Десь глибоко в душі мені теж хотілося посидіти в барі, випити келих два шампанського, але якраз цього робити мені й не можна.
Вмостившись під ковдрою в кімнаті, я лежала і клацала телик. Минаючи то один, то другий канал, я раптом наткнулася на розповідь якогось репортера біля старої хатини понад річкою. І я завмерла, мені геть було не важливо, що він там говорить, важливим була та річка. Місцина мені видалася такою знайомою, що аж дух перехопило. Наче я там все життя жила, але це не так. І тут знову почалося видіння.
Якась жіночка невеликого зросту спускається між скелями, по вузькій стежині до річки. Спека стоїть жахлива, сонце обпікає своїми променями шкіру, висушує залишки вологи в траві. Жінка дійшла до води, скинула
середини, вона почала пірнати, один раз, потім другий, третій. Щось шукала на дні. Аж, нарешті, вона дістала якийсь глечик. Задоволена собою, жінка почала пливти до берега і вже майже вийшла з води, коли раптом, як у фантастичному фільмі, її накрила величезна хвиля, яка різко піднялася з центру водойми і тут же перетворилася на Коловорот. Жінка почала кричати, борсатися, але все сталося так швидко, що на її крики навіть не встигли зреагувати хлопці, які метрів за триста лежали біля річки в тіні великої старої верби. І все... Тиша. Моє видіння завершилося. Дивно... Що та жінка шукала в річці і як так різко в таку спеку виник посеред річки коловорот. Справді, ці видіння в голові з'являлися, як серії фільму, які дуже хотілося додивитися, але другу частину перенесли на другий день. Сюжет по телику закінчився якраз тоді, коли моє видіння. Я тільки встигла прочитати у титрах Ів.. ..ця. До чого ця жінка з глечиком??? Але якщо була річка, значить буде нове завдання по роботі. Я ще не встигла подумати, коли задзвонив телефон.
Це був мій директор. Він попросив, щоб ми, коли повернемося додому, відразу приїхали на роботу, бо є важливе і термінове завдання.
Тут мені ще більше захотілося шампанського. Тяжко видихнувши, я вирішила вийти в бар до наших давніх знайомих і потішити себе хоч безалкогольним коктейлем. Пів одинадцятої вечора, а рух у барі саме розпочинається. Мої знайомі саме ввійшли в раж і були дуже здивовані, побачивши мене поряд.
Олег відразу почав пропонувати мені шампанське або мартіні, я десь хвилин десять віднікувалася, але, зрештою, погодилася на безалкогольний коктейль.
Мені дуже не хотілося бути йому щось винною чи давати якийсь привід, але яка різниця, посиджу з годинку і піду собі тихенько.
Це я так собі нап лану вала... Проте вийшло все по-іншому. Хвилин за сорок наших розмов у барі до мене підійшла молода дівчина, вона представилася Оленою і сказала, що я дуже схожа на одну з її давніх знайомих, але та загинула в автокатастрофі, і вона, коли мене побачила, ледь не зомліла і майже увесь вечір вдивлялася в моє обличчя. І майже впевнена, що я на неї дуже-дуже схожа. Насправді, я її теж впізнала, але якщо хоч на хвильку поведуся, то все, доведеться знову тікати в інше місто, в нове життя. Я зробила вигляд, що зовсім не розумію, що вона хоче від мене, не чула, не знаю, не місцева і т.д. У прямому смислі "відморозилася", а в самої "матка в трусах була". Дівчина ще вдивлялася в мене кілька хвилин, потім повернулася до свого хлопця, з яким прийшла до бару. Оце, то так, ледь не спалилася... Посидівши ще хвилин двадцять, я технічно, тихенько, не прощаючись покинула бар. Краще піду в кімнату, поки ще когось не зустріла зі свого минулого життя. На сьогодні вражень достатньо. Виїзд з готелю був о 05:40 ранку. Ох... ці ранки... Повернувшись з бару майже о 01:00 ночі і поспавши до 04:00, я намагалася зібрати до купи себе та ту частину речей, які лишалися в кімнаті. Все, нарешті, окинувши ще раз поглядом номер готелю, пішла до ліфта. На диво, в холі я зустріла Романа.
- Привіт. А я думала ти тут назавжди лишишся, — досить єхидно промовила я.
- Ні, шеф вчора дзвонив, сказав, що, якщо з тобою не повернуся, він мене пристрелить, і в чотири ранку дзвонив — будив.
— Ого, як виходить, там справді серйозне завдання в нас має бути.
Я не встигла нічого більш додати, як з'явився ліфт, а знизу вже чекало таксі. Вклавши свої валізи, ми помчали до Центрального вокзалу. Знову потяг, довга поїздка і, нарешті, ми вдома.
РОЗДІЛ 12. В ОЧЕРЕТІ
Після поїздки я ще була виснажена, але оскільки керівник дзвонив вже третій раз, я була змушена таки їхати на роботу. Знову ці сині стіни коридору та круті сходи на другий поверх у кабінет директора.
- Доброго дня. Не встигла я ще щось відповісти, коли за мною ж зайшов Роман.
Шеф вказав рукою на стільці, щоб ми сідали.
