Він почав відчувати прохолодний вітер і крапельки хмарної води, що летять, на своєму втомленому, гарячому від пройденого шляху без відпочинку тілі. Прозорі крапельки дали маленький освіжаючий ковток свободи на підйомі до двох дверей, що стояли попереду.
Родіон задумався:
— Що буде далі? Що ж на мене чекає за однією з обраних мною дверей. Мені потрібно буде зробити свій вибір, і увійти в одну з двох дверей. Другі двері залишили велику загадку, бо вони з'явилися дуже швидко і несподівано. Що там може бути, я не знаю. Я не знаю відповіді. Мій вибір вирішить усе, і мою подальшу долю. А що знаходиться за першими дверима? Я так само не знаю, а дізнаюся лише тоді, коли увійду в них. Чи є дорога назад після зробленого вибору? Я також не знаю відповіді на це запитання.
Родіон усе-таки піднявся вище, і не зупинився. Він пішов далі до останньої сходинки. Зупинився лише перед двома дверима, що сяяли білим і золотим світлом.
Підняв голову і розгубленим голосом сказав:
— Тепер, я напевно повинен зробити свій остаточний вибір. Можливо це останнє, що я побачу у своєму житті, а можливо побачу перед собою нове життя. Я так розумію в одних дверях буде моя відповідь, а в інших, я навіть боюся про це думати, що там може бути. Що мене там може чекати? Я не знаю.
Упевнено став перед дверима і двома руками потягнувся до обраних, інтуїтивно дверей. Відчинив їх, як раптово загорілося яскраве сонячне світло по всьому приміщенню. Світло засліпило очі жовтим спалахом, який заглиблено провалився в темряву, і все разом із ним зачаїлося в темному просторі тиша. Побачив нову невідомість.
Родіон тихо про себе сказав:
— Я прийняв рішення і маю йти до кінця. Можливо, це останнє, що я побачу у своєму житті. У мене немає вибору, я повинен.
Родіон нагнув голову і голосно крикнув:
— Я хочу додому.
Пригнув у отвір дверей і побіг уперед назустріч невідомості. З кожним метром і зробленим кроком важко долаючи відстань приміщення, а воно ставало дедалі світлішим, він ішов уперед. Побачив попереду білі промені денного світла, що прорізалися крізь темряву, і голосно сказав:
— Я не хочу починати все спочатку. Я хочу йти вперед.
Міг почати свій новий шлях заново, і йому належало подолати зовсім інші труднощі, і можливо, він удруге не дійшов до кінця, і міг назавжди залишитися на половині пройденого шляху, так і не знайшов відповіді на своє запитання. Ніколи не дізнався, ким він був насправді і як сюди потрапив.
Родіон задумався і тихо сказав:
— Адже я вже тут колись бував, і це не перша моя спроба пройти цей шлях до кінця.
До цього разу не раз бував у цій темній кімнаті. Щоразу в нього не вистачало сміливості зазирнути в саму глибину приміщення. Не наважувався піти далі, і завжди повертався назад, зачиняючи за собою двері, одні й ті самі двері. Закрити двері — значить повернутися в самий початок і почати свій шлях заново. Усе спочатку. Повертався на самий початок і про все забував, і заново проробляв весь шлях до кінця, до цих дверей. Цього разу в нього вистачило сміливості побачити все на власні очі й дійти до кінця кімнати, дізнатися всю правду про себе. Від страху вже кілька разів падав донизу і забував про свою подорож островом і починав усе з білого аркуша. Невідома сила повертала все назад до того самого моменту, коли він тих лежав у човні, пливучи просторами невідомого океану в невідомо куди. Проходив цей шлях і не доходив до кінця. Здавався на останніх кроках перед видимою метою.
Родіон тихо сказав:
— Кожен шлях, не дійдений до фінішу, повторюється заново, і ми залишаємося в повтореннях. Цього разу я піду до кінця. З мене вистачить повторень одного й того ж сценарію. Я вже затримався тут на більше, ніж я планував.
Родіон підняв високо голову і голосно сказав:
— Я хочу побачити своє обличчя. Я хочу дізнатися своє ім'я. Назад шляху більше немає.
Побіг щосили вперед. Він усе біг і біг уперед, а світло на зустріч ставало дедалі світлішим. Раптово біле світло проковтнуло Родіона і він застиг в очікуванні. Почув шум тиші й тихо сказав:
— Хто тут? Відгукніться. Я вас прошу.
На сказані слова нічого не почув і він сказав:
— Я подолав такий шлях, а в кінці тільки біле світло. Я хочу побачити своє обличчя, якщо ти не боїшся, хто там попереду, покажися.
Після вимовлених слів перед ним почала з'являтися зовсім інша реальність, яка накрила його легким хвилюванням, почав задихатися, побачивши, як вдалині сидить людина, вона була обведена білим контуром.
Родіон подивився вперед:
— Я хочу тебе побачити. Я хочу знати заради чого я подолав такий довгий шлях. Покажися, хто ти. Хочу побачити тебе. Я для цього сюди прийшов із глибини нескінченної води, піднявся з самого низу заради того, що б вийти нагору сходами.
Силует людини, що сидить на стільці, почав наближатися і Родіон почав втрачати себе. Розчиняючись у білому просторі почав ставати тим, ким він був увесь цей час.
