Розгорнувши його, митничка обдала мене коротким поглядом, звіривши подобизну фотки у паспорті зі мною.
— Де пан Юрій народився? — запитала вона.
— У Києві.
— Маєте подвійне громадянство і український паспорт?
— Ні, — відповів я, не моргнувши оком.
— Це правда?
— Так, чиста правда, — відповів я, зберігаючи спокій, хоча відчув, що в мене все похололо всередині.
— Добре, я зараз перевірю, — сказала вона і вийшла із моїм паспортом.
Відкинувшись на спинку сидіння, я похмуро втупився у стелю. "Так, приїхали".
Я мав український паспорт, дійсний український паспорт. Коли двадцять п'ять років тому я виїжджав з України на ПМП, українського громадянства вже не позбавляли, за бажанням самого емігранта. Український паспорт у мене зберігся, але був старого зразка. Потім я його обновив в Українському консуляті у Нью-Йорку, коли відвозив свого синка до Києва до батьків дружини в гості. Відтоді я тим українським паспортом не користувався, він лежав вдома серед інших, не таких нагальних, документів. Вирушаючи в цю подорож, я без жодних вагань взяв американський паспорт, знаючи — на всіх митницях, і в Польщі, і в Україні, і в будь-якій країні Європи — у мене з ним проблем не буде. "Юркό-дуркό! Як же ти про це не подумав, коли їхав сюди? Адже мені 58 років, а мобілізаційний вік до 60-ти. Адже де-юре я підлягаю мобілізації. Мене як громадянина України (а не лише Америки) цілком правомірно, і навіть зобов'язані, зараз не випустити із країни. Зараз ця військова введе в електронну систему мої дані — ім'я, прізвище, дату народження, подасть запит і отримає відповідь. І гаплик! Мене висадять із потяга і відправлять назад. І вимагатимуть стати на облік у військкоматі. Хіба що буде якась помилка. Але це хто зна".
Я відчував, що світобудова мого життя, яку я зводив так довго і такою сумлінною працею, яка досі здавалась мені міцною і непорушною, руйнується буквально на очах.
"Якщо мене відправлять до Києва, то... я втрачу роботу професора у коледжі, мене звільнять з роботи парамедика, і невідомо що буде з докторською дисертацією. Все коту під хвіст! Ось до чого може призвести одна похибка, один непродуманий рух. І що ж я робитиму в Києві? Без речей, без праці? Чим там займуся? Як жити? Кретине! Чому ти не подумав про заздалегідь, вирушаючи до Києва під час війни?!"
Ззовні, однак, я намагався зберігати спокій. Вп'явся очима на підвішений до стелі вагона великий екран, де реклама українського національного одягу змінювалася роликами з інструкціями, які заходи повинен вжити громадянин України, котрий опинився на окупованій території, особливо в тому випадку, коли ворог змушує його взяти в руки зброю і воювати проти своїх. І яке покарання чекає за зраду Батьківщини.
"Овва, жарти закінчилися, все починається навсправжки. Тепер війна сама вирішить, що робити зі мною. Тепер мій вибір стає обмеженим, — опинившись "по сей бік", я став частиною цієї війни, а не вільним мандрівником. Питиму з однієї чаші з усіма. Не біда. Поїду до Тараса чи Андрія. Спершу поселюся в них, поки дружина з Америки не надішле гроші, щоб винайняти квартиру. Чим же я займуся? Піду до неї, до чорнобрової? Так, до неї. Вона ж не хотіла розлуки зі мною, хотіла, аби ця казка тривала вічно, а коли я вранці відходив від неї, рюмсала в коридорі. От я й повернувся, люба! Витри сльози, казка продовжується. Якщо не заперечуєш, можу оселитись і в тебе. До речі, ти обіцяла зробити мені для проби кілька лекцій онлайн зі студентами Могилянки Чудово! Я прочитаю їм лекції на найвищому рівні, як зможу — двома мовами — українською та англійською. Часу тепер в мене буде вдосталь, два роки, поки не стукне 60. А якщо мене загребуть на фронт, то багато питань відпадуть самі собою".
Час вимучено тягнувся. Розмірковуючи про всю цю безглузду ситуацію, в якій я опинився, гніваючись і на себе за свою дурість, і на тую жорстку жінку у військовій формі, котра зараз перевіряє мої документи, несподівано сам для себе я відчув, що... незважаючи на приступ малодушності, що наринув на мене, мене одночасно переповнює і якась дивовижна радість. Радість через те, що в мене зараз з'являється рідкісний шанс зробити щось украй важливе та потрібне. Життя кидає мені виклик. І я повинен цей виклик прийняти. Все інше — викладання у нью-йоркському коледжі, дисертація — все це, може, і є важливими компонентами звичного життя, але перед цією війною все тьмяніє і відступає на задній план.
"Так, це шанс, виклик. Я мушу все кинути чи принаймні відкласти на деякий час, залишитися в Україні і піти працювати парамедиком на фронт. Так як мій колега Льова, — все залишив і зараз у Краматорську, керує там відділенням парамедиків, рятуючи поранених. Я мав би з ним зв'язатися і поїхати до нього."
Мені вже вважалося — так, у моєму житті зараз відбувається корінний перелом, в мені народжується нова людина, справжня, піднімається якась непереборна сила життя і долі, змітаючи зі свого шляху все дріб'язкове та другорядне.
