Висякавшись у мереживну хусточку, яку люди обізвали б просто порошиною, вона продовжувала:
– Чекайте, голубе мій, чекайте. Можливо, воно само минеться. Кажуть, час іноді це лікує. Не гарячкуєте, голубе, не робіть різких необдуманих учинків, дотримуйтеся в міру можливості холоднокровності і чекайте, спокійно чекайте.
Пафнутій повернувся в ущелину плінтуса й став чекати, коли сплинеться недуга, що його охопила.
Залишок п'ятниці чекав.
Усю суботу чекав.
І неділю…
І от, уже наприкінці неділі, коли тарган, що сквирив від ніжних почуттів, зібрався почивати на ложі, прикрашеному написом "ху", над ущелиною плінтуса шурхнули по шпалерах, наближуючись, чиїсь кроки. Пафнутій усе виразніше чув дотики до шпалерного паперу чіпких кігтиків.
"Яке це членистоноге шустає в моїй вотчині?" – насторожився наш герой.
Таємничий прибулець у нерішучості зупинився біля ущелини, потім став ритмічно шаркати кінцівками.
– Хто там? – запитав тарган.
Незваний гість соромливо кахикнув і продовжив шерхотати на одному місці. Така нерішучість візитера заспокоїла Пафнутія, і він гостинно запросив невідомого:
– Та не витирайте ви ноги, заходьте вже, у мене отут однаково не метено.
Нерішучий сунувся в ущелину, і Пафнутій відчув тривожний запах павутини й трупів. "Упир!!!" – жахнувся тарган, і його маленьке серце заколотилося в передчутті моторошного кінця. Невже дійсно Упир, цей похмурий відлюдний канібал, котрий діловито плете за карнизом свою павутину, котрий висмоктує внутрішності членистоногих громадян, що потрапили в ці тенета, невже саме він покинув своє закарниззя й забрів у таку далечінь – в ущелину плінтуса?!
У квартирі громадянина Ю.Е. Антикефірова було вже темно, а в ущелині плінтуса було б ще темніше, якби не прадавнє пшоняне зернятко, яке перетворилося на гнилля, котре злегка фосфоресціювало, слугуючи начебто лампадою у комірці нашого героя. У примарному світлі цього гнилля Пафнутій побачив волохатого восьминога. Так, Упир, власною персоною!
– І до мене добралися, – ледве чутно прохрипів тарган пересохлою глоткою, почуваючи, що от-от гримнеться в непритомність. – Жадаєте моїх нутрощів.
Павук соромливо почухав щетинисту потилицю пазуром правої передньої кінцівки й буркнув:
– Та ні, нині я вечеряв. Побалакати з тобою хочу.
Пафнутій, уперше бачачи канібала так близько й уперше чуючи його скрипливий голос, відзначив, що Упир не виявляє лютості й агресивності. Це його трохи заспокоїло, і вже бадьоріше він відповів:
– Ну, балакайте.
– Я нещодавно одну міль злопав…
– Аделаїду?!! – похолодів тарган.
– Ага, Делавиду оцю саму… Тьху, одні хрящі, ніякого тобі делікатесу… Так вона, сердешна, перед смертонькою про тебе балакала… Й адресу твою мені повідала…
"Бідна Аделаїда! – уболіваючи, подумав Пафнутій. – От тобі й віртуозний літун, от тобі й не страшне павутиння!.. Тільки якого ж біса вона канібалові про мене напатякала! Ну, потрапила в лабети хижака, то й лежи мовчки та чекай, поки тебе з'їдять, а язик-от розпускати навіщо! Мало того, що сама вплуталася, так і мене теж… Про небіжчиків не прийнято погано говорити, але в наявності надмірна балакучість!"
– Та я теж не дуже апетитний, – уголос вимовив він, як би виправдовуючись.
– Ша! Не про те йдеться! – продовжив восьмиконечний гість. – А балакала вона от що: мовляв, тебе голос баб'ячий хвилює. Вірно, чи ні?
– Ну… – невиразно простягнув Пафнутій, і миттєвий спогад про приємний сон зігрів серце.
