Вже й вечір. Домовилися зустрітися близько восьмої вечора на барі. Вечеряли спочатку мовчки, потім хлопці взяли собі по бокалу мартіні, потім по другому і вже за третім бокалом директору прийшла смс з інструкцією, де і коли ми будемо зустрічатися, щоб виїхати на озеро. А це сьома ранку на виході. За нами приїде те саме авто, що забирало нас з вокзалу.
На годиннику було десь пів на одинадцяту, коли ми розійшлися. Я вирішила відразу лягати спати, але перед цим таки написала Сергію повідомлення, що доїхали добре. Поселили в дуже гарному та комфортному готелі, на вулиці спека жахлива, ледь дожили до вечора. Побажала гарних снів і вляглася. Я йому приводу для ревнощів не давала, а якщо він хотів зі мною посваритися, то це його проблеми.
Ну вже майже закрила очі і задрімала, коли чую за дверима суперечку.
Звичайно українською мовою. Двоє молодих хлопців у дуже п'янючому стані намагаються потрапити до свого номеру. Вони совали карткою — ключем під дверима хвилин з двадцять, нарешті якимсь чудом відкрили ті двері. Я вже думала дзвонити в адміністрацію аби їм прислали допомогу, бо виходити до них я дуже не хотіла. Хвилин за двадцять на коридорі настала тиша, і я провалилася в сон.
Бурхливі хвилі розліталися об слизьке каміння. Я сиділа на березі і споглядала на сірий туман, який сповзав понад скелями. Це не було місце, де купаються люди, а дуже скелястий схил, де на березі стояла величезна споруда. Схожа чи то на замок, чи то на фортецю. Здавалося, що хвилі починають лютувати, вони то підіймалися, то великим потоком падали знову до землі.
З одного боку фортеці по кам'яних сходах біг чоловік, тримаючи в руках глечик. Спустившись майже до води, він оглянувся на всі боки чи ніхто на нього не дивиться, а потім дістав зі скелі кілька камінців і видно хотів покласти туди глечик, але велика бурхлива хвиля вихопила його у незнайомця з рук і забрала з собою. На обличчі чоловіка був просто розпач, він кілька хвилин, завмерши дивився у воду, а потім просто кинувся за ним. Він раз за разом ниряв у хвилю, виринувши хапав новий ковток повітря і знову танув у воді, але все було марно.
Стомлений та знесилений він вийшов на берег. Починало сутеніти. Озеро не бажало повертати те, що забрало у свої тенета. А потім пролунав якийсь дивний спів, спочатку тихо, а далі гучніше і гучніше, бля.. .ь, це верещав мій будильник. Я прокинулась. Цікаво, це віщий сон чи так враження від поїздки. Поки я збиралася, в моїй голові крутився той чоловік з глечиком. Я так думаю, що то міг бути якийсь дуже важливий скарб для нього, раз він так довго за ним пірнав.
Було 6:50, коли у двері постукали. То вже зібраний Роман зайшов за моєю валізою із костюмом.
- Доброго ранку. Як ти тут? Виспалася?
- Привіт. Я ще не зрозуміла. А ми будемо десь пити каву?
- Не впевнений. В такий ранній час ще все закрито.
- Ох, як це важко, ранок без кави. Візьми мій костюм,
— промовила я і протягла Роману валізу.
До ліфта ми йшли мовчки. Я ніби фізично встала, але мозок ще спав. На ресепшн нас вже чекав шеф, він теж
— Доброго, машина за нами вже приїхала. Я розумію, що це дуже рано, але вдень на вулиці буде неймовірна спека, тоді виспимося під кондиціонерами.
З цим ми всі погодилися. Скільки ми їхали я так і не зрозуміла, бо директор попросив водія завести нас на ранкову каву, тому ми трохи покружляли, поки знайшли відкриту кафешку о 7:00 ранку. Водій нас привіз до озера Ван. Поряд була величезна фортеця, точніше її залишки.
Я спочатку не звернула уваги на неї, бо вона геть не була схожа на ту, що я бачила уві сні, а вже коли ми зайшли у воду в своїх скафандрах і я повернула голову вверх, мене аж пересмикнуло. Це було те саме місце, де чоловік згубив глечик, як у моєму сні. Шеф стояв на березі і розповідав нам про те, що це унікальне озеро, в ньому водиться дуже особлива жемчужна кефаль, і більше нічого. Вода неймовірно цілюща і т.д, і т.п, але я вже чудово розуміла, що ми маємо шукати. Берег у цьому місці був дуже скелястий, тому шеф просив, щоб ми були обережні і ступали повільно, щоб не посковзнутися на камінцях. Крок за кроком ми з Романом занурювалися у воду. Видимість чудова, дно озера з піску, вода лазурного кольору і пірнати в ній дуже важко, оскільки вона постійно виштовхує тебе на поверхню. За першу годину нашого занурення ми дістали десь з десятка два монет, більшість з них була залишена туристами, але кілька було й досить старих. Пройшло ще хвилин двадцять, але нічого вражаючого ми знайти більш не могли. Я вирішила спробувати засовувати руки в пісок і мацати в ньому. Скаламутивши дуже добре воду, я, нарешті, наткнулася на уламок якоїсь посудини, потім ще кілька шматків, але нічого особливого. Так ми пробовталися десь ще годину. Була 11 ранку, коли шеф наказав нам вилазити і згортатися. Спека стояла жахлива. Я вийшла мокра з води, а поки склала костюм, хвилин за 6-8, то вже була повністю суха. Хотілося назад у воду. Водій і директор були засмучені тим, що ми не знайшли нічого цінного в озері. Було б добре, якби нам хоч натякнули, що шукати, але де там.
