Сусідчину квартиру опломбували. Вибух не був настільки
сильний, щоб позносити стіни, він наче відбувся всередині самої кухні і більшої шкоди завдав вогонь, ніж сам вибух. Гидотний запах гарі стояв скрізь, навіть у моїй квартирі. Зайшовши додому, я відразу пішла до своєї кімнати, дістала сіру папку та засунула її до сумки, "так буде спокійніше", подумала я про себе.
Десь за пів години ми зібрали найнеобхідніші речі і вирішили поїхати ночувати до
Назара. Поки ми бігали одна за одною по квартирі, хапаючись то за одне, то за друге Віталік тихенько сидів і спостерігав за всіма процесами. Йому було одночасно і весело і цікаво.
Страсті в будинку і навкруги вляглися десь аж близько другої ночі. Ми практично
останні, хто виїздив з двору. З валізами, потомлені, наче якісь "біжанці". Біля автівки Віталік забрав наші речі, закинув у багажник і скомандував сідати на задні сидіння. Поки ми вмощувалися, він зняв з машини номерні знаки. Я спочатку хотіла
розпитати, навіщо, чому, але втома брала своє і я просто промовчала. Вже
практично перша ночі і тут я згадала про Дмитра. Треба йому подзвонити.
Набираю. Нічого, тиша. Гудки не йдуть, а потім у відповідь "абонент поза зоною" …
Ну так, друга година ночі, спить собі людина, а я наярюю. Це я так себе втішала.
— Кому дзвониш?, — невитримав та поцікавився Віталік.
— Дмитру. Він мав привезти пристрій, а телефон вимкнено. Хвилююсь.
— Він не відповість. Дмитро до пункту призначення не доїхав. Нам зараз потрібно
вирішити, що робити далі.
— Як не доїхав? Виходить бабку не випадково вбили. Це нас залякували! Ми їм
потрібні живими. Що ж тепер робити?
— Все буде добре. Я відвезу Вас у безпечне місце.
РОЗДІЛ 20. ДЕНЬ У ЛІСІ.
Ніч, темрява, їхали десь півтори години, я навіть встигла заснути. Прокидаюся в лісі, навпроти старенький, похилений, мисливський будинок. Найвеселіше було не те, що будинок старезний, а відсутність в ньому світла. По всьому периметру, на столі, підвіконні, шкафчиках стояли свічки. А по кутках сиділи павуки.
— Дивіться, будьте обережними, щоб не перевернути свічки, бо згорите разом з хатою, — відразу досить серйозно зауважив Віталік, розвернувся і пішов до авто по сумки.
— Ви будете в лісі, поки ми не закриємо питання з пристроєм. Зв'язку немає, світла теж. Вас тут точно ніхто не знайде.
— А якщо ти не з'явишся, нам зробити лук і стріли та йти на полювання? Покажи, хоч в якому напрямку повертатися в місто.
— Туди, — ткнув рукою хлопчина в сторону дороги, розвернувся, сів у машину і поїхав.
— Чудово, без цивілізації і в кінці географії. Що може піти не так? Пропоную закрити за собою двері, погасити свічки та спробувати виспатися. Бо, якщо лишимо світло, нас з'їдять комарі? — Зауважила я.
Руслана погодилась. Вона цибнула перша на ліжко і вмостилася біля стіни. Як не дивно, я вирубилася дуже швидко.
Прокинулася я рано. Відкрила очі і хвилин п'ять згадувала, де ми. Нарешті,
розчухавшись, я вирішила вийти на вулицю і роздивитися хатину.
Ранок в лісі неймовірний. Повітря пахне хвоєю та невідомими мені лісовими травами. Аромат солодкий, ніжний, такий особливий. Вдихаєш – і ти потрапляєш у зовсім інший вимір. Яка краса… Я бродила навколо будиночка і насолоджувалася чарівним ранком у спокої та тиші.
— Тут так класно,— вигукнула за моєю спиною Руслана. Я аж підцибнула від несподіванки.
