Я забрала руку, кивнула і попрямувала до
дверей, щоб провести гостя. Я чудово розуміла, що говорити про сіру папку йому
поки рано, на все свій час.
Зачинивши двері за новим знайомим, я попрямувала до ванної, крикнувши по
дорозі амбалу на кухні, щоб він приготував каву. Яким же було моє здивування, коли
хлопчина таки її зробив. Я аж засоромилась, так як по його зовнішньому вигляду не
скажеш, що він здатен на ще щось, крім вбивства.
— Дякую, дуже приємно,— я піду в свою кімнату. — Швидко промовивши, я побігла до
спальні. Пробігаючи повз Русланену кімнату, я почула шурхіт. Відразу промайнула
думка: "Потрібно попередити її... а то ще інсульт схопить". Відчиняю двері в її
кімнату і така радісно:
— А чому це ти тут спиш, у нас там гості на кухні, давай швидко збирайся та йди
зустрічай! — розвернулася і вийшла. Тиша, потім чую Руся починає копошитися,
виходить та йде на кухню. Шкода, що з моєї кімнати не було видно її обличчя.
Тиша. А потім…
— Добрий ранок, день, а-а… Я Руслана, а Ви? — промовила моя подруга захрипшим
голосом, витріщившись на хлопчину.
— Доброго вечора. Я Віталік. Каву будете?
— Так.
— Ідіть вмивайтеся, я зроблю.
Розгублена Руслана виходить з кухні і прямує до ванної. Мені дуже важко уявити,
що робилося в неї в голові. Прокидаєшся, а в тебе на кухні здоровенний мужик
пропонує тобі зробити каву. Ми вже звикли до дивних речей, але все ж.
У ванній увімкнулася вода, хвилин через десять я повертаюся, а за моєю спиною
стоїть Руслана і тремтячим голосом:
— Це зараз що було. Нас тепер уб'ють?
— Ні, це наш дворецький, — намагалась я пошуткувати. Але не спрацювало. Руслана
просто стояла і дивилася мені прямо в очі.
— Це ти його впустила? Хто це?
— Це Віталік. Він буде нашим охоронцем. Це Дімка прислав, — намагалася я її
заспокоїти.
— А-а-а, зрозуміло, — коротко відповіла вона і вийшла.
Побігла на кухню схопила кружку з кавою, кивнула амбалу, дякую, і побігла у свою кімнату.
Так як за день ми з Русланою виспалися, то проводили цей вечір перед телеком.
Десь близько дванадцятої ночі я запропонувала хлопчині лягти спати в залі на дивані. Він погодився без розмов. А головне попередив, що завтра виїзд з доми
близько 7:30. Щоб до цього часу ми були зібрані, бо він нас везе на роботу.
Була десь друга ночі, коли ми з подругою розійшлись по спальнях. Як би не хотілося,
а вранці треба вставати на роботу.
Сім ранку, через пів години ми були готові виходити.
Віталік вийшов перший у коридор, подивився по всіх сторонах і показав нам рукою, що все безпечно і ми можемо йти.
— Він за нами слідкує чи охороняє? — здивовано прошепотіла Руслана мені на вухо.
Я просто посміхнулася та пішла сходами вниз. Яка різниця, аби не вбили.
Перед виходом з під'їзду хлопчина повторив ту ж процедуру, відкрив двері під'їзду, поглянув на всі сторони і махнув, щоб ми виходили.
Перед будинком стояло два автомобіля. Перша – біла Мазда, а друга – Рено з фішкою. Віталік махнув рукою на Мазду і наказним тоном попросив сідати. В той же час таксист завів авто і почав здавати назад. Поки я обходила автівку позаду, щоб сісти на переднє сидіння, Руся притормозила і ніяк не могла вирішити з якої сторони їй обійти транспорт. Таксист спочатку їхав досить повільно, а потім різко натис на газ і стукнув Руслану так, що вона впала на задницю прямо позаду Мазди. Протягом буквально 10 секунд Віталік вискочив з машини, витяг з авто таксиста і вклав його обличчям на землю. Все сталося так швидко, що я хвилини дві думала, що відбувається і куди бігти насамперед. Піднімати подругу чи рятувати від Віталіка таксиста. А потім та сама невидима сила ніби штовхнула мене до таксиста і тихий голос всередині шепотів "Піднімай"! Я нахилилася біля амбала і наказала встати з таксиста.
