шукати. І знаю, що вона так само лежить в церкві під сходиною. Я тебе дуже попрошу, коли забереш її в неділю, зайди в найближчу хату з лівого боку церкви та попроси, щоб тобі дали води. До тебе вибіжить хлопчик семи років, він буде незрячий, то ти його поцілуй від мене в чоло. І скажи, що то монах благословляє Вашу родину і передає свої вітання й подяку. То правнук тієї жінки, яка мені колись дуже допомогла, то настав мій час їй віддячити. Книгу ти можеш читати, це єдина з дванадцяти, яка не вплине ніяк на тебе. Саме вона буде тобі підказувати, що робити далі і як спілкуватися з людьми.
Я мовчки слухала, мене ніби паралізувало і я хапала кожне його слово. Чоловік відійшов від мене на крок, махнув рукою перед Сергієм і зник у темряві.
За хвилину Сергій прокинувся.
— Що трапилось, чого ми тут сидимо? — почав він буркотіти собі під ніс.
А я, прокручуючи слова монаха, просто дивилася в
РОЗДІЛ 22. МОЛИТВА
Сергій майже всю ніч хропів, ледь мені вдавалося його втихомирити і закимарити, його "гарчання" поверталося. Якось я так перемучилась до сьомої ранку.
Коли батьки пішли до хліва поратися з худобою, я по— чемчикувала на кухню, заварювати собі каву. Мама ледь не зомліла, як побачила мене о сьомій ранку, повернувшись з хліва.
- Ой, дитино, ти чого так рано встала? Що сталося?
- Все гаразд, Сергій просто хропе, а я не можу спати. Він вчора трохи перебрав норму.
- Отакої, то ти може в залі піди ляж. Тобі треба було туди ще вночі піти, то хоч би поспала. Ходімо — я тобі там постелю.
- Та вже ні, не треба. Я надвір піду, хочу селом пройтися. Мені у Вас тут дуже подобається. Подивлюся краєвиди...
- Ну, як хочеш.
Це те що мені дуже подобалося у Сергієвої мами, вона була ненав'язлива. Ні то, ні. Ніколи не примушувала щось робити, завжди пропонувала варіанти і чекала твого рішення. Дуже проста та відкрита жінка.
Накинувши сірий жакет з довгим рукавом, я вийшла у двір. Холодний вранішній вітерець відразу скуйовдив волосся. Мене це не турбувало, мені хотілося милуватися цією ранковою тишею та продовжувати йти вперед по дорозі. Крок за кроком перед моїми очима мелькали будинки, людські двори та раптом я зупинилася біля старезної хати. Перед дерев'яними штахетами, під кущем бузини, виднілася лавка. Це ж на ній ми сиділи вночі. Я підійшла ближче і сіла під тінь куща. Якщо чесно, десь у глибині душі, мені дуже хотілося побачити ще раз того дідуся і поспілкуватися з ним, але я чудово розуміла, що це неможливо. Коли раптом мені в очі кинувся напис вишкрябаний на спинці:
"ДЯКУЙ! МОЛИСЬ! ПРОСИ!"
Ого, як в книзі "їж, молись, люби" тільки трішки інший зміст слів. Прямо заповідь якась. Цікаво, хто її тут лишив? Саме з цією думкою я пішла далі селом аж до річки.
Стрімким невгамовним потоком вода омивала два величезних камінці, що ніби завмерлі статуї лежали на березі. Трохи менші камінчики тоненькою мотузкою тяглися до протилежного берега. Ріка задавала свій ритм цьому натюрморту, то кумкали жаби, а то заводив свою пісню коник-стрибунець. Краса. Вдихнувши на повні груди повітря, я вмостилася на одному з каменів і не встигла я видихнути, мене накрило видіння:
"Невелика кімната з жовтувато-рудими стінами, в якій ходять якісь люди. Вони готуються до важливої події, кладуть на стіл духмяний хліб, виставляють келихи. Вносять рибу, фрукти, подають вино...
За якийсь час рух стих, всі сіли за довгий стіл. Один із них, знявши з себе верхній одяг, взяв рушника і підперезався ним, а далі взяв таз з водою і, опустившись на коліна, омив ноги спочатку одному з чоловіків, потім другому і так кожному, хто був у залі, витираючи ноги тим рушником, яким був підперезаний. І над кожним чоловіком, якому омили ноги з'являлося світло, яскравий голуб, як маленький вогник, сідав на спину.
Потім він витяг з-під столу щось схоже на скриню. Металева застібка піддалася відразу. Поки відкривалася кришка скрині, було враження, що час завмер. Чоловік із скрині дістав дванадцять книг і вручив кожному, хто сидів за столом.
Це були не звичайні книги, а ті, які змінили цей світ назавжди.
Коли перший чоловік взяв до рук книгу, в нього вже був "Святий дух" (маленький вогник), саме він давав розуміння написаного тексту в книзі. І так само було з кожним, хто сидів за столом і отримав не лише в руку книгу, а й схід "Святого Духа". Найостанніший чоловік, який сидів праворуч, отримав дуже особливу книгу. Вона не була дописаною. Його задача полягала в тому, щоб ця книга потрапила до людей, її текст буде змінюватися і доповнюватися апостолами.
У мене було видіння про "ТАЄМНУ ВЕЧЕРЮ" Ісуса зі своїми учнями. Апостол, який отримав "Біблію", був Іуда, він мав винести книгу до священників і через його зраду цю книгу розповсюдять по світові і буде прочитаною всіма існуючими мовами. Це БІБЛІЯ. Всі інші книги були написані "іншими мовами", читати та розуміти їх зміст міг лише апостол, що нею володів, і на якого зійшов Святий Дух.
Задача кожного апостола полягала в тому, щоб нести певні знання та допомагати тим людям, які цього потребували, в ім'я Ісуса Хреста. Лише за 9 днів до своєї смерті апостол міг передавати книгу учневі, який її отримував разом із Святим Духом під час водного хрещення.
Якщо апостол не мав учня та не міг передати рукопис, книгу ховали в особливих місцях, допоки не з'явиться потрібна людина. Якщо ж книга потрапляє до рук випадкової людини і процес отримання здібностей до читання рукопису був порушений (не зійшов Святий Дух під час водного хрещення), людина втрачає свою певну фізичну здібність, тобто не матиме зору, буде німою чи частково паралізованою, тощо.
А потім різке яскраве світло мене повернуло в реальний світ. Моє видіння завершилося. Під ногами бігла стрімко річка, а навколо щебетали птахи.
Оце-то так, хвилин десять я ще сиділа та осмислювала побачене, намагалася прийти до тями, аналізуючи своє видіння. Мене не покидало відчуття, що це не все. Це була лише невелика частина того видіння про "Таємну вечерю".
Мої думки зупинив телефонний дзвінок. Це Сергій, він вже прокинувся і чекав мене на сніданок.
Я, окинувши оком красу річки і трохи здивована своїм видінням, все ж пішла у напрямку будинку. Мене вже чекали за столом. Поснідавши, ми пішли збиратися на хрестини. Служба мала відбутися саме в тій церкві, про яку мені розповідав Сергій і де має бути ще одна книга.
Вбрані, випрасувані та красиві ми пішли до Сергієвих друзів. У будинку було досить багато гостей, метушня, хтось кудись біжить, хтось звідкись виходить, нарешті, вся родина зібралася і вирушила у напрямку церкви. Маму красуні Ілони, яку ми хрестили, до церкви не пустили. Лише хрещені батьки та родичі. Я трималася позаду всієї процесії.