Парадокс поліцейської роботи. Він увесь був занурений у доблесний захист громадян від злочинців із дитячим не покірним характером шкідливості. Усі спіймані ним порушники поводилися поруч із ним як маленькі діти. Йому доводилося для когось ставати добрим батьком, а для когось, хто заслуговував на покарання, — суворим карателем. Ніхто не міг зрозуміти міліціонера, слугу народу. Тільки він сам міг себе пожаліти, подякувати, і відпочити, більше ніхто. Ніхто ніколи не дізнається скільки він сил віддав кожному киянину. Тільки він сам знає ту кількість почуттів і порядності відданих ним. Людина в пагонах розуміє кожного, хто до нього приходить на прийом, але виду не подає. Адже у нього така робота розуміти і допомагати.
На поставлене запитання Алекса людина в синій формі суворо промовчала. Олександр Миколайович злякавшись, сховав свій погляд внизу на ногах, підібгав сором'язливі губи і до виниклої вже поваги до вартового закону промовчав і не поставив запитання повторно. Сам собі в думках відповів:
— Напевно він сам після психіатричної лікарні.
— За показану повагу варта одразу запросила гостя присісти на олов'яний стілець, що стояв біля дерев'яного столу з потертим, але подекуди блискучим лаком, — подумав чоловік в синій формі.
— Проходьте. Будемо складати протокол.
— А може, давайте без нього? Злякано запитав Алекс.
— Ні. Формальності не уникнути, кожного, хто прийшов, має бути занесено в протокол.
— Я вам пропоную, — тихо сказав Алекс.
— Що ви мені пропонуєте? Ви натякаєте мені на хабар, — суворо сказав страж закону.
— Ні. Ви, що таке кажете? Я хотів запропонувати спочатку вислухати мене, а потім уже записати, якщо буде потреба, свідчення.
— Ось так буде правильно. Ніяких хабарів, я чесний слуга закону, — пробігла по столу пауза, — ви будите довго стояти біля входу? Усміхаючись, запитав у Алекса чоловік у формі, що вже сидів за столом з іншого боку.
Він втомленим поглядом показав йому на порожній стілець, на якому побувало чимало киян: добрі, злі, жадібні, підступні, заздрісні, хитрі, жертви насильства, та їхні винуватці, що скалічили іншим життя. Вони залишили на стільці свій темний відбиток життя. Не тільки на стільці, а й у пам'яті міліціонера.
Офіцер запитує:
— Навіщо ви так чинили? Навіщо?
Алекс кинув погляд на стопку лежачих бумах, вони були розкидані по всьому столу, він зробивши перший крок і ступивши на холодну підлогу, повільно підійшов до стільця. Розвернувся до нього спиною і, щурячи очі, сів на нього, відчуваючи під собою палкий погляд правителя. Він швидким рухом руки закинув кашкет на люстру, що висіла над головою, зі срібними гострими бурульками, що дивилися списами смерті на стілець. Підозрюваний на мить провалився в порожнечу. Усе перед ним потемніло і тільки гучний голос законника витягнув назовні полохливі очі для складання протоколу.
— Для короткої формальності назвіть ваше ім'я та прізвище?
— Олександр Миколайович під письменницьким псевдонімом письменника Алекс. Усі і завжди називають мене Алексом, і це ім'я я використовую у своєму романі, — він на мить задумався про себе, — чи там я зараз перебуваю? Може, я зараз переплутав сторінки життя і перебуваю у своєму романі чи це все мені здається? Ні, такого не може бути.
Грубий бас знову його перебив:
— Добре. Так і запишемо "Алекс", — підозрілим поглядом оцінюючи його, він натиснув синьою ручкою на папір, виписуючи ім'я потерпілого, — добре. Ми дізналися, як ваз звуть, але тепер нам треба заповнити наступний рядок під назвою: "Ваше місце роботи"?
— Я працюю всюди. Моя професія юрист, а заробляю я собі на життя як невідомий письменник, публікуючи невеликі глави в місцевих газетах.
— Цікаво. Про що пишете роман?
— Пишу роман про кохання, і про втрачений сенс життя. Важко жити, коли є все, але немає почуттів, немає любові. Життя перетворюється на колючий кактус, стає порожнім і нестерпним. Іноді хочеться залишити наш світ і відправиться в інший на пошук справжнього кохання. Мій роман колись стане світовим шедевром.
— Так, замашки у вас високі, але гаразд, це ваша справа. Судячи з ваших очей, можна вже припустити про хороше майбутнє вашої книжки, і найімовірніше, з нею ознайомиться увесь світ, — він його підбадьорив, — але тепер давайте перейдемо до нашої справи. Так ми пишемо в графі місце вашої роботи: Працюємо усюди і підробляємо невідомим письменником, — він почав від втоми сильніше стискати ручку в руці, — з якого питання ви до нас прийшли? Що ви встигли накоїти? Вчинили злочин?
— Я ж вам говорив п'ять хвилин тому про скоєний мною злочин, я вбив людину, — у його голосі прозвучала нота гніву.
— Який злочин ви скоїли? Закінчений він чи ні? Немає доказів про ваше вбивство. Усе має відповідати фактам, доказам і тільки після цього ми вже зможемо зробити висновок, а так ви могли вбити людину на словах, але аж ніяк не в справжньому житті. Для підтвердження вашого правопорушення нам потрібні значущі докази. Ваших слів недостатньо для остаточного рішення.
У Алекс склалося таке враження, ніби він розмовляв зі стіною, яка повторювала його слова в іншій формі.
— Що вам не ясно, я вбив людину. Я вбивця, посадіть мене в клітку, — розкричався Олександр Миколайович, — візьміть мене злочинця.
