Якби це оповідання було солідним, серйозним, одним словом, нормальним, то і я б мислив серйозно, стандартно, і в результаті такого нормального думання прийшов би до висновку, що Небіжчика вбив або Іваненко, або Петренко, або Сидоренко, або ще хтось із нас, персонажів, як це зазвичай буває в солідних детективних творах. Але своєю несерйозністю, своїм літературним блазнюванням автор сам підбив мене на нестандартне й десь несерйозне мислення, у результаті якого я й викрив цього автора-убивцю! Автор ще може звалити це вбивство на когось із нас так само, як Достоєвський – не міліціонер, а письменник, – уколошкавши стареньку, звалив це на Раскольнікова; Тургенєв, уколошкавши Муму, звалив це на Гарасима; Толстой, уколошкавши Анну Кареніну, звалив це на неї саму; Пушкін, уколошкавши Ленського, звалив це на Онєгіна; Шекспір, уколошкавши Дездемону, звалив це на Отелло… Але на кого б не звалив убивство Небіжчика автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", я тепер певен, що вбивця сам автор! І око мені нині підбив саме автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", адже той капелюшно-портфельно-очкастий тип був усього лише маріонеткою в авторських руках!
Нишпорка, щоб промочити пересохле від довгої промови горло, висмоктав з носика чайника холодної кип'яченої води. Після чого продовжив:
– Тепер стають зрозумілими дивні обставини вбивства: і те, що воно супроводжувалося шумом, який чули сусіди, але не чули художники; і те, що двері ванної виявилася замкнені зсередини… Адже все це лише вигадки автора, а навигадувати що завгодно можна, папір же все стерпить! Тому я анітрошки не здивувався, довідавшись, що на перегризеній мотузці була твоя слина. Не здивувався, довідавшись результати розтину трупа Небіжчика. Чи мало що автор може напридумувати! До речі, у результатах розтину він – автор оповідання – звернув із детективної історії в якусь фантастику, а це вже тхне еклектикою! А оскільки всі ці обставини – суть вигадка автора, то я б навіть не здивувався, якби виявилося, що Небіжчика утопила у ванні яка-небудь русалка, що живе нібито у водопровідних трубах; або що він умер, подавившись непізнаним літаючим об'єктом, прийнятим ним за вареник, що залетів у ванну крізь вентиляцію… Фантазія – штука непередбачена. Коротше кажучи, убивця натурника – наш автор!
– І за що ж він його?
– Та ні за що! Автори вбивають своїх персонажів не за щось, а просто так, щоб читачеві було цікаво!
– Але якщо вбивство натурника втнув автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", то як же ми, персонажі цього оповідання, можемо заарештувати нашого власного автора?!
– Та ніяк не можемо! Це він може з нами робити все, що йому заманеться, а ми з ним нічого не можемо зробити! Та й до того ж убивство персонажа не вважається злочином і не веде до кримінальної відповідальності, тому автори вбивають нас, персонажів, не несучи за це ніякого покарання! Візьми для прикладу відому літературну маніячку-рецидивістку, серійну вбивцю Агату Крісті, у якої руки по лікоть в… чорнилах, на совісті якої сотні вмертвлених персонажів. Її за ці численні вбивства не тільки не посадили, але навіть не оштрафували! Навіть не докорили! Навпаки, тільки хвалили й підбивали, мовляв, продовжуйте в тому ж дусі, мем!
– Так що ж нам тепер робити?! – викликнув персонаж Захар Захарович Полуящиков.
– А що тут можна зробити, – зітхнув персонаж Солопій Охрімович Нишпорка. – Нічого! Нам залишається тільки плюнути.
– У пробірки?
– Ні, взагалі.
– Тьху!!!
– Тьху!!!