— Залиш його, він випадково. Нам і так достатньо трупів.
Хватаю чолов'ягу і намагаюся його підняти з землі. Тим часом Руся оговталася, встала і замість того, щоб обтруситися, кинулася рятувати таксиста. Вона також
розуміла, що наш охоронець зробить з нього фарш.
Торкнувшись таксиста, я знову запустила видіння. Перед моїми очима промайнуло
життя чоловіка. Його дружина і донька дванадцяти років зникли безвісти. В поліції
відповіли, що дружина від нього втекла до іншого чоловіка і не має чого до них кожен тиждень ходити.
Обличчя його дружини та доньки були в тій сірій папці з санаторія. Вони обидві
мали рідкісну четверту групу крові і їх вже давно немає в живих.
Поки ми всі копошилися біля водія до нас підбігла баба Люба з квартири навпроти
та ще одна бабця з сусіднього парадного.
— "Вбивця, алкаш чортовий"; — верещали бабки на такстиста. Ледь дівчину не
переїхав. Я зараз викличу поліцію і тебе посадять. П'янь! Не могли вони заспокоїтись.
— Тихо! — голосно скомандувала я. — Віталік відійди. Руслана, ти як?
— Все добре, просто впала і все. Я ціла, ціла!
Водій дійсно був трохи п'яний, ще від учора, але від отриманого потрясіння він відразу протверезів і весь час повторював:
— Вибачте, вибачте! Я не бачив, що жіночка не сіла в авто. Я не спеціально чесно, вибачте, вибачте мене!
Бабці хотіли ще додати кілька слів від себе, але мій погляд на них, дав зрозуміти, що
їм пора зникнути.
Віталік заспокоївся, зібрався з думками і звернувся до водія:
— Ти давай, лишай авто і йди спати, побачу ще раз напідпитку за кермом, поламаю ноги. Зрозумів!
Чоловік, схилив голову, як паршиве кошеня і побрів у сторону будинку. Він дійсно
був дуже переляканий і боявся промовити зайве слово. Тишу перервав Віталік.
— Вам пора на роботу, сідайте вже скоріше в машину! — голосно скомандував наш охоронець.
Ми з Русланою тихенько послухали і пішли розсілися по своїх місцях в авто, а бабусі
прийнялись активно обговорювати події ДТП.
— До якої години Ви працюєте? — запитав Віталік.
— Я до 18:00, а Руслана до 17:30. Ви будете нас забирати?
— Так, постарайтеся з офісу зайвий раз не виходити. Це для вашої ж безпеки. Ми
погодилися та всю дорогу до офісу їхали мовчки. Мені навіть не довелося розповідати куди їхати, хлопчина все знав.
Діставшись до офісу, я зателефонувала Дмитру і все розповіла. А той поводив себе
досить дивно, відповідав лише ага та агу, а потім просто повідомив, що зателефонує
пізніше, бо дуже зайнятий.
Весь час на роботі я почувалася тривожно. Мої думки були десь там, де геопристрій
і що ж буде після 16:00 год. Той дивний чувак, що лишив записку під дверима дійсно має наміри щось нам заподіяти, чи то просто залякування. Хто наставив по квартирі жучків, але двері не замкнув? Отак і пройшов цей робочий день, весь у роздумах.
Нарешті, пів шостої я почала по трохи збиратися додому. І хочу йти, і боюся. Вийшовши з офіса, я відразу наштовхнулася на Віталікове авто. Вони з Русею вже чекали мене.
— Все добре?— відразу запитав мене Віталік.
— Так, все чудово? А що у Вас?
— Поки тихо. Їдемо до Вашого дому, — відповів хлопчина та завів машину.