- Отже, розпитувати Вас, як відпочили, я не буду, бо знаю, що відпочивати завжди добре. У нас є нове завдання. Але цього разу пірнати будете вночі у сільську річку, щоб менше бачили і чули, оскільки те, що ми шукаємо, має трохи дивну легенду, і я не знаю, наскільки то все правда, що люди говорять. Тому треба, щоб все було таємно. І це для нас ще одна можливість протестувати костюми під водою у нічний час. Отже, Ви зараз повертаєтесь додому, добре спите, а о другій годині ночі я Вас заберу.
Ми з Романом були дійсно змучені, тому просто погодились і пішли геть.
- Дивно, міг би й по телефону це сказати, — здивовано промовив Роман.
Чого я сюди пхався через все місто, тепер знову годину повертатися. 100% щось незаконне задумав, — продовжував обурюватися Роман в голос.
- Яка різниця, однак, крім нас, ніхто не натягне ті костюми. Можливо викликав, щоб подивитися чи ми живі здорові... — почала я його заспокоювати.
- Може й так, добре. До побачення!
Ми попрощалися та роз'їхалися по своїх домівках. Я навіть до дівчат не стала заходити. Якось геть не хотілося. Я ще не була готова визнати той факт, що відпочинок таки завершився. А от поїхати зараз іще поспати, це було саме те, що треба.
Без десяти два я вже спускалася сходами на вулицю, де мене чекав великий білий бус разом з Романом та Директором.
- Доброї ночі. Ви сьогодні бусом, ми маємо піднімати щось велике і важке?
- Доброї ночі. Сподіваюся, що велике, але не важке.
- Зрозуміла. Стає вже цікаво.
Я прекрасно знала, що ніхто не відповість на моє запитання, оскільки за правилами тестування нам заборонено повідомляти про ті конкретні предмети чи речі, що лежать на дні, так як це впливає на якість та очікування того, що ми шукаємо.
Цього разу їхали години півтори. Нарешті, авто зупинилося коло річки. У темряві було погано видно і важко зрозуміти, що це за місцина, тому ми швиденько перео— дяглися і почали занурюватися.
Річка жахливо замулена. Відразу, ступаючи крок за кроком, ноги вгрузали майже по коліна в мул. Кроків за двадцять я наштовхнулася на щось велике.
Тріснулася ногою і досить боляче, мені здалося, що то якесь поліно. А через кілька секунд почула, як виматю— кався Роман. Ага, це було щось велике.
- Ти також натрапив на щось.
- Так. Давай спробуємо роздивитися, може зможемо підняти.
Я нахилилася над тим, об що забила ногу. У воді погано видно і ця штука була схожа на якусь вигнуту конструкцію, я потягла..., але де там. Мул за багато років засів досить товстим шаром. Я спробувала зняти його руками, але лише скаламутила воду і геть втратила видимість. Роман повільно підійшов до мене і ми вдвох почали тягти ту штуку. Крок за кроком, ступаючи повільно ми дійшли до берега. У каламутній воді ми не зрозуміли, що тягнемо. Лише під берегом на поверхні я роздивилася, що то величезний череп. Ага, саме так, здоровецький череп чи то тварини, чи то рибини. Шеф з водієм підбіг до нас і допоміг покласти його на траву. Оце-то так, голова рибини у півтора метри.
Це звичайно не те, що я очікувала побачити, але моєму шоку не було меж.
- Оце, то чудовисько. Це ж скільки років цій рибці? — вигукнув Роман.
— Це лише початок, — спокійно так відповів шеф.
Ми з Ромою переглянулися і зрозуміли, чому дістаємо її вночі. Трохи прийшовши до тями, ми знову повернулися в річку. Рома ще знайшов дві великі кістки, видно від хребта тварини. Де були інші частини, ми так і не зрозуміли. Бродили по дну досить довго, я, крім пляшок і кількох шкарабанок, більше не дістала нічого корисного. Починало світати, за горизонтами рожеві промені сонця переливалися поміж високих верб над водою. Ставало видніше те місце, де ми були. Піднявши голову в гору, я побачила вузьку стежину поміж скель, яка вела прямісінько до води. Зліва стояла старенька хатина, яка практично нависала зі скелі. Мене аж підкинуло. Це та сама стежка з мого видіння про жінку, яка шукала глечик.
Я хотіла була геть вийти з води, але наче якась невидима сила повела мене вліво, понад очеретом, аж за два метри від того місця, де ми діставали голову. Я почала шукати по дну руками невідомо що і таки наткнулася на той самий глечик, який шукала дівчина. Знаючи, що мені його шеф навіть не дасть роздивитися, я просто засунула його поближче до берега в очерет і хотіла було вийти, коли мені ще раз під ноги потрапило щось здорове. Я гукнула Романа. Дістати цю штуку з води було ще складніше. Порослі поверх нього рослини тримали цю залізяку досить міцно. Ледь видовбали. Це цікаво, ми дістали мідний металевий щит. Він сильно окислився і був темно-зеленого кольору, але якісь узори на ньому трохи виднілися. Круто. Вицупивши з води щит, я вже забула за той глечик.
Сонце вставало все вище й вище. Була майже п'ята ранку. Наш директор був задоволений знахідками і наказав закінчувати із зануренням та грузитися в авто.