* * *
– Так, мій персонажу Солопію Охрімовичу Нишпорка, ти правий: натурника Іллю Григоровича Небіжчика вбив не хто інший, як я сам, – кажу я – автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", закінчуючи оповідання. – Але хоч ти мене й викрив, мені це дійсно нічим не загрожує. Ми, автори, добре влаштувалися: можемо у своїх віртуальних світах творити які завгодно лиходійства й при цьому залишатися абсолютно безкарними. Багато хто з нас, тішачись своєю безкарністю, мучать і вбивають персонажів у таких кількостях, що це схоже на літературний голокост. Особисто я вбив натурника не тому, що я такий кровожерливий (навпаки, я навіть зазнаю каяття сумління із цього приводу, хоч натурник і був не справжньою людиною, а придуманим мною персонажем, тобто істотою, так би мовити, не існуючою), а для того, щоб показати громадськості, наскільки ви, персонажі, перед нами, авторами, безправні й беззахисні. Може, коли-небудь людство дійде до такого рівня гуманності, що навіть за невиправдане вбивство персонажа автора будуть якщо не саджати за ґрати, то хоча б штрафувати, що призведе до різкого зниження кількості насильства в літературі, кіно і т.д. А поки що… Я вам, персонажам, не заздрю, ой, не заздрю.
Ех! Як все-таки здорово, що сам я – не придуманий кимсь персонаж (чи, може… ні, сподіваюся, що так), а навпаки – автор! Як здорово, що я можу робити зі своїми персонажами що бажаю, не боячись, що мене за це покарають! Красота!!!
І отут я, автор оповідання "Хто уколошкав натурника?", тішачись своєю безкарністю, починаю так дико й моторошно реготати, що від цього страшного сміху в моїх персонажів кров холоне в жилах…
Це і є обіцяна в підзаголовку дурнувата розв'язка!
1986, 2000 р.
____________________
Куди крокує Зільберкукін?
Нібито новела
…ути чи не б…
Вільям Шекспір, "Гамлет".
Шляхом крокує Зільберкукін…
– Куди? – запитує раптом у мене, автора новели "Куди крокує Зільберкукін?", цей самий персонаж Зільберкукін, у міру вгодований невисокий лисуватий чоловік років сорока п'яти, що крокує шляхом.
– Що – куди? – здригаюся я від його несподіваного питання.
– Куди це я крокую шляхом? – допитується персонаж Зільберкукін.
– Не твоє персонажаче діло знати, куди ти крокуєш. Це моя авторська справа знати, куди ти крокуєш, – презирливо кидаю я, автор новели "Куди крокує Зільберкукін?", персонажеві Зільберкукіну.
– Як це – не моє діло?! – обурюється персонаж Зільберкукін. – Я крокую шляхом, і не моє ж діло знати, куди я ним крокую?! Свинство яке! Я маю повне право знати, куди я крокую шляхом!
– У-у, який склочний нудотний Зільберкукін мені попався… Тьху, не попався, звісно, а я сам його придумав. Якщо б я знав, що він такий нудотний склочник, я б його й не придумував зовсім, – пошепки гарчу я.
– Ну-ну, попрошу без образливих ярликів! – кричить мені, авторові новели "Куди крокує Зільберкукін?", нудотний персонаж Зільберкукін.
– Не смій підслухувати мої авторські думки! – репетую я.
– Не лементуй! – волає персонаж Зільберкукін. – Подумаєш – автор! Теж мені, велика цяця!
Ясно: персонаж Зільберкукін уважає мене, автора новели "Куди крокує Зільберкукін?", чи то маленькою цяцею, чи то великою нецяцею.
– Слухай, авторе, не випендрюйся, а блискавично повідом: куди це я крокую шляхом. Не можу ж я крокувати шляхом, сам незнаючи куди, як ідіот якийсь! – продовжує нудити персонаж Зільберкукін.
– Можеш. І не втручайся в мій творчий процес, Зільберкукін! Я сам знаю, коли мені повідомляти, куди ти крокуєш шляхом! Захочу – і сповіщу про це аж наприкінці новели!
