Володимир Дрозд — Ирій (переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Розділ 1, зелена корова Манька

Михайло Решето, щойно вийшовши із сіней, почув той посвист рака, якого ждав уже друге літо. Чекати він став ще відколи його дядько Денис, трішки захмелівши, пообіцяв після сьомого класу взяти племінника учитися до міста, щоб зробити з нього людину – кухаря чи шофера, аби лише хвости бикам не крутив.

І хоч мати хлопця в це не вірила, бо її сестра, жінка дядька, була захланною і меркантильною (як мати часто розповідала усім) й увесь час була у стані війни із нею, парубок не переставав мріяти про місто за Собакаревою горою, яке вважав своїм ирієм. Михайло марив містом, хотів навчатися, проте мати легко опускала йому крила, женучи до звичайної роботи.

І от настав той день, коли рак у Жорелі свиснув. Дядька Дениса, що їхав на велосипеді, Решети побачили ще здалека. Мати, побожно перехрестившись, послала сина на вербу по груші, бо бачила сон, що вже поїде син у місто. Михайло хутко побіг у сад і нарвав там груш із верби. Коли він підносив їх дядькові, навіть продекламував кілька рядків, проте груші, лопочачи крильцями, полетіли геть. Тоді мати вийшла із хати та послала сина в школу, щоб забрав документи.

Директор сидів у кабінеті, перетворившись на чорнильницю, проте знову став людиною, коли прийшов гість. Він засмутився, коли почув, що його учень поїде в інше місце, а ще більше засмутився, коли Михайло заявив, що планує бути актором. Бо директор знав, що в хлопця є талант до написання віршів. Але парубок в цей час уже мріяв про свої вистави, а Пакуль хотів залишити раз і назавжди.

Дивіться також

Коли хлопець повернувся, мати доїла зелену корову, яку надумала відправити до дядька разом з Денисом, а дядько Денис плямкав. Михайло збирав речі у передчутті акторського майбутнього, в той час коли зайшла мати і почала просто таки розбивати його ілюзії. Разом з дядьком вона осоромили хлопця не лише за те, що писав вірші, а й через мрії стати актором, які, зі слів дядька, просто таки бідують.

Правда слухати приземкуваті реалістичні промови дядька хлопець не бажав.

"Тікаючи від приземленого дядькового реалізму, я прищикнув його мову дверима, і вона жалібно заскавучала, наче цуценятко; я був янгол з материної ікони на покуті, янгол, що лине сказати останнє "прощай" свідкам свого скороминуіцого босоногого дитинства. Я зіп’явся на сінешний поріг, змахнув крильми, наче корова Манька, коли вибиралася з болота, і злетів над хату. Сумнувато-солодка ніжність повнила мою душу. Крила із срібної іконної фольги лагідно шелестіли за спиною. Унизу темніла широка, наче город, цяткована острівками зеленого моху, іржавими втулками, шинами, культяпками сівалок стріха. Відколи пам’ятаю себе, усе те залізяччя й моховиння бачилося знизу, з городу таким загадковим та принадливим! Тріумфуюче повеличавшись на задимленім димарі, наче лелека на гнізді, я ковзнув униз, виписав над городом загогулину і, опустившись на парасолю любистку, що гойдалася на гінкому пагоні, меланхолійно прошепотів: "Прощай, любистку…".

Політавши так, Михайло приземлився біля зеленої корови Маньки. Вона теж була міською коровою, яку купили в діда Єврася, тому точно раділа, що поїде з дядьком Денисом, адже їй важко було прижитися в селі: то вона втікала в Ирій, то ледь не втонула в болоті (тільки винахідливість Михайла врятувала корову, адже він здогадався прималювати їй крила). Зворушений, Михайло чмокнув корову, проте в той момент його мати вибігла на поріг і заголосила: "Ой, боженько ж мій, та він зовсім недоколиханий від тих книг зробився! Погляньте ж, Денисе: корову цілує…".

Трохи згодом дядько Денис всівся на корову, Михайло Решето – на велосипед і, як тільки хотів сказати матері щось зворушливе, корова рвонула з місця й хлопець встиг лише вхопитися за її хвіст.

"Мамо, так ви ж приїздіть у неділю! — встиг ще гукнути до матері, і нездоланна сила підхопила, понесла мене".

Лише під Ирієм корова зупинилася і, спорожнившись від води, стала такою маленькою, що вмістилася в кишеню дядька. Далі поїхали на велосипеді.

Розділ 2, вечірня прогулянка по ирію

"…Ирій — це казкова країна, де ніколи не буває зими, де сонце днює й ночує на ясно-зелених пагорбах, де карасі надвечір вичалапують на піщаний беріг і лагідно бесідують із щуками та акулами, де вовчиці вигодовують своїм молоком ягнят, а леви наглядають за курчатами, аби ті не заблукали в лісових нетрях; Ирій — це край, куди щоосені поспішає птаство і звідки воно повертається весною, аби в нас перелітувати, буцім міські дачники; це край, звідки дме теплий вітер, що приносить відлигу у найлютіші морози… Ирій — це країна морозива в крихких хрускотливих відерцях,… країна кавунів, що ними радує тебе матір,… країна червоних півників на дерев’яних скіпках і пістолетів, таких схожих на справжні, пістолетів, що звабно темніють на вітринах крамниць, недосяжні для твоєї дірявої кишені, країна морсу, ситра і халви; Ирій — це країна, звідки кінщик привозить щотижня нові кінофільми, а бібліотекар — книги, і де ці кінофільми знімаються, а книги пишуться та друкуються незбагненно розумними й освіченими людьми; Ирій — це країна, де існує насправжки те ідеально прекрасне життя, про яке тобі з першого шкільного дня розповідають учителі і про яке так гарно пишеться в книгах, країна молочних рік і медових берегів… Ирій — це країна твого майбутнього".

