— я важко віддихував, цілуючи її шию, її гарні груди, що зберегли пружність і форму.
...Потім, втомлені, ми лежали в ліжку і розмовляли. Була вже третя година ночі, але спати не хотілося. Я гладив її стегно, а вона цілувала мене за мочку вуха і шепотіла: "Юрася, ... рася, рася...", все, як було колись, чверть століття назад.
— Юрасю, приїжджай до нас опісля перемоги. Викладатимеш у нас історію, тебе любитимуть наші студенти, українською ти володієш, англійською теж. Ти станеш тут зіркою. Ми навіть можемо спробувати задля експерименту, аби ти з Америки прочитав пару лекцій моїм студентам в онлайн. Не знаю, щоправда, як це вдасться технічно, через різницю в часі та через перебої зі світлом. Тож приїдеш до нас опісля перемоги?
— Не знаю. Поживемо, побачимо.
— Хочеш почути правду? — запитала вона інтригуючим тоном. — Я ніколи не спала з одруженими чоловіками. Це для мене було табу, червоною лінією, яку не можна переступати. Ти став першим. Мені соромно, що я на таке пішла. Ти одружений, в тебе гарна жінка, я зазирала на твою сторінку у Фейсбуці і бачила там її світлини. Вона тебе дуже кохає?
— Так, думаю, так.
— Навіщо ми це зробили? Я почуваюся злочинницею. А ти?
— Ще гірше.
Вона сіла, подивилася у вікно, заклеєне повздовж смужками білої стрічки, щоби запобігти розлітанню друзок скла під час ракетного обстрілу.
— Я не хочу, аби ти їхав. Не хоч у, аби ця казка закінчилася, щойно розпочавшись. Я взагалі не можу повірити, що все це правда. Що ти приїхав сюди, під час війни, незрозуміло навіщо. А я пішла на цю вечірку теж невідомо чому. Точніше, все зрозуміло, я йшла, бо мене запросили, і тому, що хотіла уздріти, яким ти став. Але дорогою я собі дала слово — жодних "лівих" ходів із мого боку не буде, ні-ні, ні в якому разі, я на таке не піду, — вона на мить замовкла. — Якщо чесно, я ні з ким не спала з початку війни. Навіть не хотіла. Війна вбила в мені всі бажання навіть на це... Але коли ми вчора стояли з тобою на балконі і розмовляли про твою маму і наш нездійснений шлюб, я раптом подумала: "А-а, дідько з тим всім, з усіма моїми принципами, нехай все йде до біса! Я хочу його, хочу провести з ним хоч одну ніч, бодай-би одну". Розумієш?
— Розумію. Намагаюся зрозуміти.
— Я втомилася від постійної напруги, від почуття тварини, котрій постійно треба боятися та ховатися, боятися та ховатися, — вона знову помовчала. Нахилившись, несподівано поцілувала мене і тихо вимовила. — Будь ласка, не гнівайся на мене. І не жалій мене. Обіцяєш?..
ЧАСТИНА П'ЯТА
"Звідки пан родом?"
На вокзалі мене проводжали Тарас із Наталкою та Андрій із Людою.
У вокзальному кафе ми вихилили по чарці горілки та попрямували до виходу на платформи.
Велика кількість військових — майже як цілий підрозділ, з автоматами та речовими мішками, стояла на одній із платформ, чекаючи свого потяга. Деяких проводжали батьки чи дружини. А решта були без нікого, — зібравшись у гурт, вони палили, голосно розмовляли і голосно сміялися. Серед них були й зовсім молоденькі, безвусі ще, ну просто діти. Мою увагу привернули й дівчата: теж у військовій формі або у формі військової поліції, з автоматами та речовими мішками біля ніг.
Підійшов мій потяг. Ми міцно обійнялися з Тарасом та Андрієм. Я пообіцяв, що обов'язково приїду на перемогу, їсти червоний борщ. Я відчував, що сльози навертаються на очі, тому поспішив на сходи до свого вагону.
Наталка з Людою вирішили не залишати мене без опіки до останньої хвилини. Вони зайшли за мною у вагон, щоби переконатися, що там нормально, затишно, що моє крісло вільне, і є місце для валізи. (Це був сучасний експрес-потяг, але мій вагон мав тільки сидячі місця).
Я розцілував на прощання Наталку, котра розплакалася і попросила обов'язково написати, як доїхав, а також передати велике вітання моїй дружині та синові і сказати їм, що чекають на нас усіх у гості після перемоги. Ще раз подякував жінкам за їхні подарунки — футболки, рушнички з українською символікою, вишиванки для всієї родини, а для моєї дружини ще й сукня із ручною вставкою. До речі, в моїй валізці лежали ще й передані Людою сухофрукти і горіхи з їхньої дачі у Бучі. Люда хотіла передати і мед з їхньої пасіки, але я впрохав її не робити цього, бо якщо мед розіллється, то змушений буду викидати все разом із валізою.
Потім я обійняв Люду, міцно поцілував її в уста. Хотів щось сказати їй про сина на фронті, але всі важливі слова вже були сказані, а інші не мали жодного значення.
Жінки вийшли. Усі четверо друзів стояли на платформі навпроти мого вікна, ми підморгували один одному, робили останні знимки через скло. Врешті-решт, потяг рушив. Я зняв куртку і сів у крісло, влаштовуючись зручніше. Поставив на відкидний пластиковий столик пляшку води. За вікном замигтіли вагони на відстійниках, потім невисокі будівлі технічного призначення, переліски. Колеса тихо постукували, кондиціонери напускали в теплий вагон струмені свіжого повітря.
