І лише одна людина на планеті може читати обидва тексти. І саме ця людина може зібрати дванадцять книг в одному місці. Зібрані книги дають неймовірний поштовх у розвитку цивілізації, але при цьому забирають свою ціну за користування ними. І якщо людина, яка бачить обидва тексти втрачає слух на певний час, то звичайна людина, гортаючи цю книгу (білу чи чорну магію) втрачає слух назавжди.
О-го, оце то так. Мені аж перехопило дух. Мало того, що я бачу обидва тексти, я ще й не назавжди оглухну, а це таки заспокоює. Правда, я нічого не чула аж два дні. Відпустило на ранок у неділю. Якщо чесно — це дуже неприємно. Сидіти вдома і чути лише свої думки в голові. Тиша... Постійна тиша навколо перший день дуже лякала. Я розмірковувала про те, якщо щось станеться, наприклад, пожежа, як я дізнаюся про це, як я буду відповідати на телефонні дзвінки. При цьому доводилося ходити з телефоном в руках і відповідати Сергію лише повідомленнями. Як не дивно, коли в мене в неділю з'явився слух, то горло теж перестало боліти. Відпустило все і в один день.
Сховавши третю книгу я почала розмірковувати, чи потрібно мені шукати інші книги, і що мені далі з ними робити? Хто, коли і навіщо ці книги дав людям, якщо ними просто так не можна користуватися. Треба бути реально самовідданим, щоб почати їх застосовувати. Про що ж тоді ще дев'ять книг??? Як і де мені їх шукати? Поки я загружала себе купою питань, у Бога на мене були свої плани, про які я навіть не здогадувалася.
РОЗДІЛ 17. МОНАХ
Вже десь після обіду повернувся з села Сергій, ми сіли пити каву і він, розповідаючи про свій відпочинок у батьків, згадав про скелю в селі. Вони там постійно гуляли в дитинстві, а цього разу, коли Сергій прогулювався по ній з сестрою, то побачив, що внизу скелі, понад дорогою, стоїть невеличкий кам'яний хрест. Чомусь, коли він був маленький, ніколи на нього не звертав увагу, а тут хрест йому "кинувся в очі".
Мати розповіла, що той хрест стоїть на честь монаха, який жив у будинку біля скелі. Монах загинув ще у 18— му році, під час польсько-української війни, але він був дуже розумною людиною. Постійно допомагав людям. Розповіла, що він добре розумів душу людини, хоча і був сліпий. До нього приїздили з усіх усюд поспілкуватися. Він навіть допомагав психічно хворим. Умів задати такі правильні запитання та порадити добрим словом так, що людина зцілювалася від найтяжчих психічних захворювань. Люди, вдячні за допомогу, давали йому їжу, а він слухав і давав поради, і жодного разу нікому не відмовив.
Ще бабуся розповідала мамі, що монах прийшов до них аж із Болгарії вже сліпим. На ті часи він був ще досить молодим, йому не було й 30-ти років. Будучи незрячим, він випадково натрапив на місцевого старосту, в якого була дуже хвора донька. Дитина страждала тим, що була сильно худа і щомісяця худшала й худшала. Чоловік обходив лікарів по всій околиці, але їй ніхто так і не допоміг. Слово за слово і монах розговорився з ним та запропонував допомогу.
Сліпий чоловік взяв за руку дванадцяти річну дитину і почав з нею спілкуватися, він задавав дівчині питання та пояснював наче прості і зрозумілі речі про кохання, про зовнішній вигляд та про те, що говорять в її сторону інші люди, а потім щось прошепотів на вухо, розвернувся до батька та повідомив, що тепер буде все гаразд. Здивований староста не знав, що відповісти сліпому монаху, але прийняв його відповідь, побоюючись йому щось сказати, щоб не образити людину з вадами здоров'я. Монах ще попросив старосту підказати йому, де він може залишитися ночувати, оскільки він мандрує вже досить довгий час і дуже стомлений. Чоловік завів його до місцевої жіночки, тітки Федоти, яка мешкала в будинку біля дороги. Жінка була дуже привітна і балакуча, їй за щастя було прийняти в себе подорожуючого. Так він лишився на ніч у селі.
Наступного ранку до монаха прибіг староста, він повідомив, що його донька дійсно почала одужувати, вона
Тітка Федота теж не сильно хотіла, щоб монах йшов, їй з ним було дуже цікаво спілкуватися. Вона вмовила гостя лишитися в неї ще на кілька днів. Новина про зцілення доньки старости розійшлася селом дуже швидко і жителі почали сходитися до Федоти, щоб привітатися та познайомитися з тим монахом. Всі, хто з ним спілкувався, були дуже здивовані, оскільки він завжди знав, що у кожного на серці. Постійно давав доречну пораду або втішав добрим словом.
Вже за місяць місцевий староста запропонував монахові переїхати до будинку під скелю. (В тому домі раніше жила самотня бабуся, але вона померла і лишила хату пустувати). Місцеві дуже привітно віднеслися до гостя і були не проти, щоб він лишився жити в селі. Так і мешкав той сліпий монах у хатині під скелею. В нього постійно були відвідувачі, які приходили по допомогу в зціленні "душі".
А ще головною особливістю того монаха було те, що чоловік завжди молодо виглядав. Йшли роки, підростали сусідські діти, а його зовнішність не змінювалася.
Проживши в селі близько сорока років, він вперше зайшов до місцевої дерев'яної церкви лише навесні 1918р. Люди не раз його питали, чому він молиться Богу під горою і не йде на службу, а він лише відповідав, "що Бог його й так бачить". Баби спочатку пліткували про цю його дивну поведінку, про постійну молодість, а потім звикли.