Радісно ступав Михайло Решето по шоколадній плитці до своєї нової школи. Школа була білим повітряним замком, що був прикріплений до землі. Хлопець дуже хотів поговорити з директором, щоб переконати його, що він не за протекцією, як казала тітка Дора, а що стане справжньою гордістю школи. Проте того не було, і хлопцеві довелося нести документи до секретарки. Вона була красива і вишукана, запропонула хлопцеві присісти, але Михайло вибіг, просто залишивши документи, адже боявся в неї закохатися. Закохувався Михайло двічі – в свою учительку та доньку голови колгоспу – і двічі нещасливо.

Проте лиха доля його не обминула: першого ж дня він закохався. На шкільній лінійці Михайло побачив дівчинку-відмінницю, яку полюбив уже давно. Він бачив цю дівчинку на першовересневому листку настінного календаря.

"Це була вона: в коричневій шкільній формі з яскраво-білим фартушком, на якому червонів комсомольський значок, з двома кісками, що в них було вплетено по блакитному банту, з високим чолом над скельцями окулярів, крізь які серйозно й розумно дивилися великі очі, схожі на чітко виведені п’ятірки за поведінку в класному журналі".

Після першого уроку парубок побіг у 9-А клас, щоб побачити дівчину, але таких дівчат із першовересневого календарного листочка було там зо два десятки. Довелося йти геть, плекаючи надію на скору зустріч із новим коханням.

В неділю хлопець зустрівся з матір’ю, яка купила йому лижного костюма та шкіряні шкарабани. Поспілкувавшись неуважно із матір’ю, Михайло побіг назад до Ирію, передчуваючи, яким захоплюючим буде святковий вечір.

Тітка Дора і дядько Денис уже були красиво та вишукано вбрані. Заради прогулянки на люди тітка жертвувала своїм виторгом недільного вечора. При цьому і тітка, і дядько часто заглядали в пошту, чекаючи на газету з таблицею тиражу грошово-речової лотереї. Тітка була впевнена у свому майбутньому виграші. Вони вийшли на вулицю передмістя, що була безлюдна, сіли в автобус та поїхали до центру.

Що счинилося на бульварі. На таку процесію зібралися подивитися жінки, чоловіки, тополі, позбігалися будинки (як багатоповерхівки, так і маленькі хатки), що створювало гомін та брязкіт. Навіть тисячолітній собор не встояв і придибав на бульвар.

По крутій бані собору повз пакульський п’яничка Андрій Гнида, в якого від пиятики в голові горобці цвірінькали. Він уздрів горду трійцю та стрибнув їм на зутріч, розпростерши руки. Тітка Дора одразу розвернулася, але Гнида уже закричав на всю вулицю: "Це ж пакульська Федора…" і поліз обніматися. Всі троє побігли геть і не зупинялися до самого автобусу. Від згадки про "пакульську Федору" тітка Дора довго ще ходила бліда.

Коли вони дійшли додому, в скриньці уже була газета. Урочисто всівшись за стіл, разом стали переглядати газету. Яка радість була у тітки, коли побачила, що номер її лотереї зійшовся й вони виграли автомобіль "Москвич". Тітка навіть перехрестилася, хоч і не вірила в Бога. Та, коли Михайло передивився газету, побачив, що тітка помилилася.

"Я не насмілювався підвести очей, почуваючись винним. А тітка перекинулася кішкою, пронизливо нявкнула і стрибнула на стіл, впившись кігтями у газетний лист. Писок тицьнувся в лотерею, а відтак, лоскотячи пишними вусами паперове поле, побіг по таблиці. Коли я наважився зирнути на тітку, вона вже сиділа на стільці у своїй звичайній подобі, тільки форми тіла її втратили чіткість, розпливлися по краю стола, буцім виліплені з тіста, яке підійшло та, піднявши віко діжі, перевалилося через вінця".

І було б мовчати, проте Михайло став сперечатися із тіткою Дорою, доводячи, що щастя не в грошах. Притому говорив речі, які тітку злили: "А щоб по правді жити, — крізь мій півнячий фальцет пробилася розсудливо-гірка материна говірка: — В чужий рот не зазирати, іншій людині ями не копати, добро людям робить, бо за добро добром і віддячують, а за зло — злом…".

Врешті тітка Дора не витримала і розлетілася на багато маленьких своїх копій, які волали на Михайла через хліб, який він їсть у них. Назад вона зійшлася лише через дядька, що кинув на стіл жменю монет. Сердешна втім не зупинилася й кинулася до ночв, де ледь не втопилася. На щастя, дядько Денис вихопив її друшляком. А Михайло Решета в цей час тихо забився на піч, де жив. При цьому мріяв, що спуститься в підвал зранку, який був довгий і велекий (там навіть заблукав колись загін німців), та знайде в катакомбах скарб. Тоді він збудує справжню дорогу з Ирію в Пакуль, хоч поки навіщо потрібна ця дорога парубок збагнути не міг.

Розділ 3, солом'яники з вулиці Солом'яної

Вулиця Солом’янка мала багату історію. ЇЇ намагались перейменувати сто тридцять раз, проте не вдалося; намагалися закласти бруківкою, але жителі розтягували її кожної ночі. А коли по вулиці хотіли впустити автобус, він безслідно зник, хоча згодом з’ясувалося, що машину використовували замість собачої будки.

1 2 3 4

Інші твори Володимира Дрозда скорочено: