А я стою, як паршиве котеня, з
опущеною головою.
Керівник розповів, що мене шукав якийсь хлопчина, кілька разів заходив. Розповів,
що ми з ним мали зустрітися, але я не прийшла. Ось на роботі й вирішили, що зі
мною щось трапилося. Хлопчина дуже допитувався про моїх рідних, тому секретар дала йому адресу брата.
Мені пів години мусила пояснювати, що в мене вкрали телефона, що довелося
швидко їхати до батьків, ну а там стався нервовий зрив. Я лежала в лікарні. Лікарняний дати не можу, бо не хочу, щоб ця інформація була у моїй справі. Ну несла якусь "єресь", але вона спрацювала. Шеф ще й уточнив чи мені достатньо було тижня, може ще треба взяти кілька днів, щоб відпочити. Я відмовилася.
У Руслани все пройшло складніше, завідуюча кадрами вимагала лікарняний лист та
наголосила, що звільнить за прогули, якщо та за два дні не надасть документи.
Доведеться Руслані ще побігати, щоб його десь купити.
Назар сказав просто – пив… Отримав, від керівника "люлєй", зняли частину
зарплати, ще й поставили чотири додаткових зміни – нормально так собі хлопчина замовив запчастину до комп'ютера.
Було близько десятої години вечора, коли ми всі сиділи у кафетерії та ділилися
враженнями від свого робочого дня. Дмитра так і не було. Він з'явився ближче до
одинадцятої години і був напідпитку. Так дивно було його таким бачити. Спочатку
намагався вибачатися, а потім просто сів за столик і закуняв. Балакати про щось з
з ним не було сенсу. Тому ми вирішили роз'їхатися по домівках. Назар забрав
Дмитра ночувати до себе, а ми поїхали спробувати заночувати в своїй квартирі.
Додому дісталися досить швидко, після одинадцятої дороги вільні та й водій домчав
дуже скоронько. Відчиняємо тихесенько двері, а там все спокійно, таке все рідне.
— Нарешті, я вдома, — запищала Руслана.. УРА-а-а!!!
В мене почуття були такі ж самі. Ура-а-а!
РОЗДІЛ 18. АНАЛІЗУЄМО ПОДІЇ
Нарешті, я спокійно прокидаюся у власній квартирі, йду на кухню, ставлю чайник.
Так приємно – все таке рідне… Не поспішаючи одягаюся – краса.
Ось і Руслана підійшла, все повернулося у звичайне русло. За годину ми зібралися
та поїхали в лікарню купувати Руслані довідку. Знайшли її давню знайому Марину,
яка працювала медсестрою. Довелося трохи побігати по кабінетах, але така річ, як
кілька сотень гривень, завжди спрацьовує. Довідка на руках.
Близько 13:00 год. ми вже були вдома, зайшли дорогою до крамниці та підкупили
продуктів. За годину до нас приїхав Назар.
Через пів години після Назара з'явився Дмитро з тортом, але при цьому він був
якийсь стурбований та засмучений. Він зайшов, сів на кухні і почав розповідати
свій цікавий день:
— Уявляєте, того Васі – охоронця, немає на роботі. Пацани вирішили, що я з ним
вже з країни поїхав. А військові нас навіть не шукають, бо мій керівник далеко не лох, він все дуже добре розрулив. Знайшов прототип прибора і наплів щось про те, що все вийшло випадково. Якось включили, якось трішки поробив, а потім просто повторити не змогли, віддав їм той зламок і тема закрилася.
Виходить, лиш я реально знаю, де геопристрій. Думаю, що нас, крім того козла з роботи, більше ніхто не шукає. У нього, мабуть, дуже конкретні плани на пристрій, або комусь мав продати і йому погрожують, або, як варіант, сам шукає щось конкретне. Шеф мене теж випитував, де пристрій і куди я пропав?
