Ми незламні. Ось, Юра, приїхав із Америки, запевняє нас, що вся Америка нами захоплюється. Приємно таке чути, — приєдналася до розмови одна із жінок (як мені прошепотіла на вухо Наталка, ця жінка — подружка господині-іменинниці, психіатриня за фахом). — Але все не так просто. Адже кожна людина має свій психологічний ресурс, свої психологічні бар'єри, а вони не є безлімітними. Ви думаєте, наші військові — зі заліза? А дзуськи! Мене як психіатриню іноді просять оглядати військових ув одному шпиталю під Києвом. Вони потрапили туди з різних причин, переважно через поранення чи контузії. З ними дуже важко працювати. Повідомляю, багато з них у тяжкій депресії, і не лише через поранення. Серед них є такі, хто глибоко розчарований поганим постачанням чи браком зброї, крадіжками та іншим свинством, що твориться в тилу. Не всі із тих хлопців хочуть повертатися воювати, мріють про те, як скоріше відновитися і повернутися додому.
— Але серед них є й такі, котрі хочуть якнайшвидше встати на ноги і повернутися у стрій, чи не так? — запитав її хтось із гостей.
— Так, безумовно. Є й такі, — підтвердила вона, глибоко зітхнувши.
***
Швидко сутеніло.
Ми вийшли з нею на балкон. Вона накинула собі на плечі довге чорне пальто. А я залишався у своєму чорному светрі.
Вона була в чудовій формі як на свої п'ятдесят три роки, струнка, хіба що талія не така тонка, як раніше. Стріли чорних брів над жагучими карими очима, — чверть століття тому, коли ми з нею бачились востаннє. Чорні брови, карі очі...
Я відразу ж їй це сказав як комплімент.
— Ти теж мало змінився за ці роки, — відповіла вона, припаливши.
— Я чув, ти захистила дисертацію, справді? — запитав я.
— Так, тепер викладаю історію в Могилянці. Але через війну та відімкнення електрики сам розумієш, яке те навчання! Навіть в онлайн, буває, не так легко налагодити більш-менш відповідні заняття: то у студентів вдома нема світла, то в мене. Ми ще цього не усвідомили, але в Україні в системі освіти виникає колосальний провал у цілого покоління — спочатку коронавірус, два академічні роки навчалися в онлайн, відомо, що це було за навчання. А тепер через війну взагалі повна дупа, — вона випустила цівку диму, що одним помахом розчинився в холодному повітрі.
Я глянув на її обличчя у профіль. І раптом зловив себе на думці, що вона дуже схожа на мою дружину, подібний типаж лиця із правильними рисами, навіть носик — такий же маленький і трішки кирпатий, і фігурою, і зростом обидві дуже подібні. Треба ж таке!
Крізь вікна заскленого балкону з чотирнадцятого поверху нам відкривався чудовий краєвид міста. Дорогами лився нескінченний потік вогнів від фар автівок. Вдалині темнів Дніпро, над яким нависали кручі правого берега зі золотими банями Печерської Лаври.
— Ти вийшла заміж? У тебе є діти?
— Так, двічі була одружена. Двічі розлучилась. Синові двадцять п'ять років, живе окремо. Дуже хвилююся, що його прикличуть і відправлять на схід країни, — вона спохмурніла, зітхаючи. Але вмить відігнавши погані думки, зиркнула на мене і лагідно усміхнулася. — А ти, Юрасю, молодець. Багато чого досяг ув Америці. Викладаєш у нью-йоркському коледжі, причому англійською мовою. Навчаєшся в аспірантурі. Ще й підробляєш парамедиком. Молодець.
— Ось мій син, диви', — я витягнув із кишені мобильник і з гордістю показав їй світлину сина.
— Подібний до тебе, як дві краплі води. Просто вражає, настільки подібний! — сказала вона, понизивши голос. Потім розтулила рот і ледь скривила губи.