– І це що ж виходить?! Що я всю новелу буду тупотіти, буцімто загальмований дебіл, бозна куди?! Не згодний я! Нині не дев'ятнадцяте століття, щоб автор вертів як хотів своїм персонажем; змушував його топити собачку, рубати сокирою бабусю, кидатися під поїзд, або чухрати невідомо куди! А ну, повідомляй, пройдисвіте, поки я не розприндився!
– Тьху, Зільберкукін, ти ж всього-на-всього мій персонаж, мною придуманий! Ти повинен слухняно танцювати під мою авторську дудку!
– Станцювати я можу. Давай, дуди. – Зільберкукін починає вихлятися в ритмі танцю "ламбада", що вийшов з моди – А от крокувати шляхом незвісно куди – зась! Поки не повідомиш, куди я крокую, я й кроку не ступлю!
– А ну, крокуй! – наказую я.
– Сам крокуй! – огризається персонаж Зільберкукін.
– Я тебе написав, я тебе й закреслю! – загрожую я.
– Громадяни!!! Світова громадськість!!! Гляньте, як цей гнобитель гнобить мої права людини!!! – верещить персонаж Зільберкукін.
– Цить! Яка ти людина?! Ти не людина, а всього лише людиноподібний літературний персонаж, мною придуманий. Бач, прав він захотів! Та тебе взагалі на світі не існує! – гримаю обурений я, автор новели "Куди крокує Зільберкукін?"
– Це ще питання – кого з нас не існує! – сперечається персонаж Зільберкукін. – Серед нас, персонажів, ходить думка, що це вас, авторів, не існує; що автори – це лише вигадка самих персонажів; що віра в існування авторів – це марновірство й опіум для персонажів!
– Ха, якщо мене не існує, то з ким же ти зараз сперечаєшся?! – посміхаюся я.
– Ну… А може, у мене біла гарячка і я просто марю. Може, ти мені просто ввижаєшся. Може, ти – усього лише галюцинація! – комизиться персонаж Зільберкукін. – Втім, я сам можу задати тобі те ж питання: якщо мене не існує, то з ким же ти зараз сперечаєшся?! Га? Хи-Хи.
– А за галюцинацію відповіси! – погрожую я, закочуючи рукави сорочки. – Зараз я тобі покаджу, яка я галюцинація!
Зібравши в кулак увесь свій потужний письменницький інтелект, усе своє могутнє авторське натхнення, всю свою гігантську пописувацьку уяву, всю свою колосальну творчу фантазію, я, автор новели "Куди крокує Зільберкукін?", нещадно даю щигля Зільберкукінові нігтем по чолу.
– Ой! – скрикує персонаж Зільберкукін і починає масажувати набухаючу шишку.
– Ну що, існую я, чи не існую?! Зрозумів, хто тут головний?! – тріумфально віщаю я, упоєний своєю могутністю.
Зільберкукін на це нічого не відповідає, а мовчки дістає з-за пазухи й розвішує уздовж шляху червоне полотнище, на якому білою фарбою написано:
ГЕТЬ ТИРАНА АВТОРА! УСЯ ВЛАДА ПЕРСОНАЖАМ!
Десь удалечині починає звучати революційна піснь, що виконується хором персонажів: "Віхрі враждєбниє вєют над намі, тьомниє сіли нас злобно гнєтут…" Мені, авторові новели "Куди крокує Зільберкукін?", стає моторошнувато.
– Товаришу Зільберкукін, – запобігливим тоном белькочу я, – увійдіть у моє становище! Я ж уже написав заголовок: "Куди крокує Зільберкукін?", я вже написав перший рядок: "Шляхом крокує Зільберкукін", а ви нікуди не крокуєте! Виходить, я обдурив читача…
– Сам ти ввійди в моє становище! – жорстко перебиває персонаж Зільберкукін, виволікаючи з-за пазухи письмовий стіл, стілець і друкарську машинку із заправленим у неї чистим аркушем паперу.