Глава 9
Листування в інтернеті
Алекс не зупинявся ні на секунду, і біг він тільки вперед. Після несподіваної зустрічі з дівчиною Прокопенко Інгою Алекс біг тільки вперед. За хвилину перестрибнув через свій цегляний паркан, зайшов до хати, і постукуючи холодним паркетом, влетів у кімнату. Одразу побіг до комп'ютерного столу з надією, що все, що відбувалося, було насправді, а кіт, побачивши невпізнанного Алекса, лапами заплющив очі та відвернув від того, що відбувалося, убік голову. Хотів переконатися, чи не здалося йому Прокопенко Інга і зустріч із нею. Він не знав, чому вірити і припускав, що зустріч була всього лише уявною. Одним рухом руки надрукував у пошуковій системі соціальної сіті її ім'я та прізвище. Не довго чекаючи, він із криком знайшов її сторінку в інтернеті й голосно сказав:
— Так це ж вона.
Подивився на фотографію і тепер уже тихо сказав:
— Такого не може бути. Сон мене не обдурив. Він був справжнім, і все в ньому правда.
Пливучим по екрану рухом стрілки перевів її на найважливіший для нього рядок, а він називався простим ім'ям "написати повідомлення", і недовго думаючи він почав друкувати їй повідомлення:
— Це правда ти. Я впевнений у тому, що це змова долі підштовхнула світ для нашої зустрічі. Спочатку уві сні, що не може існувати тільки в однієї людини, а потім він дав нам одну й ту саму сцену в створеному нею сні, де ми й зустрілися. Світ поміняв стрілки годинника, і звів нас на убогій зупинці, де тільки відбуваються банальні зустрічі людини з автобусом.
Алекс усміхнувся:
— Це був наш вузол долі.
На цих словах він закінчив писати й одразу відіслав їй повідомлення. У цей час, Карлик не гаючи часу, заліз у соціальну мережу на сайт і тихо від усіх почав читати його послання. Коли побачив повідомлення для дівчині Прокопенко Інги, одразу скрикнув, так що комп'ютер видав лякаючи для вух писк, а це всього лише був не задоволений маленький Карлик зі словами:
— Який ще світ? Його ж не існує. Є тільки я, Бездомний і Чарівник.
Маленький Карлик знову щось задумав. Раптово на моніторі з'явився синій екран і Алекс стривожено подивився на нього. Одразу його перезапустив одним натисканням кнопки комп'ютер, і все запрацювало, як раніше. Навіщо Карлик це зробив, не відомо. Карлик вибіг на вулицю і, тупочачи по асфальту маленькими ногами, застрибнув на дах багатоповерхового будинку, що стояв поруч. На даху сусіднього будинку сидів Чарівник і Карлик сів біля нього.
Карлик подивився на Чарівника і голосно закричав:
— Ти чому від мене приховав своє втручання в долю Алекса?
Чарівник продовжував сидіти і дивитися на білих голубів, що відлітали від нього. Карлик ще раз повторив і Чарівник уже повернув голову до нього. Не бажаючи цього робити Чарівник показав своє невдоволення і сказав:
— Так буде краще. Буде краще для нас усіх.
Карлик подивився на Чарівника і знову голосно закричав:
— Чому ти мені не сказав.
Чарівник подивився на Карлика і відповів:
— Так, тому, що ти міг усе зіпсувати. Ти все робиш не так. У мене свій добрий план. Зрозумів?
Карлик:
— Навіщо?
Чарівник посміхнувся, задумався, і сказав:
— Я не знаю куди крапля долі може впасти, і на кого вона може пролити щасливий час життя.
Між Чарівником і Карликом виникла тиша замисленості, і через хвилину голос Карлика знову порушив тишу:
— Що ти таке кажеш? Я тебе не розумію. Говори простою і доступною мовою.
Карлик підстрибнув і схопив білого голуба за хвіст, а Чарівник подивився і сказав:
— Ні чого в цьому світі просто так не буває.
Карлик подивився на Чарівника:
— Це як не буває?
Чарівник подивився на Карлика:
— Не знаю. Ти заспокойся. Усіх птахів розлякаєш. Он подивися, як їхні очі на тебе дивляться. Напевно, хочуть тобі щось сказати.
Карлик із незадоволеним виразом обличчя подивився на Чарівника:
— Так, досить жартів.
Чарівник:
— Я не жартую, що зроблено, те зроблено. Тепер точно нічого не змінити. Доля Алекса вже прокладена білою стежкою.
Карлик зістрибнув із даху будинку:
— Ти мені все зіпсував.
У відповідь Чарівник подивився на незадоволеного Карлика, який стояв уже біля стоянки, і сказав з даху будинку:
— Все одно повернешся до того, що я сказав.
Карлик пішов уперед до дитячого майданчика, де не було дітей, промовляючи про себе:
— Що я без нього робитиму. Без Чарівника життя не життя. Сказав правду, але не буду ж я це відразу визнавати.
Карлик пройшов кілька метрів і подивився на дах будинку, а Чарівник сидів і дивився вдалину горизонту, і Карлик тихо сказав:
— Треба повернутися до нього. Без нього мені нудно і самотньо.
Карлик зрозумів, то наскільки він прив'язався до Чарівника. Карлик не хотів іти й шукати нового друга:
— А, де я такого знайду Чарівника? Уже ніде, він такий на один на весь існуючий як справжній, так і вигаданий світ.
Карлик застрибнув у перше відкрите вікно. На вікні зачепився за карниз, що висить із вікна, і заліз на балкон. На балконі сиділа жінка у великих прозорих окулярах. Вона побачила невпізнанну істоту і від страху підстрибнула, і з незвичайним тенором крикнула:
— Прибульці, прибульці нападають.
Карлик подивився на неї:
— Замовкни, старенька.
Карлик подивився на неї і посміхнувся, а жінка зомліла. Перебуваючи в чужій квартирі побіг на кухню і на столі побачив глечик холодної води. Він узяв його двома руками:
— Він такий важкий, і навіщо я заліз на цей балкон, треба було на поверх нижче стрибати.
Вилив на непритомну жінку, яка лежала без свідомості, холодну воду.