Від пристрою я відморозився, що зовсім не в темі і навіть не уявляю, де він. А я
терміново їздив до тітки в Крим на похорон і не було, навіть коли подзвонити.
Тільки приїхав і відразу на роботу. Трохи отримав "люлєй" і цим все скінчилося. На фірмі всі вирішили, що пристрій взяв Макс і його ще й знайшли мертвого.
Я дуже засмучений, що про нього всі такої думки, але не можу ніяк його зараз
захистити. Я тепер, крім Вас, нікому не довіряю.
— А з ким ти напився вчора?
— Ну…з пацанами з роботи. Настрій був реально паскудний. Поминали Макса. Він
був моїм найкращим другом. Довелося ще цілий вечір слухати, як всі здивовані та вражені його вчинком.
Ми віднеслися з розумінням. В нього справді помер друг, а ми навіть не
поспівчували. Хвилину тиші порушив дзвінок у двері. Всі аж здригнулися від
несподіванки.
— Кого це принесло? — Дмитро обережно підійшов до дверей та глянув у глазок.
— Там бабка, ваша сусідка. Відкривати? — прошепотів Діма.
— Ні-і-і-і! — Замахала я.
Всі завмерли, бабця була досить наполеглива. Дзвонила хвилини три, аж потім,
потупцювавши ще кілька секунд, пішла.
Ми тільки видихнули, коли знову пролунав дзвінок у двері. Дмитро глянув ще раз у
глазок, але там нікого не було.
— Там пусто, подзвонили і пішли.
— От стара – хитра карга! Не звертай уваги, а то ми від неї не відмахаємося, зауважила я.
Дмитро відвернувся від дверей та пішов і сів за стіл.
— Що їй від тебе потрібно, може сходити та пояснити, щоб забула сюди дорогу?-
Роздратовано відповів він.
— Ні, не треба. Це моє відеоспостереження. Такий собі безкоштовний сторож. У неї особистого життя немає, сидить сумує на пенсії, їм же ж треба з подругами когось обговорювати. А тут під боком дві молоді дівчини живуть – це ж прямо бонус.
Дотошна трохи, але то не біда, ми її переживемо.
Закінчивши всі свої обговорення, ми вирішили розходитися по домівках.
Назар визвав таксі та направився на вихід, відкривши двері, він завмер. На підлозі
лежав лист.
— Ось хто дзвонив, — зауважив він. Підняв з підлоги лист і почав читати вголос:
"Я за Вами слідкую. Мені потрібен пристрій. Віддасте добровільно – по-доброму
чи по-поганому, Вам вирішувати. Даю час до 16:00 завтрашнього дня".
— Блядь, я тільки на роботі все владнала, знову звалювати? — це була перша ж
фраза, що вилетіла з моїх вуст.
— Валити не варіант. Потрібно позбутися цього козла раз і назавжди.
— Судячи з того, як він за нас узявся, то пристрій пообіцяли досить серйозним людям,— відповів Назар.
— Добре, давайте все ж будемо розходитись та лягати спати, я спробую вирішити це питання самостійно. А Ви спокійно йдіть завтра на роботу, чи у своїх справах. Я тепер знаю, хто мені погрожує і що з цим робити, — відповів Діма.
— Ти впевнений, що ми до ранку доживемо?
— Судячи з усього, Ви до 16:00 доживете. — Посміхнувся Дмитро і вони з Назаром пішли.
— Чудово, — почала я обурюватися. Звалили собі спокійненько так, а ти чим хочеш,
тим і займайся. Добре, будемо завтра заморочуватися, і ми з Русланою розійшлись
по кімнатах.
Я ще годину не могла заспокоїтися. Прокручувала в голові різні варіанти. Якщо
Дмитро сховав прибор або в тому старому маєтку, або біля Костелу, то до 16:00 год.
він точно не встигне його привезти. І тут мене осяйнуло, я геть забула про сіру папку,
яку забрала з санаторія… Всі мої думки відразу переключилися в іншому напрямку.
