Вона пролітала над землею більше ста разів. Злітала вгору, опускалася вниз, у польоті перекидалася, перевертаючись з боку на бік, виснажуючи себе. Ластівка намагалася своїм танцем привернути увагу хоч однієї маленької хмаринки. Час плинув і її не шкодував, а результату не було ніякого, сонце як пекло так і продовжувало палити її втомлені крильця. Уже на сто першому разу вона від знемоги звалилася на швидкості в прохолодну густу траву. У ній не було слабкості й пташка не відступила від свого. Відпочивши кілька хвилин, ластівка піднялася на свої крихітні ніжки, змахнула крилами, наче орел, і гордо здійнялася вгору, до просторів чистого неба. Її силі волі міг позаздрити сам цар звірів — Лев. Зробив ще пару кіл, але нічого не сталося, небо яким було просторим і далекоглядним, таким і залишилося без єдиної на ньому хмари. Після важких спроб і посилених старань на її маленькій блискучій голівці синього кольору виступили краплі поту. Вона працювала від самого ранку, намагаючись намалювати на небі чи вдалині обрію контур сірої плямочки або маленьку хмаринку над містом. Але в неї нічого не виходило, ластівка могла зупиниться, якби знала про наміри дня. Сьогоднішній день не віщував ніякого дощу. Вона була настільки наївною думаючи про себе те, що дощ може початися тільки за її бажанням. Птах був сліпим і наївним і це його підвело. Іноді вона вірила в зміну того, що від неї не залежить, віддаючи цьому всі свої сили заради змін. Смирення стало б її порятунком. Не в її силах було володіти такою інформацією, вона не знала і продовжила польоти над землею.
Волоцюга, спостерігаючи за нею згадав, як одного разу, прогулюючись містом, він побачив одну громадянку, яка, стоячи біля нього, крикнула, глухо притулившись до нього рудим волоссям:
— Боляче дивитися на наївний світ людей.
Він із сумною посмішкою присів на теплу лавку і в цей самий час із неба з найвіддаленішого краю виринула вже в сто десятий раз із того самого місця бідна маленька пташка, незвичайна, невгамовна ластівка. Вона розмахуючи крилами і парируючи в просторі, спотикаючись місцями об повітря, підстрибуючи вгору і різко падала незграбно вниз. Пташка на великій швидкості нахилилася на один бік і підлетіла до дерева, вхопившись за тонку гілку втомленими пазурами, вона зупинилася і в розчаруванні сіла на дереві. Надула перинну одежину і в ній сховала скривджено маленьку голівку. Її око спочатку подивилося чорним яблуком на бік, а потім лівим оком вона подивилася донизу і важко зітхнула. Їй одній було нестерпно складно перебувати завжди в небі й дивитися з висоти на землю, відчуваючи свою самотність, бути так далеко від усіх, мати свободу, але не мати друзів. У неї є така можливість, якої в нікого немає, але у неї немає того, що є в інших, людей. Птах бачить землю з високого польоту, відчуваючи її красу і прекрасний світ у повній повноті, радіючи цьому і рятуючи його чудове обличчя від посухи. Птах бачить світ весь і одразу, а люди тільки по шматочках. У такому чудовому дарі є недолік "Вона одна в небі і на землі". Перельоти птаха були такі високі, що перед ним миготіла маленька куля, на якій жили люди. Її роботою було намалювати крилами пару хмаринок і легкий літній дощ. А інші птахи цілими днями були зайняті іншою роботою. Хтось із них байдикував, хтось плавав у прозорому повітрі, а хтось просто літав над містом, змахуючи крилами, видаючи різні приємні звуки й увесь час оглядаючи тих, хто перебував унизу, а під їх крилами була над усім простором безмежна свобода.
Бродяга, що сидів на лавці, підняв голову, подивився їй в одне перлинне око і через нього побачив маленьку хоробру душу. Розмір тіла за величиною ніяк не впливав на хоробрість. Її безстрашність не залежало від зовнішності та величини тіла. Побачив перед собою людину, яка звернула на неї шанобливу увагу, як вона за одну мить спустилася до нього. Птах обережно сів на чисту руку в центр долоні й подивився на нього одним оком.
— Доброго дня хоробра синьоока?
— Пі, — вона відповіла йому тонким писком.
Волоцюга великим пальцем іншої руки погладив її маленьку, перину голівку синього кольору зі вставкою зеленого пера. Як кішка вона провела голову під ковзав пальців і подивилася йому в очі. Волоцюга не звіданим для вчених способом притягнув її лише одним поглядом, можливо істинною душею.
— Пити будеш? Він запитав у неї розуміючим поглядом.
