Ми то біжимо кудись, то ховаємося, а ці документи потрібно у правильні руки віддати, а не кому попало. Дмитро відразу глянув на Віталіка.
— Я про санаторій тобі розповідав, а про папку чесне слово нічого не знав. Я її
бачив, але не розумів, чому вона з нею носиться. Що будемо робити?
— Будемо вирішувати і це питання, — томним голосом відповів Віталік. – А спочатку я піду заспокою таксиста, потім повернемося до документів. Він різко розвернувся і пішов з квартири. Біля водія вже зібралося кілька сусідів, вони матюкали чоловіка, обзивали його алкашом і таке подібне.
Віталік спустився досить швидко. Не знаю, що він сказав натовпу, але ті розійшлися. Він підняв за шкірку з асфальту водія і посадив його на лавочку, забрав ключі та відігнав машину в бік на стоянку. Авто постраждало не сильно, тріснула решітка радіатора і трохи була здерта фарба з бампера.
Металевий мак був не пошкоджений, його лише трохи відсунуло в ліво.
Потім Віталік повернувся до таксиста, підняв його та практично доніс до квартири. На все пішло хвилин 15-20. Ми цим часом просто стояли і спостерігали за всім через вікно. Скрипнули двері і зайшов Віталік, він був якийсь стурбований.
— У Вас там дуже дивні подруги на першому поверсі. Я таких стрьомних наркоманок ще не бачив.
Нас з Русланою аж підкинуло. Відразу згадали тих двох притрушених, що ломанулись до нас у квартиру першого разу. Ми переглянулися. Дмитро занервував.
— Не подобається мені це. Якщо це ті самі стрьомні дівчата, значить це ще не кінець і скоро будуть гості. Він не встиг договорити, коли в двері задзвонили. Всі затихли. Дзвонять, дзвонять, дзвонять… Віталік не витримав і тихенько підійшов подивитися в глазок. Два постріли за дверима,.. шуршання і тиша.
Віталік повернувся до нас і такий:
— Там перед дверима якийсь мужик в капюшоні застрелив тих двох наркоманок. Я думаю, виходити не будемо, спочатку треба подзвонити в поліцію, — і він прийнявся набирати номер.
-Доброго дня! У нас на площадці 4-го поверху прозвучало два постріли, запишіть, будь-ласка, адресу, — і продиктував адресу. Потім розвернувся до нас і такий:
— Сидіть дуже тихо, поки не приїде поліція і не підходьте до вікон! Я думаю, нас так намагаються виманити з квартири.
Потім він подзвонив ще на три номери і озвучив ситуацію.
Шампанського вже не хотів ніхто. Я пішла у свою кімнату і склала в сумку сіру папку, косметичку і чисту білизну. Ця процедура відбувалася на автопілоті. Я повернулася в кімнату, сіла на дивані і втупилася в підлогу. Хвилин за 25 з'явилася поліція.
Шуршали, копошилися, за ними приїхала швидка. Знову дзвінок у двері. Коли двері нашої квартири відкрив Віталік, хлопчина з поліції аж онімів. Не знаю, кого він хотів побачити за дверима, але точно не його.
-Доброго дня, я слідчий Берчинський Ігор Тимофійович. Як я зрозумів це Ви викликали поліцію? — він відразу почав із запитань.
— Так, це ми викликали поліцію. Віталік обережно відсунув хлопчину і вийшов на коридор, поглянув на обидві сторони, гукнув до себе слідчого і просто закрив за собою двері, лишившись на коридорі з поліцією. Про що вони розмовляли ми не чули, але це було дуже тихо і тривало хвилин двадцять. Потім повернувся Віталік і відповів, що все добре.
— Ці подруги приходили до бабулі на поверх вище за дозою, але помилилися квартирою. Мужик ще вбив бабцю поверхом вище і пішов геть через дах. Ми втрьох подивилися на нього і по наших обличчях все було зрозуміло. Дмитро відразу переповів Віталіку нашу попередню зустріч з наркоманками.