Тільки я сіла на заднє сидіння, як у мене задзвонив телефон – це був Дмитро.
— Привіт. Ти як? Ти сама чи з Русланою? Вас Віталік забрав? — він відразу засипав мене запитаннями.
— Так все гаразд. А ти де?
— Забрав пристій, повертаюсь в місто, буду через дві години, тримайтеся там. Давай, бувай!
Ну нарешті, в цій клятій історії буде фінал, подумала я про себе, але промовчала.
Я ще не встигла щось сказати своїм друзям, як знову задзвонив телефон.
Я підняла слухавку:
— Слухаю.
-Доброго дня. Ви Наталя Сергіївна…..
-Так..
-Це Вас турбують з поліції, ви є власницею квартири за адресою…...
-Так.
— Ми маємо Вам повідомити, що сьогодні близько години тому у вашому будинку в
квартирі навпроти стався вибух побутового газу. Вам потрібно терміново під'їхати, бо
ваша квартира також постраждала. Через скільки Ви будете?
— Через хвилин двадцять, — ледь видавила я з себе. Дівчина операторка поклала
слухавку, а я ще була у ступорі… Мою розмову було чути і Русі, і Віталіку. Нарешті,
трохи оговтавшись, Віталік швидко виїхав з парковки і помчав до мого будинку.
Через 10 хвилин ми вже стояли під під'їздом. Швидка допомога, дві пожежних
бригади, купа поліції. Шум, кіпіш, хаос і незрозумілий рух невідомих мені людей. Я
спробувала зорієнтуватися в цьому хаосі і розібратися хто ж головний, кому зараз
потрібно задавати питання оскільки в будинок нас не пускали. Тут Віталік схопив
мене за руку і потяг до великого лисуватого чоловіка, який стояв біля швидкої.
— Привіт, Васильович. Це господиня квартири навпроти. – Повторив він слова
дівчини з телефонної розмови. – Наталя.
— Привіт, Віталіку, — він протягнув йому руку і привітався, а потім привітався зі
мною.
— Ви знали жіночку, що проживала в квартирі 29?
— Так, ми її сьогодні вранці бачили під будинком.
— Ви, а ти що тут робив зранку під будинком? Глянув він з ухмилкою на Віталіка. А
той не розгубився.
— Заїхав за своєю дівчиною, відвезти на роботу, — відповів той і ткнув пальцем в сторону Руслани.
— Зрозуміло. Вибух побутового газу, одна із версій, але результати будуть пізніше,
після проведення розслідування експертами. Зараз хлопці закінчать працювати і Вам потрібно буде піднятися до своєї квартири. Вона хоч застрахована? — вдивляючись у моє обличчя запитав слідчий.
-Хто?
-Квартира.
-Так.
Віталік залишився розмовляти з чоловіком, а я з Русланою відійшла в бік і занурилась у свої роздуми. Якщо чесно, то я не зовсім розуміла, що відбулося. В
моїй голові хаотично крутилися думки про те, що вибух зовсім не випадковий. Чому ж це вибух стався саме на моєму поверсі, ще й якраз у сусідки навпроти, мабуть, боялися, що вона побачила щось зайве. А Вона ж точно бачила, бо хотіла мені розповісти. А що ж там з моєю квартирою? Цікаво сіра папка згоріла чи ні?
Поки всіх опитували, гасили пожежу і залагоджували всі питання пройшло близько
чотирьох годин. Нарешті, десь о дванадцятій ночі ми піднялися до квартири. Це
дійсно було схоже на картину з фільму жахів. Грязнючий, мокрий під'їзд, обвуглені
сходи, стіни. Все залито водою та піною, на підлозі валяються шматки меблів та
якогось одягу. Але найбільше мене вразили двері у мою квартиру – вони лишилися
практично цілими, все закрито, лише трохи обвуглені та мокрі. Я підійшла і
спробувала їх відкрити своїм ключем, безрезультатно, довелося трохи повозитися,
поки вони піддалися.
Руслана стояла позаду мене і просто фотографувала на телефон все, що відбувається навколо.