Я бездоганно пам'ятав оцей її вираз, коли вона отак хитрувато-лукаво-грайливо, із багатозначним натяком — викривлювала уста перед тим, як випалити щось — просто в очі.
— Знаєш, чому я тоді не погодилася вийти за тебе заміж? Нині можу відкрити тобі всю правду.
— І чому ж?
— Через твою матір. Так, так, саме через маму. Я її бачила лише раз, пам'ятаєш, коли ти привів мене до себе в гості, нібито переодягнутися і взяти парасольку, а насправді ж, познайомити з батьками? Поки ти там вовтузився у кімнаті, я сиділа в кухні за столом, і твоя мама сіла поруч. Вона запитала, як мене звати, і як ми з тобою запізналися. Потім вона пронизливо обдала мене поглядом. І все, — я одразу ж збагнула, що твоя мама мене не сприйме, що я для неї завжди буду чужою, можливо, тому що я українка, а ти єврей. Або ж — тому що я прийшла в її дім, щоб умикнути її сина. Моя інтуїція мене ніколи не підводила, і тоді вона мені підказала, що ця жінка мене ненавидітиме завжди і зіпсує все моє життя.
— Ти серйозно? — я не вірив своїм вухам.
— Так.
— Гм-мм... — я не знав, що їй відповісти.
Сказати їй, що моя мама, як майже кожна єврейська мама, просто мріяла, аби я оженився? (У цьому випадку за свого старшого сина Сєньку, неодруженого на той час, мама чомусь турбувалася значно менше, аніж за мене). Для мами вже було не так суттєво, якої національності буде моя дружина — українкою, росіянкою, татаркою чи циганкою — будь-ким, лиш би згодилася вийти за мене заміж. Мама згоджувалася б навіть мовчати, навіть не навідуватися до нас, якщо б її попрохати, піти на будь-які жертви заради того, аби в синів склалося гарне сімейне життя. Але того дня в очах моєї коханої дівчини, з котрою я хотів одружитися, моя матінка видалась їй ледь чи не чудовиськом, мегерою, злісною свекрухою. Незабаром після того наші стезі розійшлися. І от зараз, через двадцять п'ять років, я дізнався про справжню причину нашої розлуки. Нема слів.
— Ну що ж, вважай, твоя інтуїція тебе не підвела. Ви, й справді, хто зна, чи знайшли би спільну мову.
— Як бачиш, — підвівши стрілки брів, вона зморщила ніс, зробивши сильну затяжку, і погасила сигарету об попільничку на столі. Знизала плечима. — Нумо, пішли! Бо ще подумають, в нас із тобою військово-польовий роман.
***
— От бляха!
— Аякже!
— Це аби ми не розслаблювалися! — пролунали вигуки, коли у всьому помешканні згасло світло.
Тут же спалахнули ліхтарики у мобільних телефонах. Господиня, кудись відійшовши, вмить повернулася із якимось осяйним обручем на голові. Господар увімкнув гірлянду жарівочок, під'єднану до невеликого акумулятора.
— Подавати солодке? Хто буде каву? Хто чай?
Жінки стали вивільняти стіл перед десертом.
— Боже мій, не вірю, що ти вже завтра від'їжджаєш, — сказала Наталка, коли я знову сидів поруч неї за столом. — Мій Тарас знову мучитиметься після твого від'їзду. Ти собі не уявляєш, як він страждав колись після твого першого відльоту в Америку. Потім звик. Мені тепер здається, ти взагалі нікуди не виїжджав, ні в яку Америку, а завжди був із нами.
— Мені також так здається. Зараз я відчуваю, шо є в колі родичів. Може, тому, що ми випили надто багато "Перцівки" і чачі.
Андрій і Люда, що сиділи навпроти, про щось тихо перемовлялись. Андрій показував дружині свій телефон. Люда, забравши від нього телефон і поправивши окуляри, втупилась туди очима, щось тривожно читаючи. Потім повернула телефон чоловікові і, перехопивши мій погляд, усміхнулася, але якось сумно.