– А не отой голос, що про квіти… оті… забув… хризантеми, чи що… у незліченній кількості виводить? Га?
– Про мільйон червоних троянд, – уточнив Пафнутій.
– Так я теж маруджуся! – обрадувався Упир.
– Невже?! – не повірив наш герой.
– Зуб даю, вік волі не видіти! Життя мені немає! Усе свербить у довбешці отой голос, розмахай його щетину, хоч вищи! Хоч об стінку довбешкою… От така, значить, приключилася зі мною меланхулія, розмахай її щетину!
– А міль Аделаїда сказала, що це кохання, – зніяковівши, повідомив Пафнутій.
– Жилава була миларва, – колупаючи в щелепі пазуром, недбало кинув павук, а в Пафнутія все усередині похолоділо. – Я їй ще коли довбешку відривав, так відразу скумекав, що ніякого в ній делікатесу, буцни її слимак! А нафталіном просмерділася! Тьху! Ледве злопав.
Пафнутій не найшовся, що на це сказати, і лише, співчуваючи, зітхнув.
– Та не про неї йдеться, – продовжував Упир. – Про бабу побалакаємо. Про ту, що співає. Бач, як виводе, миларва! Мовляв, штукатур, або там маляр, розмахай його щетину, усе як є начисто продав, та й накупив отих хризантем, буцни його слимак, та узяв і наваляв велику купу отих, стало бути, мімоз під вікном однієї миларви… Просто за душу хапає, розмахай її щетину. У мене, віриш ти, так просто сльози із балухів ледве не бризнули, буцни їх слимак, вік волі не видіти! Я як жував кишки однієї мухи, та як почув, так ледве не подавився від розчулення, зуб даю, щоб мені здохнути, якщо брешу!
Пафнутія стало нудити.
– Та не про кишки йдеться… Хоча якщо серйозно, то мушачі кишки – це, я тобі скажу, чистий делікатес: жирні, смачні, аж слинки течуть. Мухи, вони смачні, миларви… Ну та я про бабу, що співає. Дуже кортить мені її, голосисту, у живому вигляді, значить, побачити, розмахай її щетину.
– Так, добре б, – зітхнув Пафнутій.
– Я два дні тому відпочивав по обіді – зжував молодого клопика, щоб він здох: печією замучив, миларвець, – і привиділася вона мені уві сні, ну, та баба співуча, буцни її слимак. І сниться, віриш ти, начебто співає вона, значить, оту пісню про мімози, а щетинка на ній м'якенька, а ніжки в неї волохатенькі, така лапочка, розмахай її щетину, от так би її, миларву, і обійняв би, щоб мені блохою подавитися! Он як! Кохання це, чи ні, не відаю, а от свербить її голос у довбешці, буцни її слимак, і хоч ти що, розмахай її щетину!
– І мені вона приснилася, – зніяковіло промурмотав тарган і навіть посміхнувся від розчулення, згадавши той сон.
– Брешеш, миларвецю, щоб ти здох! Брешеш, чи як?! – зрадів павук.
– Чиста правда. Мені вона приснилася з такими чарівними вусиками, і задньою ніжкою так еротично ворушить, ворушить…
– Бач, буцни тебе слимак! Ми з тобою начебто як одного поля ягоди, розмахай твою щетину, однодумці, буцни тебе… Однакова, бачиш ти, у нас, стало бути, душа, миларвецю. Ніжний ти, стало бути, як і я, щоб ти здох! Подобаєшся ти міні, буцни тебе слимак, вік волі не видіти!
Коли хижак зізнався, що тарган йому подобається, серце в Пафнутія тривожно кевкнуло, злякавшись, що така симпатія може мати гастрономічне підґрунтя.
– Ну, так ти той… Вибачай, що я тебе потурбував, миларвецю… Ти, мабуть, уже спати,… а отут я… – прийнявся розводити церемонії волохатий канібал.
– Та нічого… Буває… Житейська справа… – відмахнувся Пафнутій.
– Ну, тепер ти теж, розмахай твою… Теж заходь до мене в гості, щоб ти здох. У мене є засушений комарик, так ми його з пивцем. Га?
