Такий варіант мене влаштовував. Я ж не хвора, просто без голосу.
На вечір мені прийшло повідомлення з банку. На рахунок прийшла винагорода за знахідки, я як глянула на цифру, то подумала, що обрахувалася з нулем. А..а..а... а..я навіть не можу крикнути... Ого!!! Як же це важко, постійно мовчати.
Але сума на моєму рахунку змушувала на це не звертати уваги.
Доробивши останні документи, я збиралася додому, коли у дверях з'явився Роман.
- Привіт. Ти як? Казав шеф, ти захворіла. Це після нічного купання тебе накрило?
Я кивнула.
- Зрозуміло, а ти теж отримала смс на телефон з бонусом?
Я кивнула.
- Якщо чесно, я вражений, мені важко уявити скільки заробив шеф. Але я тепер можу зробити весілля, — відразу похвалився Рома.
- Так, так! Ти правильно зрозуміла. Ми з Ірен вирішили зійтися і якщо все буде добре, то одружимося. Я на вихідних буду перевозити її речі до себе.
Я посміхнулася і, підійшовши до Романа, обняла його. Мені було приємно знати, що він нарешті знайшов свою другу половинку. Хоча про те, що вони зійдуться, я зрозуміла ще на відпочинку.
На цій прекрасній ноті ми попрощалися та розійшлись. Роман поїхав в одну частину міста, а я — в іншу.
Три дні мовчання мені видалися дуже важкими, саме стільки тривало моє оніміння.
При чому голос з'явився якраз в той момент, коли я спіткнулася на сходинці і виматюкалася. Добре, що хоч нікого не було поруч. Ура!!! Нарешті, мене відпустило. Задоволена та щаслива я брела у свій кабінет, аж раптом задзвонив телефон.
- Так.
- О, ти вже розмовляєш? — здивовано пробурмотів шеф.
- Зайди до мене!
Він наче більше мене зрадів, що я, нарешті, балакаю.
В кабінеті вже чекав Роман.
У нас нове завдання, але я пропоную почекати ще два дні, щоб ти, зрештою, одужала, маємо поїхати за кордон.
- Та я наче здорова, можемо і завтра їхати.
- Тоді чудово.
- Я не можу їхати, мені на вихідних потрібно речі перевозити, — відразу занервував Роман.
- З речами доведеться почекати, перенеси свій переїзд, поїздка важлива. — Наполіг шеф.
Вгнувши голову та засмутившись, Роман кивнув і пішов геть з кабінету. Я наздогнала і давай втішати:
- Чого ти, якщо ми знайдемо щось хороше, то заробиш собі на нормальну весільну подорож.
— Як знайдемо... Буду весільну подорож планувати в горах, подалі від води, — роздратовано промовив Ромка. Я засміялася.
РОЗДІЛ 14. У ПОЛЬЩІ
Поїздка за кордон на три дні передбачала подорож аж у Польщу. Ото поїхали, я думала там в якусь Африку на Ніл, чи ще щось таке. Та де там. Ми приїхали у невеличке містечко Сандомир і мали занурюватися в річку Сан десь там, де вона впадає у річку Вісла. При цьому виснажені дорогою ми були в готелі близько четвертої дня. Шеф відправив нас поселятися, повечеряти, а о восьмій ми мали вже їхати на занурення. Виходить все знову вночі і таємно. Якщо чесно, я чекала якесь видіння, чи ще щось у цьому плані, але ні, тиша.
О восьмій вечора ми погрузилися в темно-синій бус і поїхали до річки. Годину їхали по місту чи де там, а потім повернули на ґрунтовий шлях, сказати, що нас кидало по всьому салоні, це нічого не сказати. Таке враження, що ми добиралися якимись чагарниками. Нарешті, водій зупинився.
— Ви прибули, можете виходити.
На вулиці почало сутеніти, але ще добре було видно очерет, кропиву та будяки понад берегом.
-Таке саме болото, яків нас, — нестримано поділився своїми враженнями Роман.
-А ти що очікував побачити "кисільні береги"? — Зауважив шеф.
-Річка як річка. Тут трохи є каміння по дну, тому будьте обережні. Цього разу умови складніші. Маєте добре вдивлятися і не забувати про безпеку.
Ми тихо кивнули і пішли натягувати костюми.
Вечір, вода тепленька, по поверхні скидається риба. В голові відразу сяйнула думка, чи не наловити риби. Хоч спробувати.
Ми розділилися з Романом: від великої палиці, яка нагадувала залишки старого мосту, він побрів вправо, я — вліво. Каміння під ногами було чимало, ступати досить важко, ти робиш крок, а нога ковзається, а то незручно, то зовсім немає куди ступити, як в таких умовах щось шукати?... Реально важко. Ти ходиш і думаєш, як би не грохнутись...
Дві години бродіння не принесли ніякого результату. Якщо чесно шеф був розлючений. Видно, ми мали знайти щось дуже важливе, але все безрезультатно. Врешті-решт потомлені та засмучені поїхали до готелю.
Я вже в готелі ступала сходами, роздивляючись в приглушеному світлі на стіні картини, які висіли кожних двадцять сантиметрів. Дійшовши до другого поверху, я наштовхнулася на зображення річки саме в тому місці, де ми сьогодні пірнали. Дуже гарно, але мосту на цій картинці теж немає. Просто гарне зоряне небо над стрімким потоком бурхливої води. Роблю останній крок на сходинці і в мене знову видіння.