Насамперед, я вирішив почитати книгу "Історія одного міста" Салтикова-Щедріна, — взяв її зі собою із Нью-Йорка, аби перечитувати під час мандрівки. Колись вона мені подобалася, до того ж видання книги було високої якості, зі золотистими літерами, тисненими на червоній палітурці. Під час свого перебування у Києві, звичайно, я її жодного разу не розгортав, а зараз вирішив зайнятися читанням, тим паче, була лише восьма година вечора, зарано ще спати.
Увімкнувши ліхтарик над головою, я приступив до відомого роману класика російської сатири. Але чомусь зараз цей роман із першої ж сторінки не викликав у мене нічого, окрім роздратування. Мені було зовсім не цікаво і навіть дещо огидно читати роман про місто Глупове, — письменник виливав свою жовч сатирика, витончуючи свій розум описом Глупова та глупівців, котрі символізували, за задумом Салтикова-Щедріна, всю Росію з її безглуздим, потворним і напівзвірячим життям.
Але навіщо описувати життя ідіотів? Чи варто на таке витрачати сили, час і талант? Хіба воно цікаво — дізнатися, до якого ідіотизму та варварства доходять глуповці у своєму нікчемному житті?
Я відклав книгу, вирішив залишити її "на згадку" комусь із прибиральників потяга, якщо той, звісно, захоче її взяти і хоч якось утилізувати, хоча би заради гарної палітурки, а не викине одразу ж у сміттєвий бак.
Потім я задрімав під монотонний стукіт коліс. Зрідка потяг зупинявся, у динаміках чоловічий голос повідомляв про зупинку в черговому населеному пункті, — попереджали, що потяг стоятиме п'ять-десять хвилин. І ми вирушали далі в напрямку польського Перемишля.
Вагон був напівпорожній, серед пасажирів переважали жінки різного віку із дітьми, чоловіків значно менше.
Я напівдрімав, іноді прокидаючись, дивився крізь вікно на мигання станцій, засніжені ліси та села. Намагався знайти відповідь на просте запитання — навіщо оця війна? Так, можна знайти безліч політичних, економічних та історичних пояснень, чому Росія напала на Україну. Але всі оті численні тлумачення не давали відповіді на головне запитання: як можна було без запрошення вторгнутися в чужий дім, грабувати там, ґвалтувати, вбивати? Руйнувати міста і села, знищувати школи, лікарні? Адже таке не вкладається у голову нормальної людини. Не вкладається — і все. Це може збагнути лише глуповець, житель Глупова, ідіот, напівдикун-напівкретин. Нормальна людина такого втямити не може.
За цю подорож в мені багато що змінилося, — у моєму розумінні історії, життя, людей, себе самого. Нехай навіть я приїхав як турист та історик, погостювавши у друзів два короткі тижні! А вони у війні живуть вже довгі десять місяців.
Дружина з Нью-Йорку відправила мені повідомлення Вотсапом, запитувала, чи я вже в дорозі, і чи все окей. "Так, все гаразд. Їду додому". Час від часу я продивлявся на великому екрані під стелею вагона мультфільми та рекламні ролики.
Потім у динаміках оголосили, що до кордону залишається дві години, що під час перевірки документів на митниці у потязі будуть зачинені всі туалети, і буде заборонено залишати свої місця без дозволу. "Наш поїзд іде без запізнень. Однак час прибуття до кінцевого пункту, до Перемишля, залежатиме від того, скільки часу займе митниця".
Ідемо за розкладом. Чудово. Отже, я не даремно відмовився від квитка на прямий зворотній автобус із Києва до Кракова, вирішивши їхати потягом до Перемишля, а потім — електричкою до Кракова, а там вже — літаком на Нью-Йорк. Хай навіть на одну пересадку більше. Зате, як багато хто в Києві мене запевнював, що з України до Польщі автобусом ненадійно через розклад — на виїзд із країни зараз тисячі машин, через ракетні обстріли та зиму новий сплеск біженців, тому на митниці можуть протримати і п'ять годин, і десять, а то й цілу добу. Зате потягом все набагато швидше, затримки на митниці недовгі — годину-дві.
Я знову задрімав, цього разу аж навіть солодко, тим більше була глибока ніч, навалилася втома від сцен прощання з друзями та містом.
Мене розбудили чиїсь гучні чоловічі голоси, шаркіт чобіт і чмихання собак. Центральним проходом вагона йшли військові, попереду них вівчарки. Собаки час від часу зупинялися біля сидінь, голосно чмихаючи і виляючи хвостами, щось винюхували. Військовий давав їм команди. Нічого не виявивши, військові зі собаками йшли далі вагоном. В динаміку було оголошено, що всі пасажири мають підготувати свої документи і ще раз нагадали — без дозволу залишати свої місця заборонено.
Я дістав із кишені куртки свій американський паспорт. Розгорнув його, на першій сторінці моя фотографія, поруч із нею мої ім'я та прізвище, дата народження, у графі національність — Сполучені Штати Америки — а місцем народження вказано Україну. Паспорт був зовсім новеньким, це була моя перша подорож з ним. Там всередині на сторінках було лише дві печатки — польської та української митниць, поставлені два тижні тому, коли я приземлився у Польщі та перетнув кордон України.
— Ваш паспорт, пане, — звернулася до мене молода жінка у військовій формі. Вона говорила беземоційно жорстко, без жодних усмішечок, зовсім не так, як до мене зверталася українська військова на митниці, коли я в'їжджав до України.
Я простяг їй свій паспорт.