— Ви впевнені, що це не співпадіння?
Ми дружно замахали, що ні.
Я встала, взяла свою сумку і запропонувала звалити на кілька днів до готелю, щоб не напрошуватися на нові неприємності.
Після того як забрали тіла, поїхала швидка і поліція, ми, зібравшись, пішли до виходу. Стоячи у дверях квартири, я глянула на Віталіка зі спини і мене осяйнуло. Це був той самий високий хлопчина, який був з Русланою у моєму видінні.
Цікаві такі справи… Відразу подумала я про себе і мені дуже захотілося їм це розповісти, але голос у моїй голові наказував мовчати.
РОЗДІЛ 22. ЦІКАВА ЗУСТРІЧ
Цього разу ми далеко не тікали, просто зупинилися в найближчому готелі "ОЛІМП", що знаходиться буквально в сусідньому кварталі. Зняли два окремих номери, хлопці –наліво, дівчата – направо. Номер невеликий, все у персиково-коричневих тонах. Виглядає спокійно та охайно.
Два ліжка розділяла лише тумбочка. Велике дзеркало розташоване поряд з шафою – це дуже зручно. Одягнулася і любуєшся собою, роздягнулась і знову насолоджуєшся…
Коли ми з Русланою лягали спати, я знову подумала про Русю з Віталіком. Як вони можуть бути разом, коли вони один на одного навіть не дивляться. Цікаво з чого почнеться їхній роман… І тут мої думки хлинули у майбутнє…
Все! Стоп!!! Спати..
Годин у шість мене розбудив телефонний дзвінок, номер був невідомий.
— Доброго ранку. Ви можете запросити до телефону Дмитра? Якщо у даний час його поряд немає, попросіть, нехай передзвонить на цей номер найближчим часом. Дякую. — І повісили слухавку.
Кого куди послати, намагалася я розібрати спросоння розмову. Дмитра? Я сповзла з ліжка і направилася у ванну кімнату. Вмилася, почистила зуби, взяла телефон і пішла в номер навпроти, будити Дмитра. Піднімаю руку, щоб постукати, але двері відкриті. Опа!!! Я дуже обережно відкриваю і заходжу, стою чекаю, що буде відбуватися далі… Тиша. Стою хвилини три… Тиша. Один крок вперед, другий – вони сплять. Просто не закрили двері в номер і все.
Сплять, сопуть по черзі, а я в своїй голові вже три рази побила, два вбила і разів п'ять поплакала на їхньому похороні. Ох цей страх, він такі сюжети малює в моїй голові.
-Дім, Дім!!! – я так обережненько дьоргаю його за руку, щоб не розбудити Віталіка.
Третій раз Дімкнути я не встигла, як біля моєї голови з'явився пістолет. На мене витріщився Віталік з пістолетом в руці. Мені ніби-то потрібно було сказати, що я прийшла розбудити Діму, що йому дзвонили, але мій голос просто пропав. Язик онімів і не подавав ознак життя. Віталік почав приходити в себе, роздивився, що це я і опустив пістолет. Найпрекрасніше те, що Дмитро продовжив солодко спати.
— Вставай, — штурхнув Дмитра в бік Віталік. Розвернувся на другу сторону і потягнувся за штанами.
— Вмієш ти розбудити зранку, — почав нити Дмитро.
— Слабо було нормально гукнути, я тебе ледь не пристрелив! – нарешті почав бурчати Віталік.
А Дмитро спокійно потягнувся, повернувся до нас і такий:
— Чому Ви кіпішуєте зранку?
Я з розгубленим виглядом просто простягла Дмитру телефон.
— Тобі телефонували і просили передзвонити, набери останній номер, — ткнула йому телефон і вийшла. Я зайшла в номер і мене почало трусити, я присіла на ліжко і давай розповідати Руслані, що відбулося.
