Володимир Дрозд — Ирій (стисло)

Стислий переказ, виклад змісту

Зелена корова Манька

Михайло Решето мріє про те, що його дядько Денис забере його у велике місто. Останній пообіцяв хлопцеві, що зробить з нього кухаря в ресторані чи таксиста. Мати бажає кращої долі своєму синові, але не вірить, що її рідна сестра Дора скоро забере хлопця у місто. Мати Михася завжди звинувачувала найріднішу, бо вважала, що та ніколи нічим не поділиться з нею, проте вона любила її чоловіка, бо він завжди допомагав їй, "зглядувався на її вдовину долю". Сестри деякий час зовсім не спілкувалися. Коли Дора з сином привозили яблука та картоплю на базар, то вони оминали вулицю, де проживали Солом’яники. Михайлові це не подобалося, бо він любив коштувати цукристі рогалики та какао з молоком у тітки, яка працювала у пивниці. Через деякий час сестри мирилися і все ставало на свої місця.

Михайло мріє про місто, що знаходиться за Собакаревою горою. Він уявляє, що у нього з'являються крила. Він летить над селом і ніби бачить пакульських дівчат, які, взявшись попід руки, виспівують чудернацькі слова. Його фантазії переривають слова матері, яка говорить, що завтра йому треба пасти корову. Він думає, що йоги роки — це чекання чогось прекрасного, а його Ирій — це місто за горою.

Михайло почув брязкіт під селом. То був дядьків велосипед. Мати сказала, що їй наснилося, що він поїде до міста. Вона наказала хлопцеві нарвати грушок і забрати корову Маньку з собою. У кінці городу хлопець нарвав плодів і повернувся дивитися як дядько ефектно виходить зі свого велосипеда. Останній повідомив, що приїхав за хлопцем. Мати підійшла до дядька і подала йому руку, витерту рушником. На її очах з'явилися сльози, але серце переповнювала радість. Дядько Денис говорив, що якщо хлопець матиме голову на плечах, то за десять років, а може й раніше приїде на власній "Побєді".

Дивіться також

Хлопець пішов до школи по документи. Там було тихо. Це якраз був першовересневий час. Усюди пахло крейдою та фарбою. Він зайшов у кабінет директора, який любив перевтілюватися у чорнильницю. Він це вмів робити дуже добре. Навіть завуч, який ділив з ним місце у тому ж самому кабінеті, вмочував у чорнильницю ручку. Михайло заявив, що покидає село і подається в Ирій. Він говорить, що лише там зможе реалізувати себе, як справжній актор. Хлопець марить про велику сцену і заявляє, що обирає важчий шлях, як і вчив його директор Семен Семенович. Михайло уявляє афіші на яких писатиме про участь у виставі актора Михайла Стриженського (саме таке прізвище, на його думку, є найкращим для сценічного образу.) Мрійник запрошує на майбутню прем’єру директора школи і уявляє, як проводить вчителя крізь натовп людей, які прийшли переглянути виставу. Директор віддає довідку про закінчення восьми класів Пакульської десятирічки і говорить про те, щоб хлопець не забував кумкання жаб у Замглаї. Ці слова виклали іронічний сміх.

Мати доїла корову. Дядько їв яєчню, запиваючи перваком. Михайло думав про те, як він анонімно відкриє бібліотеку у селі і як на його кошти заасфальтують дорогу від Ирію до села.

Мати почала розповідати дядькові Денису, що Михайло писав "стихі". Гість з міста сказав, що це дурна затія, бо поети не можуть багато заробити, лише київським платять по карбованцю за рядок, але для того, щоб туди пробитися треба мати хороші зв’язки. Михайло втрутився в розмову і заявив, що бажає бути актором. Після цього дядько розповів, що у нього є знайомий актор, який шосту зиму підряд ходить в подертих рукавицях. Хлопець не сприйняв цю інформацію і поринув у світ фантазій та роздумів. Він уявляв як переміщався з одного місця на інше, говорив, що Пакулі — це минувшина. Його голову переповнювала думка, що корова Манька та й він сам більше ніколи сюди не повернуться.

Манька з самого початку була дуже особливою. По-перше, за неї мати віддала лише пів ціни. По-друге, корову були звинуватили, що вона відьма, бо картоплю у людей поїв колорадський жук. На третій день її вивели пастися, чого вона робити не вміла. Манька втекла через поля в Ирій. За три доби її прислали поштою. Потім корова щотретьго дня почала загружати в болоті, що теж викликало неабиякі труднощі. А останнього разу вона взагалі ледве залишилася живою після пригоди в болоті. Мати не могла вже цього терпіти і, на щастя, приїхав дядько Денис, який забере Михася разом з коровою.

Дядько сів на корову, обвинувши налигачем роги. Він здався хлопцеві казковим лицарем. Михайло думав над тим, що сказати на останок матері, але раптом корова рушила, як скажена, і хлопець, сівши на велосипед, лише встиг сказати, щоб матір приїжджала у неділю.