— Ось ваш паспорт, пане Юрію, — переді мною стояла та ж сама молода митничка у військовій формі, простягаючи мені мій американський паспорт. У її голосі звучали вже інші, добродушніші нотки, а в погляді гарних очей з'явилася привітність. — На все добре вам, пане Юрію, — і вона пішла до іншого чоловіка, за кілька рядів попереду мене.
Кількома великими ковтками я видудлив усю воду з пляшки. Потім, розгорнувши паспорт, побачив на одній зі сторінок прямокутничок свіжого штампу. "Все гаразд, випустили. Незрозуміло чому, але випустили. Мабуть, електронна система дала збій. Або ж, вводячи мої дані, вона зробила помилку. Не має значення, чому. Важливо те, що я їду додому до Нью-Йорку. Фу-ух!" Я глибоко видихнув, знову відкинувшись на спинку сидіння.
Потяг довго стояв. Митники у військовій формі вивели з вагону двох чоловіків середнього віку. Подивившись у вікно, я невдовзі побачив цих чоловіків на платформі, що прямували в супроводі військового з автоматом до якоїсь будівлі. Ясно, що з ними розбиратимуться та з'ясовуватимуть, чи мають вони законне право зараз покидати Україну, а якщо ні, то їх відправлять назад.
А я їду додому. У Нью-Йорк. Я тут був лише гостем. Допомагатиму їм із Америки грошима. І приїду на перемогу — їсти борщ зі сметаною. Цього достатньо. Це не моя війна.
Знову вагоном проходжувалися військові із вівчарками. Знову ходили митники. На екрані монітора нескінченно повторювалася одна і та ж реклама українського національного одягу, що змінювалася інструкціями, як поводитися, опинившись під окупацією, і що робити, якщо ворог вимагатиме, аби ти взяв у руки зброю проти своїх.
Нарешті, пролунало повідомлення, що митницю завершено, і потяг ось-ось вирушить. Хоча кінцевий час прибуття до Перемишля залишався невідомим. За словами провідника, перед нами туди щойно прибув інший потяг із України, теж зі запізненням, тож спочатку обслуговуватимуть його.
Пасажири вже почали перейматися. Все явно затягувалося. Хоч із довгими частими зупинками, але ми все ж таки доїхали до польського вокзалу, та з вагонів нікого не випускали. Виходить, що двогодинна затримка при перевірці документів розтягнулася аж на чотири години через плутанину з поїздами. На носі вже п'ята година, а ми, як і раніше, сиділи в зачинених вагонах.
У деяких пасажирів почали здавати нерви. Справа в тому, що практично для всіх пасажирів у цьому потязі Перемишль був місцем пересадки, транзитним пунктом. Звідси всі рушали далі — всією Польщею, до Чехії, Німеччини, всією Європою, хто куди. Зрозуміло, що у більшості пасажирів були заздалегідь куплені квитки на автобуси, електрички, потяги з Перемишля до Кракова, Варшави, Праги, щоби там пересідати на поїзди та літаки і мчати далі. А тут — будь ласка! — затримка на цілих п'ять годин! Потяги та літаки не чекатимуть.
Врешті решт, пішла чутка, що першими випускатимуть пасажирів із передніх вагонів. Тому пасажири із задніх вагонів стали прориватися наперед, аби якнайшвидше вибратися, як тільки відчинять двері. Усі проходи заповнились хутко. Люди почали сваритися і скандалити.
Жінка середнього віку проштовхувала вперед по проходу свою чималеньку валізу і кричала: "Пропустіть мене вперед! Чи ви не розумієте? В мене квиток на потяг до Праги. Я спізнюся на електричку. Я зі самого Херсона, ви розумієте? Я там була під бомбами та ракетами, мій будинок зруйновано, і мені ніде жити, розумієте?! Якщо я запізнюся і пропаде квиток, то в мене нема грошей на новий квиток. Я тоді прийду у відділення польської поліції, сяду на землю перед їхнім відділком, і нехай роблять зі мною, що хочуть, хай відправляють мене куди завгодно за свої гроші. Ви тут, у Західній Україні, живете, як у Христа за пазухою, я побула у Львові з тиждень, бачила, як ви живете. У вас все є — і ресторани, і магазини, зовсім зажерлися!"
— Агій, тихіше, жіночко. Хто ж вам заважає жити, як у Львові? Ви хоч знаєте про те, що Львів прийняв півмільйона біженців зі сходу країни? Якого милого ви вважаєте, — всі вам щось винні!? Вам ніхто нічого не винен, розумієте? І не сійте тут ворожнечу! — присоромила її інша жінка, демонстративно поставивши перед нею свою валізу, перегородивши їй прохід. — Я теж спізнююся на літак. Вже спізнилася. Тепер через те я маю всім очі видряпати? То ж вас уперед я, аж ніяк, не пропущу, з принципу. Стійте і чекайте, як ми всі!
— Ви з Херсону, а я з Донбасу, нас вирвало з рідного дому ще з п'ятнадцятого року, досі не можемо осісти і жити по-людськи. Ось їдемо знову, ще й з двома дітьми, — зі сидіння втрутилася у розмову ще одна жінка. Поруч із нею на сидінні спала дівчинка-підліток, перехилившись зі свого крісла на мамині коліна.
До отого всього загального роздратування і пересварок долучався сильний кашель і нежить від натовпу пасажирів, що приперлися із інших вагонів зі своїми валізами та торбами.
Безумовно, часті відімкнення електрики, що призводило до відсутності у будинках гарячої води та опалення взимку, не проминали для жителів України безслідно, все позначилося на їхньому здоров'ї. Плюс переїзди, довгі очікування на засніжених платформах чи автобусних станціях, з подувом зимового вітру.