До готелю ми приїхали вже пообіді. Я спочатку їсти не дуже хотіла в таку спеку, але аромат, який доносився з ресторану, наче розбудив мій шлунок.
Шеф обідати з нами не пішов, він поїхав ще на якусь зустріч з тим же самим водієм, повідомивши, що завтра виїзд так само о 07:00 ранку.
- Як ти думаєш, що ми цього разу знайдемо? — Трохи замріяно запитав мене Ромка.
- Все як завжди: ти зброю, а я якусь фігню... — Розсміялася я.
Після обіду день промайнув дуже швидко, я десь години дві поспала, а потім пішла до басейну — ніжитися на сонечку. Ромка прийшов аж після п'ятої години. Вмостившись поруч мене на гамаку, він просто споглядав на відпочиваючих жінок. Цікаво, що більшість з них мали статус "мені за сорок" і "я з чоловіком". Аж якось дивно, бо ми виявилися там наймолодшими, ще й не парою.
Насьорбавшись безалкогольних коктейлів, я навіть не пішла на вечерю. Вирішила лягти раніше, щоб легше вранці було прокидатись. А о 22:00 я вже спала.
Мій сон повторився, як якесь прокляття. Мужик губить глечик і півдня за ним ниряє. А далі дзвонить будильник. Тепер я розумію, мені сьогодні треба шукати той глечик, аж поки не знайду, бо сон буде повторюватися.
Сьома ранку і ми всі дружно знову сідаємо в авто й повертаємося на те саме місце, де ниряли вчора. Ну треба, то треба. Я заходжу у воду і починаю тихенько домовлятися з озером. Починаю просити його дати мені той глечик, який згубив чоловік... І я не встигла договорити, коли перед моїми очима постає дві рибинки, це та сама славнозвісна кефаль, яка ніби гукає мене за собою. Я починаю ступати між камінням по дну озера за ними. Пройшла кроків за десять, а потім вони ніби завмерли на місці і зникли з моїх очей. Трохи "потупивши" я все ж вирішила мацати руками по дну і наштовхуюся на щось схоже на ручку, як в чашці. Тягну і дістаю невеликий глечик. Моїй радості не було меж, я так мчала до берега по камінцях, що ледь не вбилася. У шефа очі аж засвітилися, ми збіглися всі навколо тієї посудини і почали обережно її відкривати. Кришка досі добре трималася. Швейцарський ніж мого директора ледь зміг її відкрити.
І так... Там був скарб! Золоте намисто лежало з самого верху, прикрашене білими-білими перлинами. Під ним був ще з такими самими перлинами браслет та сережки. І сім срібних монет на дні. Нашому захопленню не було меж. Склавши все знову в ту саму посудину, директор попросив нас все ж повернутися до води, бо пройшло лише півгодини, а ниряти нам треба було всього дві години.
Я занурилася знову в синю глибину озера, а потім мене наче осяйнуло, а що ж було ще в тому таємному місці чоловіка, який згубив глечик. Я підплила трохи ближче до берега і почала вдивлятися в каміння, де ж те таємне сховище. Але я не встигла роздивитися, коли з води випірнув Ромка і тримав в руці якийсь уламок старої шаблюки XIX ст. Ну не сильно шаблю, реально її невеликий залишок.
Погулявши ще з годину, знахідок більше не було. Ми вже майже зібралися, але мені не давало спокою те місце, в яке прагнув сховати глечик чоловік. Я попросилася в шефа почекати мене і майнула за скелю.
Мацаючи то один, то другий камінь, я, зрештою, знайшла. Ледь не зламавши нігті, я вицупила один невеликий камінчик, потім ще один.
Засовую руку вглиб і відчуваю там якийсь скручений папірець. Засовую руку далі, а там щось схоже на книгу. Згрібши все, я швидко засунула свої знахідки, що дістала, в труси під сарафан. Мені тепер треба так сісти в машину, щоб не спалитися. Добре, що в мене суцільний купальник.
На питання шефа, що я забула за скелею, я відбрехалася тим, що робила селфі.
В готелі я швиденько заховала свою знахідку. Після обіду наш шеф знову десь поїхав, а ми з Романом домовились виспатись і вийти до басейну о 17:00 год.
В номері я відразу взялася розглядати свою знахідку.
Потемнілий від часу шматок шкіри містив написи, з яких я розібрала тільки пронумеровані цифрами рядки:
1 ....... якась назва невідомим мені шрифтом;
2 .................
3 ....... і так далі аж до 12.
Діставши записник, я захотіла була його відкрити, але перед моїми очима постало видіння. Серед кам'яних стін у великому залі на м'якій подушці сидить чоловік. Навколо нього прислуговує молода дівчина, вона то махає віялом, то подає глечик з водою, то садовить чоловіка на горщик. Він не може самостійно рухатися, точніше ходити. До нього приходять постійно якісь вельможі, люди і питають в нього поради. І він їх дає. То архітектор приніс свій малюнок і просить переглянути його ескіз.