Ми обоє завмерли, стоячи на невеликому пагорбі, під яким дзюрчав вузький струмок. Навіть не те, щоб струмок, скоріше річечка. Бігла мутна водиця з легким ароматом гнилі, але якщо прикрити ніс, то вигляд досить гарний.
— Тут симпатичненько, але я хочу їсти і кави, — почала бурмотіти Руся.
Я погодилась і ми повернулися в хижку розгрібати те, що було в пакеті. З продуктів Віталік поклав дві банки тушонки, палку сухої ковбаси, нарізаний батон, кетчуп, банку огірків, один кілограм вівсяного печива і дві дволітрових пляшки води. Дивлячись, що продуктів не багато, значить – ми не надовго.
— О, я б зараз випила кави. Чого, чого, а цього тут не вистачає. – Зауважила я.
З посуду в будинку ми знайшли лише тупий ніж, дві брудних стопки, алюмінієву кружку та обвуглену сковорідку. Шикарний асортимент. Вимивши ніж, я стала робити бутерброди. Руслана відкрила огірки і пішла на вулицю. Повернулась через 10 хвилин і така:
— Я там на веранді зі старих ящиків намостила щось схоже на стіл зі стільцями, можемо там поснідати. Бачу, ти вже й бутербродів накрамсала.
Сніданок на целофановому пакеті, огірки достаємо з банки руками, такий собі міні екстрім. Уявляємо пікнік.
— Туговато йдуть бутерброди, мені б каву з коньяком, — посміхнулася Руслана.
Ми практично дожували, як почули шум авто. За кілька хвилин на дорозі з'явився чорний джип. Бігти кудись було вже пізно, тому ми просто завмерли і чекали. Авто під'їхало під самісінькі сходи, відкрилося вікно і звідти чиясь рука простягла нам два великих стакани з кавою.
— Подумав Вам зранку захочеться, — прозвучав чоловічий голос.
— Дімка, ти чарівник! — Не могла стримати свою радість Руслана.
— Дякуючи Богу, ти живий і здоровий. Порадуй нас гарними новинами! Ви розібралися? — нестримано накинулася я із запитаннями.
— Практично, так. Керівництво прийняло рішення знищити пристрій, і саме це ми зробили вночі. Тепер лишилося знайти цих недоумків, що нам погрожували. А так все.
— Чудово. Це ж такі дрібниці. Ми знову не попадаємо на роботу. Я вже відчуваю, як мене звільняють.
— Чому не попадаєте? Я Вас відвезу. Зараз тільки п'ята ранку, — проінформував
Віталік.
— Ти бачиш, які ми зачухані? У такому вигляді люди не ходять на роботу. Треба помитися, зробити зачіску, одягти чистий одяг, розумієш? – відповіла я.
— Нормальний у Вас вигляд. У машині розчешешся. В тебе вчора пожежа була – це гарна відмазка.
— Слухай точно, а я й не подумала. Скажу на роботі, що під під'їздом ночувала, — посміхаючись, відповіла я.
— То нам забирати всі речі чи ми ще будемо повертатися сюди?— відразу запитала Руслана.
— Краще забери, бо тут часом зупиняються мисливці. Покладемо в багажник, увечері
заберете, — відповів Дмитро.
За десять хвилин ми вже сиділи в машині та їхали назад до міста.
РОЗДІЛ 21. ДОЛЯ
Виявляється, ми не настільки далеко були від міста, повернулися за півтори години.
Хлопці відвезли нас на роботу, а самі поїхали у справах або спати, я не знаю. Але мій вигляд дійсно здивував усіх на роботі. Я без макіяжу, без зачіски і в тому ж самому одязі. Довелося пояснювати співробітникам, що трапилося в моїй квартирі, що всі речі дуже смердять димом, тому я вирішила прийти в тому, що було. За вихідні все переперу, перемию і все буде добре.
Взагалі день на роботі пройшов як завжди, трохи назбиралося бумаг, то довелося розгрібати їх навіть без обіду. Вже аж в 17:40 я відволіклася, бо дзвонив Дмитро. Попросив вийти за пів години на парковку, бо вони за мною заїдуть. А о 18:10 я вже сідала в машину. Хлопці по дорозі забрали Руслану і повідомили, що поїдемо на мою квартиру.
Віталік перший увійшов у квартиру, оглянув там усе, потім повернувся за нами і дозволив увійти. Все лишилося так, як і було, обвуглені стіни коридору, навколо валяється купа сміття, лише запах гарі став слабшим. Хлопці лишили біля дверей наші речі, попросили сидіти вдома і нікуди не виходити, а самі пішли. Я на радощах пішла до ванної. Раптом знову доведеться десь тікати, їхати, бігти, хоч буду чиста. У ванній я сиділа хвилин тридцять. Руслана уже почала стукати у двері, щоб впевнитися, що я жива. Я відповіла, що зі мною все добре і за пару хвилин вийшла. Коли у дверях я торкнулась Русланиної руки, мене накрило видіння. Руслана була дуже щасливою, сиділа на річці і махала ногами над водою, біля неї в річці ляпалася маленька дівчинка років шести. Поряд стоїть високий чоловік і готував на мангалі шашлик. Така собі сімейна ідилія. Блін, що за хлопець, я не бачу його обличчя. Видіння перервалося. Сумно… Ну, що поробиш? Головне, що в них все гаразд. Добре те, що нас не вб'ють, оскільки я бачу Руслану з чоловіком і донькою.
Ближче до обіду приїхали хлопці. Русі про видіння я вирішила не казати.
— Привіт, дівчата. Ви можете танцювати. Ми піймали Васю і всіх його замовників. Нарешті, завершилися Ваші гонки і пригоди, можете розслабитися і жити далі спокійно, — з радістю повідомив Віталік.
Якщо чесно, я не очікувала вирішення цього питання так швидко. Все розпочалося дуже несподівано і закінчилося так само швидко. Мені навіть не вірилося в те, що відбувається.
— Ми що тепер звичайні люди, за якими не бігають всілякі психи?— уточнила ще раз у Віталіка.
— Так, все саме так. А ще ми тут з сюрпризом,— відповів він і дістав з рукавів куртки
по пляшці шампанського.
— Заради такої справи ми можемо і випити. Давайте бокали.
Руслана помчала за бокалами і швидко дістала чотири кришталевих фужери.
— Мені не можна, я за кермом, — відповів Віталік.
Цим часом Дмитро відкрив першу пляшку і, пафосно цокаючись, випив до дна.
— Я вже хочу на роботу, займатися своєю справою, а ще потрібно буде виготовити парочку пристроїв, — засміявся Дмитро і поставив стакан.
Після слова пристрій, око засіпало навіть у Віталіка. Він саме збирався щось додати, коли за вікном почувся якийсь брязкіт. Всі одночасно виглянули у вікно. Перед очима стояла цікава картина – автівка таксиста в'їхала прямо у сміттєвий бак. Відкрились водійські дверцята і звідти випав п'яний водій.
— От, телепень, — обурився Віталік. Я ж його просив не пити. Я йому зараз всі ноги поперебиваю.
— Не чіпай його, йому потрібна допомога! — намагалася я захистити таксиста. В нього зникли жінка та донька. В міліції йому відмовили допомагати, ну точніше практично не займалися цією справою, ще й сказали, що вона наче поїхала в інше місто з іншим чоловіком. Він довгий час шукав її, а потім просто здався. Фото його рідних було в тій сірій папці з санаторію, — ледь стримуючись від сліз, виговорилася я.
— В якій сірій папці? — не розумів мене Віталік.
— Коли ми втікали від тих лікарів із санаторія в лісі, я захопила з собою одну папку. Там дуже великий список людей з іменами, фото та сумами. Я думаю, це саме ті люди, яких вони вбили і продали на органи.
Хлопці здивовано дивилися на мене.
— А чому ти про це мовчала? — запитав Дмитро.
— Якось не було часу Вам розповісти.