Про те, що монах зайшов уперше в церкву і що він там робив, ніхто не знав, бо чоловік тоді спілкувався лише з місцевим батюшкою. Люди переказували, що він просив сховати якусь старовинну книгу. Батюшка відмовився йому допомогти, бо дуже поспішав і запропонував, щоб чоловік сам заховав ту книжку. Так ніхто й не знає, чи зміг сліпий монах сховати ту книгу в церкві чи ні, бо він нікому нічого не сказав. А вже через місяць його вбили солдати. Після закінчення війни староста встановив під горою хрест на згадку по гарну і добру людину, яка врятувала не лише його доньку, а й багатьох людей, які до нього зверталися. Та церква стоїть і по сьогоднішній день, але ніяких книг там ніхто ніколи не знаходив. З 80-х років церква була як зерносховище, потім пустувала, а відновили її лише після 90-х років. Останній ремонт робили у 2015 р. і ніхто нічого дивного чи цінного там не знаходив.
Сергій розповідав мені цю історію, а я слухала, затамувавши подих. Він ще не встиг договорити про книгу, а я вже чудово знала, що так сильно хотів сховати від людських очей сліпий монах. Тепер я чітко розуміла, куди я їду в гості на наступні вихідні. Я маю знайти ту четверту книгу...
РОЗДІЛ 18. СТАРА ДОРОГА
Збираючись на роботу, я обмірковувала історію, яку мені розповів Сергій.
Думаю, що четверта книга відкривала таємниці психології, сприяла розумінню людської душі. А, прочитавши цю книгу, звичайна людина певно втрачала зір, це була ціна за отримані знання. Але де ж тепер шукати ту книгу? Якщо чесно, я дуже сподівалася на якесь там видіння у своїй голові, але, на жаль, його не було.
Розмірковуючи постійно про події останнього року і про книги, я доїхала до роботи.
Наш директор сьогодні був у гарному настрої. Не знаю, з чим це було пов'язано, але він ходив весь такий привітний, веселий. Якщо чесно, я б сказала, що він був щасливий, або "накурений". Роман також відмітив, що наш шеф занадто веселий. Вже в обід я зрозуміла, чому так. Наступна наша мандрівка мала бути до Туреччини. Ми будемо занурюватися у місцеве озеро Ван. А потім наш замовник оплачує нам ще 4 дні відпочинку, тобто на все про все у нас сім днів у Туреччині. Цього разу у мене відпочинок не тільки з Романом, а ще й із шефом. "СВЯТО НАБЛИЖАЄТЬСЯ"...
Дивно, але я чомусь вже десь в глибині душі почала розуміти, що мій шеф знає певну легенду чи історію про ті книги, які я знаходжу, і в Туреччину ми поїдемо теж шукати книги. У мене чомусь з'явилася думка, наче за мною стежить якась невідома сила (чи то людина), яка вказує, куди мені йти, підказує шлях у різний спосіб, щоб я таки знайшла ті книги, а шеф — то певний інструмент.
Знаючи, що на відпочинку в нас буде можливість поспілкуватися з директором без зайвих вух, я вирішила таки його розпитати.
Завершувався понеділок, а попереду вівторок, мені за цей день потрібно поробити всі звіти по роботі, бо це початок місяця, скласти речі і бути готовою до вильоту вже о 02:40 ночі. Відчуваю — день буде веселий. На диво, зі звітами я розібралася дуже швидко. А от з поїздкою до Туреччини вийшов скандал. Я приїхала додому і поставила свого коханого перед фактом, що їду по роботі на тиждень, що ми три дні працюємо, а чотири — нам дають на відпочинок. Не знаю, чому, але він так рознервувався, почав звинувачувати мене в тому, що по роботі в мене є час на відпочинок, а з ним — ні. Ніс якусь "єресь" про те, що я просто їду зі своїм шефом і ну все таке в цьому ж дусі.
Ого, такого я не очікувала. За два роки наших стосунків він ні разу мене не приревнував, нічого поганого та образливого не сказав в мою сторону, а тут ось тобі: я їду на "блядки" з шефом. Дійсно, неочікувано. Я спочатку намагалася виправдовуватися, пояснювати, а потім, забила на цю дурню і пішла спокійно збирати речі. Тобто виїхала я в дві години ночі на відпочинок не в гарному настрої, мене дуже турбувало те, що напридумував там собі Сергій і що робити з цим далі.
Стомлена та виснажена за день я дуже швидко заснула в літаку. Як пройшов переліт, що робилося навколо, мені було байдуже. Я просто висипалась.
РОЗДІЛ 19. ОЗЕРО ВАН
На місці нас зустрів водій на синьому BMW, десь 2018 року випуску.
Машина була доглянута: шкіряний салон, приємний солодкуватий аромат ванілі всередині, чиста та блискуча панель, одним словом "педантичненько". Водій не поспішаючи переніс наші речі в багажник, переконавшись, що ми комфортно всілися, повіз до готелю. Ми майже всю дорогу роздивлялися місто, залипнувши біля вікон. Готель називався THE CONFORIUM HOTEL VAN, і мені він дуже сподобався. Гарно, прекрасний сервіс, а кухня просто супер. Невелика кількість номерів, десь до сорока. Зручне розташування, і я була в захопленні від годинників на ресепшині. Кожен відображав певний часовий пояс, оце реально подумали про людей.
Кожного з нас розселили в окремий номер. Ми з Романом в напівлюкси, а шеф був у люксі. Поки душ, поки розклали речі...