— Бідолашна Люда, — прошепотіла Наталка, нахилившись до мене так, аби ніхто, крім мене, її не чув. — Якби мій син зараз був на фронті під Бахмутом, я би, напевно, потрапила до божевільні. А Люда залізна, тримається. Незламна. Мені так її шкода...
— Егей, годі вам шепотітися. Ви хоч знаєте, що сьогодні перший день Хануки?— зненацька вигукнув Тарас. — Прошу пана внести менору!
У кімнату ввійшов чоловік іменинниці з маленькою бляшаною менорою та коробкою свічок у руках.
— Це ж треба, який збіг! Як нам поталанило, браття, що зараз серед нас є справжній іудей, можна сказати, майже ребе. Він зараз запалить для нас менору, — урочисто оголосив Тарас у театральній манері. — Тільки дивись, друже ребе, обережно, не влаштуй нам тут пожежу.
Може, в інший час таке виглядало би смішним, карикатурним, якимись п'яними пустощами. Але чомусь у цій напівтемній кімнаті всі відчули — те, що зараз відбудеться, матиме глибочезне значення. І для кожного зокрема, і для всіх разом.
Мені теж передалося відчуття важливості події.
— В цьому житті випадковостей не буває, все має свій сенс. Особливо сьогодні.
Постав її сюди, — доручив я Тарасові, мені стало ясно, куди зараз змістився центр загальної уваги.
Коли Тарас поставив семисвічник на стіл, я встромив у кожну його лунку по свічці.
— Ярмулка. Дайте мені якусь шапку чи кепку, покрити собі голову.
І ось небавом вже я нап'ялюю собі на голову принесену світлу шапочку у формі тюбетійки (ймовірно, то і була, власне, тюбетійка). Потім взяв у Тараса запальничку.
Запанувала дивна сакральна тиша.
Перед тим, як запалити свічку, я раптом... промовив молитву. Експромтом. Вірніше, говорив не я, а молитва сама говорила через мене.
Я дякував Богові за все, що Він дарує нам, за всі блага, які Він нам посилає, за все добро, яке Він робить для нас. Я не сумнівався ані на мить, що кожне вимовлене слово зараз — сама істина.
Від початку війни я нічого не хотів чути про Бога, не хотів думати про нього. Впевнений, що не я один такий, чия релігійна віра в Бога, у Його справедливість чи милосердя, була підірвана у своїх засадах цією війною. І досі не можу знайти відповіді, як євреї зуміли зберегти віру в Бога після Майданека чи Аушвіца. Я не знаю, як вірити в Бога — і в якого Бога — після Бучі, Бородянки, Маріуполя?
Але зараз, сам не знаю, чому, я звертався до Всевишнього із подякою у серці.
"Зміцни нас, наше тіло і наш дух, аби ми вірно служили Тобі. Ми знайдемо в собі сили все витримати, пройдемо через будь-які випробування для того, щоби дякувати Тобі і славити Тебе. Колись давно Ти створив диво, допоміг євреям розбити стократну армію поганців-ворогів і очистити від них Єрусалим. Ми віримо, що Ти і зараз твориш диво, допомагаючи нам перемагати ворогів...".
Якось мимохідь, ніби десь на краю моєї свідомості, миготіли картини зі засніженого Берковецького цвинтаря, і Бабин Яр, і Буча з масовими похованнями, і могила мами у Нью-Йорку. Я згадував і свого сина Давида, що дав мені на дорогу шестикутну зірку на ланцюжку, і Максимка під Бахмутом... Я знав, що ця земна юдоль сповнена стражданнями і злом. І всі, в дану мить зібрані у цій кімнаті, теж це добре знали.
"Ми завжди будемо дякувати Тобі і славити Тебе, і любити Тебе повсякчас більше, аніж ми любимо себе чи своїх рідних та близьких...".
Злочинниця
— Ну ще! Ще! Ще! — просила вона, міцно обхопивши мене за шию і обвивши своїми ногами мою спину.
— Ах, ха, ах...