Не всі люди в синій формі так чинять як щойно, що поставився він до Алекса. У великій масивній простягнутій руці лежала маленька біла крапка з лінією, що ділила навпіл. Алекс без опору вже в чомусь довіряючи закону міліціонера простягнув руку на зустріч і взяв її. Там була таблетка спокою. Швидко підніс до рота склянку з холодною водою, що стояла на столі, і негайно проковтнув її.
— Вам стане легше, — додав він.
— Величезне вам спасибі.
— Але тепер мені доведеться вас посадити за ґрати до з'ясування обставин, — важким зітханням він закінчив речення.
— Як так? Ви ж щойно говорили про зовсім інше?
— Так? Вибачте, я вже все забув. Втома напала на пам'ять.
У розмові виникла хвилина паузи. Вони одне одного дзеркально віддзеркалили задумливі обличчя. Зупинену хвилину протаранила муха своїм дзижчанням. Вона пройшла такий далекий шлях через ліси, водойми, дзеркальні озера, високі будинки і туманні дороги, сухі поля і міста, щоб змінити хід подій. Здійснюючи нічні польоти, побоюючись за своє життя кожну маленьку мить її миттєвого існування, уникаючи пасток хитрих павуків, що солодко заманюють у свої невидимі обійми смерті вона так подорожувала вже довгий час. Муха залетіла в цей кабінет для того, щоб виконати призначену для неї роль. Вторгнувшись і порушивши мовчання двох незнайомих, вона розрядила обстановку. Мушка ні коли не долетить далі, ніж дозволила їй природа, і ніколи не побачить того, що ми бачимо щодня. Як шкода, що її життя коротке, і вона цього не розуміє. Так і люди можуть отримати від життя стільки, скільки воно дозволить. У кожного своя роль і час для неї. Хто не встиг, той уже ніколи не встигне. Час один. Зіграла свою роль, і полегшила комусь життя, а цього разу двом співрозмовникам, що сиділи в кабінеті, які одразу перейшли до розмови після її відльоту, а так би вони ще сиділи тривалий час, глухо дивилися один на одного і мовчали, як вона полетіла далі.
— Так справи у нас не буде, — настійно сказав чоловік у синьому, проводжаючи поглядом муху, що відлітала.
— Ви пропонуєте мені вже зараз сісти в камеру? Алекс не впевнено запитав.
— Ні. Будемо їхати на місце злочину і допитувати свідків, з'ясовувати всі обставини.
Великий чоловік у синій формі відсунув стілець так, що очі Алекса перекосило на ліво. Він підвівся, поправив золоті ґудзики, а ті своєю чергою віддзеркалили його багатство душі. Міліціонер підійшов до дверей і застиг на порозі, великою спиною затулив сколюючий промінь від теплого місяця. На його лобі виступили краплі поту. Він підняв руку догори і спритним стрибком зняв із люстри свою гідність, повернувся до Алекса і сказав:
— Чого ви сидите? По конях.
Олександр Миколайович підвівся зі стільця, обережно підійшов до нього і побачив з-за спини чудову картину ніжного м'якого світла місяця, що падало в кожен темний куточок кабінету. Вони перекинулися поглядами, і чоловік у синій формі повів за собою Алекса до чотириколісної залізної колісниці. Правоохоронець разом із підозрюваним сіли на шкіряні крісла, плавно зачинилися обидві двері й заторохтів мотор. Спалахнув вогонь — карета перетворилася на коня. Він видав кінний сміх і одним стрибком злетів у темне небо, утримуючи на своїй спині двох пасажирів. Кінь полетів на місце злочину, освітлюючи темну ніч кулею яскравого вогню, що летіла. У небі з'явилася плавуча нічним полотном маленька вогняна куля. Вони попрямували з міліцейської дільниці до місця злочину. Люди, що стояли в іншому кінці міста, побачили в небі коня, що летів над ними, на крилах справедливості закону. Двоє летіли оглянути місце злочину.
Рівно за шість хвилин транспорт, що летів, приземлився на березі острова і кінь знову перетворився на карету. Вийшли з неї й подивилися на Бездомного, що лежав у холодному писку, біля якого зібралися люди. На їх прихід частина натовпу по команді повернули голову в бік Алекса. Побачивши перед собою його, вони звинувачувальним тоном по черзі почали кричати:
— Ось він. Тримайте злочинця. Тримайте, не дайте йому вдруге втекти. Тримайте його, — вигукнув товстун.
А за ним худорлява жінка з блідим кольором обличчя, яка стоїть за товстуном, майже до скелета почала волати:
— Вбивця, маніяк. Не відпускайте його, він зараз на мене нападе.
А за нею додав ноту істеричної мелодії низький хлопець, що стояв заду всіх:
— Він зараз втече. Тримайте його.
— Ні, ви всі помиляєтеся. Я нікуди не втечу, — сильно, і з запереченням зупинив потік слів, що летів сірою масою Алекс.
З під ніг чоловіка, що стояв, заввишки в два метри вибіг маленький Карлик і несподівано для всіх пригнув на Алекса з кривим виразом обличчя. Тільки мить чогось незрозумілого дозволила йому ухилитися, зробивши крок убік від маленької людини в білому халаті, яка летіла на нього, як він прослизнув біля обличчя і всім тілом упав на людину в синій формі, яка стояла біля Олександра Миколайовича. Вони обидва впали на землю, піднявши від падіння вгору кулю пісочного пилу. Той, який був знизу, відкинув того, хто лежав зверху, й одразу одночасно зі злими поглядами вони піднялися, подивилися один на одного й перекинулися зрозумілим тільки для них поглядом.