Вечірня прогулянка по Ирію

Ирій — це чудове місце для Михайла. Він думає про всі цікаві речі великого міста: кінофільми, школу, морозиво. Вірить у прекрасне життя. Хлопець думає про те, як він говоритиме з директором про школу, як переконуватиме його, що він може вчитися у їхньому навчальному закладі не тільки через те, що дядько Денис і директор тягали гармату по грузьких фронтових дорогах. Він думав розповісти про те, як він прославить школу, коли стане відомим актором... Але директора не було на місці. Тоді хлопчина зайшов до секретарки, якій і дав документи. Вона вразила його своєю красою. Він вибіг на вулицю, бо боявся закохатися у незнайомку. Хлопчина згадав своє перше кохання у четвер тому класі, коли він закохався у вчительку. Останнє почуття теж не було взаємним. Він закохався у молоду дівчину, дженджуристу однокласницю. Він ходив за нею з клубу до клубу і дивився як вона цілується з іншими хлопцями. В новій школі Михась знову зустрів кохання. Коли хлопець стояв на лінійці, то побачив дівчину зі сторінки тітчиного календаря, яку він беріг. Вона стала в шерегу 9 "А" класу і "аківці" перші, під тріумфуючий грім оркестру, покрокували до шкільних дверей. Після першого уроку Михайло навмисно вирішив піти до класу, де вчилася дівчинка, яка запала йому в серце. Там він побачив ще більше дівчат з комсомольського календаря.

А в неділю дід Єврась повернув аванс за корову Маньку і мати купила Михайлові лижний костюм та і шкарбани з лискучими металевими блямбами. Костюм було пошито із синьої ворсистої баї, що лагідно мружилася та вуркотіла під подушечками пальців, наче кіт зі сну. Михайло був щасливий. Він був оновлений і уявляв як йтиме по місто, і дівчина з календаря вдивлятиметься в його вид. Тітка Дора та дядько Денис теж добре нарядилися. Вони чекали газету з таблицею тиражу грошово-речової лотереї. Тітка Дора вірила, що її серія і номер обв’язково зійдуться. Усі втрьох вони вийшли з дому і пішли на Солом'яну вулицю. Вони йшли по вулиці, де нікого не було, окрім п’яничок. Вони сіла на маршрутку і поїхали до центру. Тітка Дора зробила зауваження Михайлові та дядькові, щоб перший вийняв руки з кишені, а останній поправив краватку. Люди були здивовані їхнім зовнішнім виглядом. Чоловіки заздрісно вдивлялися в баєвий костюм та дядьків макінтош.

Солом’яники з Михасем зустріли пакульського п’яничку Андрія Гниду. Тітка, побачивши знайомого з села, розвернулася, і всі почали тікати. В дома їх чекала удача. Лотерейний білет був щасливий — вони виграли автомашину. На жаль, так здалося лише тітці Дорі. Коли на номер подивився Михайло, то він побачив, що цифри не сходилися. Тітка була в розпачі. Вона кричала на усіх, бо хлопчина стверджував, що не в грошах щастя. Ці слова ще більше її дратували. Від великого розпачу жінка стрибнула строч головою в ночви. Дядько врятував утопленицю, а фарба розтікалася по її обличчю. Михайло відчував себе винним у зіпсутім вечері, тому пішов спати на піч, не прочитавши жодної сторінки з улюблених книг.

Солом’яники з вулиці Солом’яної

Солом’янка — це загадкове місце. Легше досліджувати Венеру або Північний Полюс ніж цей район. Одного разу з маршруту зник автобус. Шофер та кондуктор з’явилися на сьомий день опухші та сині від перепоїв. Одна експедиція зникла безвісти, а один з її членів, кандидат географічних наук став за сторожового пса в одного солом’янчанина.

Солом'янку започаткував дід Єврась. Він зі своєю родиною подався через Собакареву гору та оселився на пісках. Продав свиню та побудував хату з солом’яним дахом. Після війни хату накрили бляхою, а назва так і залишилася.

Тітка Дора віддавалася з міста, де колись завідувала клубом. Майна багато не було. Вухасту свиню продали, а на вторговані гроші дядько Денис зайнявся комерцією. Він розводив вошей для того, щоб згодом віддати їх у науковий інститут у Києві і купити автомобіль. Реалізувати це не вдалося. Інститут розформували. Згодом сім'я вирішала розводити нутрій. Така затія теж закінчилися невдачою.

За десять років після весілля старі солом’яники ділилися з молодими майном. Вони надумали собі кінець світу. Всі полиці магазинів відразу ставали пусті. Цього року думки про кінець світу були ще більше актуальними, бо про це говорила Біблія. Усі члени родини готувалися до такої довгоочікуваної події. Дід Єврась чекав під грушею, баба Одарка чекала на тепле куряче яйце, тітка Дора була на роботі, а дядько Денис підраховував кредити. Кінець світу так і не настав, але родина змогла добряче посваритися.

Зранку тітка Дора завжди будила Михася. Він ніжився у ліжку до того моменту доки дядько Денис не починав хропіти. Спочатку це було ніжно, наче флейта. Але згодом ставало все голосніше і голосніше. Михайло говорив, що від цих звуків сипалося листя, ламалися стовпи радіомережі та все виходило з ладу. Рівно о восьмій це жахіття припинялося, бо дядько йшов з дому. Коли останній покидав, Михайло брався за книжки. Тим часом баба Одарка любила розповідати хлопцеві про Пакуль і різноманітні пригоди, що сталися з нею та дідом Єврасем. Курка та кумедний кабан теж творили власну історію. Перша — говорила з потягом дядька Якова, а другий — ковтав усе сміття, яке тільки траплялося на подвір’ї.

Прийшов час шкільної художньої олімпіади. Перші лави актового залу зайняли поважні гості: учитель співів, завуч, а також актор з місцевого драматичного театру. Михайло виступив, приклавши усі зусилля, але на міську олімпіаду відібрали шкільного блазня. Хлопчина був у розпачі. Він відразу пішов говорити зі знаменитим актором і театральним критиком газети "Голос ирійця" Кузьмою Перебендя, який був членом журі на цьому конкурсі.

1 2

Інші твори Володимира Дрозда скорочено: