При виїзді з села я звернула у вагу на назву — Івн я.
Знову півтори години руху і я вдома. Нас відправили спати, і наказали мовчати про знахідки, але вже у понеділок виходити на роботу у звичайному режимі і написати звіти про якість занурення в нічний час.
Я вирішила все ж повернутися до тієї річки ввечері та забрати глечик. Мене дуже цікавило, що в ньому було такого особливого, за що загинула жінка.
Близько восьмої години вечора я вийшла з дому і поїхала у напрямку того села. Біда в тому, що останній автобус до села їхав о 20:30, а от назад вже не було. Але я не хвилювалася, вийду на трасу щось піймаю, або попрошу когось з місцевих завести. У крайньому випадку викличу таксі. Отже, до води я дісталася близько одинадцятої сорок. Автобус їхав досить повільно, зупинявся на кожній зупинці, а потім ще по селу довелося йти майже двадцять хвилин, але я добралася до тієї ріки. На вулиці вже геть стояла ніч, цвіркуни в траві виспівували одну мелодію, а жаби понад берегом свою.
Якщо чесно, мені не сильно хотілося залазити у воду, але коли я ступила один крок, потім другий у теплу-те— плу річку, відразу передумала. Відкинувши всі думки, я реально поплила під зоряним небом аж до середини річки, потім назад. Наплававшись вдосталь, мені таки довелось залізти в очерет за глечиком. Побродивши хвилин десять, я його налапала. Вхопила за ручку і потягла до берега. Обтершись та склавши в торбину всі речі, я почала виходити на пагорб по тій самій стежині, підсвічуючи собі дорогу. Мені хотілося як найшвидше дійти до дороги, піймати авто та всівшись вдома на дивані відкрити той таємничий глечик. Я майже дійшла до дороги, коли мене знову накрило видіння.
Старенька жіночка, стоїть на колінах перед піччю і молиться до ікони на стіні, потім іде до шафи, дістає з верхньої полиці стареньку книгу, замотує її у хустину і кладе до глиняного глечика. Потім виходить з дому і тією ж стежиною йде до водойми. Читає якісь слова, як на мене то — закляття, махає над водою руками і кидає горщик з усього розмаху до води. Прямо перед тим, як він впаде до річки, з води виринає здоровенна рибина, яка створює на поверхні коловорот, а потім зникає. Ого, як... Жінка повертається до будинку і на тій же самій печі вишкрябала ножем цифри 07.07.1920 р. А на ранок жінка вже померла, її вбили випадковою кулею солдати більшовицької армії, які зайшли в село.
Моє видіння завершилось і я звернула увагу на телефон, а там дата 07.07.2020 р. Сказати, що я трохи злякалася, це нічого не сказати. Виходить в тому глечику книга... Задумавшись та прокручуючи в голові своє видіння, я не зогледілася, як дійшла до траси. Я ще не встигла махнути рукою, як коло мене зупинилося авто, поліція.
- Ви чого посеред ночі бродите? — якось здивовано питав мене поліцейський, відкривши вікно автівки.
- Та, подзвонила подруга, щоб я за неї завтра вранці вийшла на роботу, а то їй не добре. А мені на 06:00 ранку, маю якось добиратися.
- Зрозуміло, сідайте, трохи підвеземо, а то невідомо ще, на кого натрапите.
- Ну тут я з Вами згодна. І я швидко всілася на задньому сидінні.
- Ви мене хоч до міста, а я там таксі викличу.
- Добре, скажете, де зупинитися, — погодилися хлопці.
Бажання заводити з ними розмову у мене не було, та й спати хотілося. Хвилин десять я ще слідкувала за дорогою, а потім все, вимкнуло.
Прокинулася від того, що автівка зупинилася на світлофорі при в'їзді в місто.
- Ми їдемо у район Смолянки, а Вам куди?
- Мені трохи в іншу сторону, пробурмотіла я з про— соння.
- А зупиніться там за переходом, коло таксиста.
Поліцейські стали мені і переконавшись, що таксист мене повіз, поїхали позаду, а потім повернули в інший бік.
Ну, майже третя ранку... Спати лишилося три години. Тому я просто засунула в шафу рюкзак і лягла спати. Подивлюся, що там, завтра вранці. Добре, що хоч мій хлопець був на зміні і про мої нічні пригоди не знає. Це була остання думка, з якою я дійшла до подушки.
Вранці я собі така — треба ще кілька хвилин поспати, а потім ще кілька хвилин, а потім, бляд... Час виходити, а я в ліжку. Ну, в рюкзак заглянути я не встигла, знову відклала все на вечір.
На роботі день пройшов, як мить. Наскладали мені на столі здоровенну купу бумаг, які я мала до вечора розгребти, ще й скласти звіт про видимість у костюмі під водою в нічний час. День промчав, я вже майже зібралася йти додому, коли до кабінету зайшов Роман.
- Ти вже знаєш про той щит, що ми знайшли?
- А то щит? Я думала, то так шматок металу. То що там з ним?
- Це бронзовий щит грецьких гоплітів. Ти уявляєш скільки йому років?
- Мене вже нічим не здивуєш, мені більше цікаві ті кості, то якась конкретна тварина чи просто велика риба?
- Ще не знаю, вони не можуть визначити. Подібної будови черепа немає в жодної рибини, навіть динозаври не підходять. Відправляють ті кості на експертизу до якоїсь закритої державної лабораторії. Ніхто навіть не міг подумати, що в тій річці на дні можуть бути такі речі. Я чув краєм вуха, що шеф планує повторити туди експедицію, бо ми не знайшли те, що просив його замовник.
- А що просив замовник?
- Якийсь горщик чи глечик. Я так і не зрозумів. Але ти уявляєш, як знайти в тому мулові горщик? Там місяць треба бродити..
Після слова горщик я Рому вже не чула. Виходить не просто так він мені до рук потрапив, і видіння сталися дуже вчасно. У горщику лежить ще якась особлива книга.
Далі думку я не встигла продовжити, мене повернув в реальність Роман.
- Агоо-в-в, ти там що, уявила себе на Ферарі? Я не впевнений, що нам від тих знахідок багато перепаде, відсиплють якісь копійки і на цьому кінець.
- І таке може бути, ми ж потайки діставали ті предмети, можуть і не поділитися. Але я туди хрін більше вночі полізу, хай самі обвішуються тими радіаційними костюмами і лазять по болоту, — досить обурливим тоном висказалася я.
— Та, ми просто люди, яких геть завтра можуть замінити, подобається це нам чи ні. Рома й далі продовжував би цю непотрібну розмову, але в нього задзвонив телефон. Очі засвітилися, руки затремтіли, кохана... Він спочатку зашарівся, а потім просто махнув бувай і побіг у коридор розмовляти. Ох, ця любов...
РОЗДІЛ 13. БЕЗ РОЗМОВ
Я ввечері змушена була дочекатися, поки мій коханий ляже спати, щоб, закрившись у ванній, нарешті, дістати та роздивитися глечик з річки. Я ледь відкрутила та виколупала щось квадратне. У темній тряпчині була замотана книга. Обгортка зі шкіри рудого кольору, сторінки досить товсті з великим шрифтом. Погортала і розумію, що текст написаний у дзеркальному форматі. І якби я не стояла з нею у ванній, то не скоро б здогадалася, як прочитати той текст. В ній описувалися всі небесні тіла, розмальовані сузір'я, якісь незрозумілі знаки та цифри. Згадуючи минулий досвід гортання книги, я вирішила відразу відкрити останню сторінку, але при цьому, роздивляючись текст, складалося враження, що я щось втрачаю. Лише згодом я зрозуміла, що це було. На останньому листку було зображено 12 зірок і написано, що, коли я знайду другу книгу, дві з цих зірок вже зникнуть з сонячної системи, вони якнайдалі від землі.
Описано, що, коли зникне остання дванадцята зірка, буде 06.06.6666 р. і весь Всесвіт зміниться....................................... І все. Що
значить зміниться? Я закрила книгу і аж розлютилася, що саме зміниться? І як все стане, добре чи погано? А-а-а... блін, якась дивна інформація.
Ця відповідь мене геть не влаштовувала. Але зібравшись з думками, я загорнула книгу в тряпчину та поклала у шафу до першої. Глечик довелося викинути, бо коли я хотіла поставити його в шафу у ванній, то він просто розсипався у мене в руках на шматочки. Свою функцію — збереження книги, він виконав. Тому я ще серед ночі підмітала ванну від залишків глечика. Зрештою, до ліжка я дісталася близько дванадцятої. В цю мить я ще не розуміла, що втратила, листаючи астрологічний довідник.
Так-так, кожна таємниця має свою ціну — у мене пропав голос. Я спробувала вранці привітатися з Сергієм, але де там, тиша. Оніміла... Саме тепер до мене дійшло, що я вже перейшла ту грань між доступним та таємним. У моїх очах був страх. Це оніміння назавжди чи з часом голос з'явиться? Я навіть не можу подзвонити на роботу. Що робити? Мій коханий приніс телефон і відкрив замітки.
- Пиши, що тобі потрібно, мені викликати лікаря?
- Ні, я поїду на роботу, я не хвора. Просто пропав голос. У нас на роботі є лікар, вона мене огляне, — нашкрябала я швиденько.
- Ну, як хочеш, давай, я хоч відвезу тебе.
З цим я погодилася.
Сергій відвіз мене на роботу і поїхав, а я мовчки пішла до шефа. Написала в телефоні, що болить горло і лікар заборонив розмовляти, тому якщо щось потрібно, я буду у своєму кабінеті, щоб не заражати оточуючих.
Шеф спочатку запропонував мені поїхати додому, але як поглянув на обсяг роботи на день, погодився з тим, що я лишуся. Однак якщо мені буде погано, то я можу поїхати.