– Кхе… Та я, взагалі-то, на дієті, так би мовити… Не вживаю, знаєте…
– А, ну то так посидимо, без комарика, просто побалакаємо. Я проживаю за карнизом із правого б…
– Я знаю, – перебив тарган. – Ну… можливо,… якось…
– Ага, обов'язково заходь, щоб ти здох. Буду дуже радий, буцни тебе слимак… Дякую, значить, за бесіду, розмахай її щетину. Душеньку відвів, аж полегшало… Ну, так я піду. До зустрічі!
– Скатертиною шпалери! – побажав хижому гостеві вголос Пафнутій, а про себе додав: "Щоб тебе громадянин Ю.Е. Антикефіров побачив! Бач, у павутину мене запрошує! Ага, поспішаю аж падаю! Однодумець вишукався! Жере членистоногих співбратів і не подавиться, нелюд!"
Упир покинув ущелину в плінтусі, і наш герой чув, як шарудять по шпалерах кігтики волохатого восьминога, віддаляючись, усе тихіше й тихіше, поки зовсім не затихнули на висоті.
– Фу ти, – видихнув Пафнутій і скрушно похитав головою.
У цю ніч йому снилися такі жахи, що й говорити про них не хочеться.
Наступного дня, у понеділок, наш герой терміново евакуювався з ущелини в плінтусі. Тому що тепер ненажерливий канібал, завдяки балакучості покійної молі Аделаїди, знав адресу таргана й, ледве зголоднівши, може сюди наскочити, щоб скористатися Пафнутієм у якості провіанту. Однодумець не однодумець, а голод не тітка!
Новою обителлю Пафнутія стало радіо, що висіло в кухні на стіні. Це джерело звуків було, звичайно, житлом досить гучним, але зате ця адреса страшному Упиреві невідома. Пафнутій навіть перетягнув усередину радіо шматочок промокашки з написом "ху", так він до нього звик.
У цих хвилюваннях із приводу Упиря й турботах, пов'язаних з переходом на нову житлоплощу, якось забулася й пісенька про троянди, і зворушливе нічне сновидіння зі співухою…
Поетично висловлюючись, "кохання минуло, як сон, як дим".
Стасим другий
Перед усяким душу відчиняючи,
Ти ризикуєш зіпсувати долю.
Епілог
В автора у голові таргани, подумав читач.
1984, 2007 р.
____________________
Хто уколошкав натурника?
Нібито детективне оповідання з дурнуватою розв'язкою
Не минуло й трьох чвертей години, як я за допомогою розмірковувань збагнув дійсний стан речей. Тебе, звичайно, здивує та легкість і швидкість, з якою я розгадав цю таємницю. Але хіба я дарма прослужив десять років детективом у Лондоні? Смію тебе запевнити, геть не дарма.
З листа Льюїса Керролла до знайомої дитини.
Приватний детектив Солопій Охрімович Нишпорка, напівлежачи на холодильнику, у двадцять шостий раз перечитував улюблений епізод із еротичного роману "Волога ніздря брюнетки", коли дверний дзвоник бадьорим голосом вимовив: "Дзень-дзелень!"
Дочитавши до рядка, де героїня роману, пристрасно простогнавши "Апчхи!", сміливо оголила свою спокусливу носову хусточку, Солопій Нишпорка закрив книгу, скориставшись замість закладки сушеним тарганом, устав із лежачого на боці холодильника, натягнув на нижню частину свого організму фіолетові спортивні штани, пов'язав на верхню частину малинову краватку й тільки після цього роззявив двері.
За дверима фігурував друг Солопія Охрімовича – Захар Захарович Полуящиков, що тягся удруге великим пальцем правої руки до пупка дверного дзвоника.
– Захаре! – сказав приватний детектив.
– Моє шанування, Нишпорко! – привітався Захар Захарович, перемістивши себе у квартиру й захлопуючи двері поштовхом сідниць.
Якщо ти, безцінний мій читачу, обожнюєш подробиці щодо зовнішності персонажів, то от тобі по три штришки до портретів цих двох.