У відповідь птах розчепірив крила і показав свою крихітну силу, але для нього вона була могутніх розмірів. Безхатченко дістав із внутрішньої кишені скляну пляшку, на ній був напис "Пиво", але там була прозора вода. На вазі пляшка пропустила крізь себе промінь сонця. На зворотному боці він став меншим, світло стало маленьким і тьмянішим, ніж було до входу всередину пляшки. Він відкрутив кришку, налив у долоню кілька крапель і підніс до її маленького дзьоба, а вона покрутила головою, подивилася двома очима на руку, виставила напоказ свої груди й дзьоб із двома чорними дірочками. Пташка незграбно пірнула в ті розлиті в руці краплі. Схопила жадібно воду дзьобом, проковтнула пару крапель води. Повторила так ще пару разів, віддано подивилася в очі. Літаюче створіння змахнуло крилами над доброю людиною. Ластівка перепочила, піднявшись угору, затрималася у висячому положенні й кивнула кілька разів головою на знак подяки. Подякувавши незнайомцю за доброту, вона розвернулася і вже з новими силами кинулася в небо. З початку повільно піднялася вгору, налаштовуючи себе на довгий шлях. Злітаючи все вище і вище в небо її швидкість ставала все швидшою. Що вищою вона була, то повільнішою здавалася її швидкість, такий був обман висоти. Її прагнення перетворювалося на швидкість. З кожною хвилиною ластівка ставала все меншою, перетворюючись на маленьку крапку на блакитній тканині. Ніхто не міг подумати про її наміри і жодна людина не наважилася на такий хоробрий вчинок. Вона полетіла прямо до сонця. Птах вирішив для себе зустрітися з ним для переговорів з тією великою жовтою кулею, що застигла над головами, лише з однією метою, попросити дощу. За кілька хвилин її маленьке тіло перетворилося на крихітну крапку, і воно раптово розчинилося в яскравих променях, майже в сліпучому світлі літнього дня. Ластівка зникла без сліду, але дощ так і не пішов.
Волоцюга подивився на зниклого в небі птаха і сказав:
— Бережи свою душу хоробрий птах. Я більше ніколи не дізнаюся про долю наївного птаха. Почула вона мої слова чи ні, а ластівка полетіла до сонця, і звідти ще ніхто та ніколи не повертався.
Почухав потилицю, опустив очі донизу, нахилився, повернув голову під лавку, і на нього наштовхнулися три однакові за зростом гриби, вкриті бежевим кольором, з круглою шапкою зверху й білими крапками на них. Солодка усмішка з'явилася на обличчі, а очі заблищали радістю. Спочатку зірвав один, а потім другий і третій за ним гриб. Вкусив обережно за край шапки, розсмакував їхній смак, усмішка стала на обличчі ще ширшою. Гострим поглядом подивився на всі боки і жадібно проковтнувши одним махом усі три загадкові гриби які загадково з'явилися під лавкою в жовтому піску. Смак грибів розгладив обличчя до повного спокою. Уже не поспішаючи він дістав із кишені пожовану цигарку, скуштував носом її запах тютюну та майстерно вирівняв її до пристойного вигляду, витягаючи з одного краю і притримуючи правою рукою інший кінець, як вона перетворилася на кубинську сигару. З кишені випав сплячий коробок сірників. Взявши їх в руки, він підпалив один об підошву шкіряного черевика. Зробив пару солодких затяжок, наповнив свої легені ейфорією. З білого диму його губи створили п'ять білих кіл. Вони полетіли в небо і повільно осіли на жовту кулю. Кільця затуманили сонячне світло і все місто було вкрите сонними променями. День став злегка затуманеним, і кияни почали відчувати сонливість. Від сонливих променів Волоцюга відкинув голову на край лавки, і в цю саму мить не далеко від нього з'явилися дві дами. Перша, яка була на крок попереду іншої, сяяла на голові білим волоссям і була вбрана в довгий з мереживами жовтого кольору сарафан з обличчям доброї черниці. Інша та, яка була на крок позаду, з чорним волоссям, вона була рівною протилежністю першої. Її тіло було замотане на тазі короткою спідницею, а зверху накинута вільна без перешкод від чоловічих очей майка блакитного кольору з трьома чорними смугами на спині та глибоким вирізом декольте. Між кроками вони, притискаючись один до одного, голосно реготали наївним сміхом, танцюючи під час ходіння викидаючи неприємний пісок, який тільки-но залетів у взуття, а в проміжках їхнього літнього танцю вони весело розкидали волосся на всі боки. Бродяга коли почув їхній гучний, заворожуючи чоловічу увагу сміх. Він різко повернув голову і виставив здивовані очі. Вони наблизилися до нього, і він заговорив спокусливим тоном:
— Доброго дня шановні безсоромниці. Куди так поспішаєте? Не бажаєте затриматися на хвилинку і відправиться в країну неможливого?
Вони зупинилися і смішно подивилися на нього, відповіли в один голос:
— Куди?
— У вас такий прекрасний обопільних голос. Він прозвучав немов зі струн золотої амфори.
— Дякую. Приємно чути від незнайомця такі солодкі слова. Ви поціновувач жіночих голосів, — сказала перша дівчина.
— Не тільки голосів, а й сердець.
— Що ж ви нас так одразу в фарбу вганяєте. Дуже приємно чути такі приємні слова від доглянутого чоловіка, — сказала друга з тоном загадки.
У їхніх думках прозвучали зовсім інші слова:
— Жах. Яке негарне неподобство перед нами стоїть, — усі думки в розумі відбилося на їхньому обличчі.
Волоцюга не був дурнем, він одразу прочитав їхні думки на обличчі, і дві дами одразу зрозуміли про це. Вони змінили тон звернення з презирливого на доброзичливий:
— Ми просто йдемо на відпочинок, а там уже буде видно куди нас занесе літо.
— Чудове літо, немає кращого свята. Воно завжди нас несе в якусь невідомість.
— Ви абсолютно праві. У святі дуже багато загадок так само як у літньому дні. У ньому повно склепіння і відпочинку, і душа від такого пориву мчить не зупиняючись ні перед чим до, — вона тихо усміхнулася, на щоках з'явилися крапельки сорому, і друга дівчина миттєво перехопила розмову та спрямувала її в інше русло, — приємного відпочинку на пляжі.
— Не поспішайте туди, куди не знаєте стежку.