Старий, покритий зморшками та згорблений дідусь тягне за собою чималу скриню, таке враження, що в ній лежить тонни дві каміння. Це ніч, і дідок, роблячи кілька кроків, постійно обертається, а потім, розгортаючи високу траву, знову ступає вперед, продовжуючи тягти свої речі. Добрівши до води, він роздягнувся, зайшов у воду по пояс і почав піднімати з дна камінці, все підряд, і великі, і малі. Він робив здоровенну яму, щоб покласти в неї скриню. Нарешті, розгорнувши достатньо, дід затяг у воду металеву скриню і, добре вклавши, почав зверху на неї накладати каміння. Вийшовши з води, він згріб свій одяг та й пішов зовсім в іншому напрямку. Він навіть не звернув уваги, де саме закопує, не зробив ніякої позначки. Його ціль була запхати скриню подалі від людських очей. І це не кінець... Видіння продовжилось тим, як років через двадцять місцеві хлопчаки вирішили зробити на річці місток для риболовлі. І це якраз в тому місці, де була схована дивна скриня. Хлопчаки притягли кілька великих полін, натягли старих дощечок, щоб почати будівництво. Вони борсалися і дуріли у воді, аж, зрештою, таки почали діставати з дна камінці, щоб заглибити великі поліна, і наштовхнулися саме на ту скриню. Вони вчотирьох ледь вицупили її на берег. Кілька ударів великим камінцем по застібці — і вони її відкрили. Так, діти знайшли справжній скарб...
Під старою скатертиною було складене столове срібло. Скриня була до верху набита посудом. Щастю дітей не було меж. Вони розірвали скатертину на четверо і розділили все знайдене майже порівну.
Лише найменший хлопчик ще взяв собі невелику книжечку, яка була загорнута в біленький рушник і лежала на самому дні. Погортавши сторінки, він просто засунув її в карман штанів та побіг додому до батьків із вузликом. Це були десь 60-ті роки — і батьки дітей навіть побоялися комусь розповідати про таку знахідку хлопчаків. Дорослі просто тихо все поховали, а з часом столове срібло було продане. Книжечку батькам малий не показував. Він кинув її в себе на полиці поміж інших підручників і забувся. А ще через двадцять років у будинок, в якому жив хлопчина вдарила блискавка і він згорів. Від будинку мало що лишилося.
Родина переїхала в інше місце жити, а залишки згорілого будинку продовжували заростати травою та кущами.
Таке враження, що я цілий кінофільм подивилася за три хвилини. Ледь оговтавшись від своїх видінь, я побрела до кімнати. Виходить, що разом із сріблом дідусь ховав книжку, і на дні річки її точно немає. Потрібно шукати у старому будинку, який згорів багато років тому. Але я навіть не уявляю, де це...
Майже до чотирьох ранку я сиділа в інтернеті в пошуках того будинку. Спочатку шукала інформацію про згорілі будинки — безрезультатно, потім читала про пожежі, але нічого схожого. Нарешті, я ненароком перейшла за посиланням про продаж земельних ділянок. І "евріка" — це саме те місце.
Біля дороги росте стара верба, а позаду між кущиками стоять залишки частини будинку, який мав би давним-давно рухнути, але якась невідома сила тримає ще його вкупі. О, я знаю, куди буде моя перша екскурсія містом.
У зв'язку з тим, що я сиділа в інтернеті майже до п'ятої ранку, то сніданок в готелі я проспала. Прокинувшись під обід, я вскочила з ліжка і почала швидко збиратися. Мені потрібно було поїхати в іншу частину міста, майже за місто, знайти стару розвалену хатину і побродити там, щоб знайти книгу. Я була впевнена, що ця книга лишилася у згорілому домі.
Викликавши таксі, я вирушила на пошуки. Дорогою я міркувала про те, чому в мене ці видіння про книги. Можливо, я маю зібрати їх всі до купи... Не знаю... Таксист був здивований, коли я попросила його стати коло руїн дому. Залишила йому 20 — ку і попросила почекати мене. Будинок реально виглядав страшно.
Розсовуючи височенний бур'ян та порослі гілки чагарників, я добралася до залишків будинку. Крок за кроком дійшла до найцілішої стінки. Саме коло неї були залишки шафи, яка від постійних дощів та минулої пожежі таки трималася купи, але лише на двох гвіздках. Я торкнулася верхньої полиці і шафа просто рухнула мені під ноги, точніше її залишки. Я спробувала перебрати увесь той брухт, але книги не було. Я почала оглядати будинок — і все марно. Трохи розлючена і сумна я пішла до виходу. Переступаючи поріг якраз спіткнулася об шматок цеглини і рухнула на землю. Відчуваю, що або потрібно ще шукати, або маю йти геть. Піднявшись з землі, я з усієї сили штовхнула старе відро, яке перегороджувало мені шлях,... а під ним щось блиснуло. Я не зрозуміла і підійшла ближче. То мерехтіла застібка на книзі. Я таки її знайшла!!! Ледь стримуючи свою радість, я помчала в таксі.
Всю дорогу в моїй голові було лише два запитання: про що ця книга і яку частинку себе я втрачу, якщо зазирну на її сторінки.
В готелі мене вже чекав Роман.