Виговорилась і мене відпустило. Руслана перевела цю подію в те, що в нас уже у всіх шизофренія. Потім ми посміялися з нею разом з наших страхів і врешті вирішили раз вже встали, треба йти на сніданок.
Заходити до хлопців ми не стали і пішли відразу до ресторану на перший поверх. Так як ми прийшли трохи рано, то були першими відвідувачами, увесь швецький стіл у нашому розпорядженні. Нарешті, ми можемо поїсти і не бігати не від кого, подумала я про себе.
Пройшло хвилин п'ять, як до нас зайшли Дмитро і Віталік, тихенько поклали в свої тарілки їжу і сіли поряд. Сніданок продовжувався в тиші, нарешті Дмитро завів розмову.
— Думаю, потрібно заїхати в квартиру, взяти найнеобхідніші речі і зняти квартиру на місяць десь в іншому районі. Треба закрити всі питання. А папку твою (зашепотів він) потрібно віддати правильним людям, хай вони розбираються.
— Хто тобі дзвонив?— перервала я розмову.
Не встиг Дмитро відповісти, як я різко розвернулася вліво. Знову ця невидима сила наче тягла мене в сторону. Я вдивлялася в бік і побачила перед собою дуже симпатичну дівчину. Висока блондинка, одягнена в стильний брючний костюм. Риси її обличчя мені показалися дуже знайомими. Де я могла його бачити? Блондинка також помітила, що я на неї витріщилась і направилась в мою сторону.
— Привіт, Наталя це ти? — дівчина мене впізнала. Точно, ось тепер і я її впізнала
по голосу. Це була моя однокласниця, Аліна. О, це та ще дівиця. Я встала і підійшла до неї.
— Привіт. Я дуже рада тебе бачити. Чудово виглядаєш. Як ти? Що ти тут робиш?
-Ну, я тут працюю адміністратором, вже четвертий рік. А ти яким вітром до нас? Я чула в тебе наче своя квартира в місті, що ти робиш в готелі?
— Да так, нічого особливого. У мене вдома зараз невеличкий ремонт, ось ми й вирішили кілька днів переночувати в готелі. А це мої друзі, підтримують морально. (З посмішкою почала я придумувати, щоб розмова не зайшла далі).
— Ти так виглядаєш шикарно, Аліна, просто красуня. Як твоя донька, вже ходить в школу?
— Так, в цьому році піде в третій клас. Вам сподобалося в нашому готелі? –
Перевела розмову Аліна, їй видно не дуже хотілося розповідати про своє особисте.
— Так, все класно, сервіс чудовий. Мені все дуже сподобалося, — відповіла я. Хотіла було попрощатися, простягла їй руку і тут мене знову накрило видіння. Але цього
разу від побаченого в мене відібрало мову. Я за кілька секунд осягнула такі моменти її життя, що по мені побігли мурашки. Не знаю чи було це написано на моєму обличчі, але я дуже швидко забрала руку і відійшла на крок назад.
— Добре, не будемо тебе відволікати, ми вже маємо виїджати по роботах.
Може пізніше побачимося, — ледь видавила я з себе кілька слів. Потім просто
розвернулася і пішла геть з ресторану, мої друзі послідували вслід за мною.
— Що з тобою не так, ти якось дивно відреагувала? — Бормотів позаду мене Дмитро.
— Досить бурчати, я потім все поясню.
РОЗДІЛ 23. ТАКА СОБІ СТЕРВА
Ця симпатична, усміхнена блондинка і не така прекрасна дівчина, як здавалося з першого погляду. Вона у 18 років вийшла заміж "по зальоту" від місцевого хлопчини, прожила з ним два роки, а потім він помер. Точніше покінчив життя самогубством, повісився.
Люди казали, що він пив, але я чудово бачила, як вони спілкувалися, бо проживали раніше на моїй вулиці після весілля. Його батьки віддали їм невеличку двокімнатну квартиру бабусі.