Дістала – і давай перечитувати. Там був цілий список людей, яких точно вбили, а їх і
досі шукають рідні та близькі. Треба вирішити, кому її передати, поки я жива, і щоб
цими вбивствами зайнялися слідчі органи…
РОЗДІЛ 19. КОМУ ДОПОМОГТИ?
Мій телефон дзвонив хвилини дві, поки до мене дійшло, що це не музика грає, і потрібно протягнути руку, щоб вимкнути ту волаючу штуковину. Телефонував Дмитро.
Я, ледь продерши око, передзвонюю йому:
— Що тобі?
— Там хлопці до Вас зайдуть, не лякайся, то від мене. І поклав слухавку.
Я відповіла щось наче ОК і глянула на годинник. Десять вечора, гортаючи сіреньку
папку я заснула і проспала практично пів дня.
Складнувато якось вставати, але поклики до туалету таки змусили мене піднятися.
Мені потрібна кава, подумала я про себе і почала продерати очі та сповзати з ліжка у
напрямку ванної. Проходячи повз кухню, я краєм ока помітила людей за столом.
Дивно, в нас гості…?
Які БЛЯДЬ!!!Гості в 22:00 ночі?!
По спині побігли мурахи, я так обережно роблю крок назад. Повертаю голову і бачу
двох здорових чоловіків, які сидять за кухонним столом. Один сивий, але достатньо
симпатичний, а другий молодший, крупний чолов'яга з глибоко посадженими очима
та дуже здоровим носом – такий собі страшненький і "стрьомний"; з першого
погляду. Йому б ще татуху на шию і я б вирішила, що це вишибала з ганделика після
відсидки.
— Доброго вечора, Наталя Сергіївна! Ми намагалися себе дуже тихо вести, щоб Вас не розбудити, але раз ви вже прокинулися, присядьте поряд, — звернувся до мене старший чоловік.
Я настільки була розгублена, в шоці, в розпачі, що не могла суперечити, просто тихо
сіла на табуретку і витріщилась на них.
— Ми з Вами не знайомі. Я начальник безпеки з тієї компанії, пристрій якої до Вас
потрапив. Оскільки я людина вихована і намагаюся вирішувати проблеми відразу та
обираю найпростіший спосіб, хочу попросити Вас повернути пристрій. У мене немає
бажання перевертати весь будинок до гори дригом, під'їзд, двір і т.д., і я чудово
розумію, що його тут немає. Дмитро говорив про те, що добре його сховав, тому я йому вірю. Ми можемо витратити купу часу на всілякі нісенітниці, але, зрештою, я
його заберу та знищу. Пропоную Вам, допомогти його позбутися, потім ми зникнемо з Вашого життя і не потурбуємо Вас більше ніколи.
— Це Ви обіцяєте нас не турбувати, а як щодо тих інших людей?
— Інші люди — це хто?
— Один з Ваших співробітників залишив нам під дверима записку і дав час до 16:00 год. Якщо ми не віддамо йому пристрій — нас уб'ють. Якщо віддам Вам, то тоді нас приберуть інші. Яка різниця?
— Тим іншим людям ми передамо повістку до суду…Вас це питання не має турбувати. То коли мені заїхати за нашою річчю?
— Спочатку закрийте питання зі своїм співробітником, а тоді поговоримо про пристрій. Я повинна бути впевнена, що віддаю його правильним людям.
— Домовились. Цей хлопчина – Віталік. Він кілька днів за вами буде наглядати, як охоронець. Не ображайте його. Він встав та простягнув мені руку на знак закріплення домовленостей.
Коли я до нього доторкнулася, то мене знову "накрило". Перед очима з'явилася та
сіра папка з фото дівчинки в якої із рідних були лише бабуся та дядько. А дядько і є
цей самий чоловік.
Десь у глибині душі мене охопило відчуття спокою, далекий голос у моїй голові мене
заспокоював: "Ти можеш йому довіряти".