Валерій Шевчук — Дім на горі (повість-преамбула) (стислий переказ)

Валерій Шевчук

Дім на горі

Повість-преамбула

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Події відбуваються у Житомирі упродовж 1911−1963 рр.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

СПОКІЙ

У серпні Володимир прибуває до початкової школи, де має стати новим директором. На війні він втратив ногу, тому ходить з протезом. Оглядаючи цілу ту вулицю і школу, Володимир відчував дивний спокій. Його увагу привернув дім, який стояв поодаль школи на високій горі.

У домі на горі жила Галя, Хлопець − її син, і Галина стара баба. Галя саме прала на подвір'ї, коли глянула вниз і побачила на шкільному подвір'ї старого сторожа і ще якогось чоловіка. Тим чоловіком був Володимир, якого вона ще не знала.

Сторож школи повів Володимира в одне з шкільних приміщень, щоб облаштувати йому там помешкання. У ту кімнату скоро прибігла висока жінка − Олександра Панасівна − одна з вчительок, і швидко та вправно навела лад.

З вікна свого нового помешкання Володимир побачив високого сивогривого чоловіка, який гнав горою з десяток кіз. У старого було розумне й шляхетне обличчя. Вдома біля хвіртки його вже чекала старенька бабуся. Звали їх Марія та Іван. Вони привіталися, запитали, чи все добре одне в одного, і Іван сказав, що чогось більше задихатися став. Поки Марія доїла кіз, Іван сидів на веранді і дописував останні слова, які народилися в ньому сьогодні. Він шкодував, що плід його такий блідий та мізерний…

Олександра Панасівна жила біля школи, була вдовою, мала п'ятеро дітей. Володимир хотів якось віддячити їй за прибирання, тому взяв кілька банок тушковини і пішов до її хати.

Галя тим часом впорала хатню роботу і мовчки сиділа з бабою та сином на ганку. Стара доводилась Хлопцеві прабабою, і він думав, що вона знає бозна-скільки таємниць.

Володимир зайшов до Олександри Панасівни, побачив її дітей і раптом згадав, що ще до війни бачив цю жінку. Ця значно старша за нього жінка була тоді така, як він тепер, несла вона на руках дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловік. Фото цього чоловіка Володимир побачив на стіні.

Козопас і його жінка Марія сиділи мовчки на веранді і пили молоко. Мовчали, бо обоє були зморені, він − отим писанням на веранді, вона − доїнням кіз. Марія теж була вчителькою і хвилювалася, чи дасть їй новий директор першачків, з якими найбільше любить працювати.

Повернувшись від Олександри Панасівни, Володимир згадав, що бачив цю жінку на вечірці у своєї старшої сестри Соні. Потім Володимир згадав війну, як біг з Миколою, Іваном і Шурком. Перший упав Микола, за ним і Йван. Вони бігли далі з Шурком, аж доки в тому місці, де був Шурко, з'явилася химерна біла шапка. Це видіння повторювалось у Володимирових снах не раз і не двічі, і тоді він схоплювався з ліжка й кидався бігти.

Зранку Володимир побачив на горі той же будинок, а біля нього жінку у ясно-синьому платті. Згори по білій стежці мчав хлопчак. Побачив Володимир і козопаса Івана…

Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях. Вона крутилася перед дзеркалом, ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. У серці наче мала голубу богиню. Такий її настрій часто кінчався слізьми, бо ніхто досі й не подумав зібратися до них на гору і справді зазирнути в її завше відчинене вікно.

Цього ранку Галя вдягнула ясно-синє плаття і вже знала, що в неї той-таки настрій. Красиву і молоду маму побачив Хлопець, а баба, побачивши онуку, згадала красуню в червоному платті, до якої підіймався під гору високий гарний чоловік.

Зранку Іван гнав кіз і спостерігав згори за всім. Марія стояла вдома біля розчинених воріт, і їй, як і 40 років тому, дивно ставало, що так погідно й добре живе зі своїм чоловіком. Ось уже 14 років її чоловік тільки й робив, що пас кіз. Молодшою Марія пробувала почитати Іванові зошити, але не змогла осягти його писання. Цього ранку вона відчула біль у серці, боялася померти, адже Іван не зміг би без неї.

Володимир вирушив до будинку на горі, хоч з протезом було важко підійматися кам'яною стежкою. Від будинку йшов Хлопець з бідончиком. Володимир здогадався, що вчителька Галина Іванівна, до якої він йде, − мама цього Хлопця. Галя спостерігала за чудним сходженням чоловіка, жаліла його й дивувалася. Стара, побачивши, що до них йде чоловік, висловила надію, що це той, який має прийти до Галі. Галя на мить повірила в бабину казку, і тривога підступила їй під серце. Потім вона кинулася на поміч Володимиру, дала йому напитися води, і вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли. Нарешті Володимир сказав, що йому потрібна Галина Іванівна, бо він новий директор школи і збирає всіх на нараду.

Тим часом баба, що сиділа на ганку, побачила видіння: спочатку себе, потім дочку, до яких колись теж підіймалися на гору красені. Третю красуню і третього пришельця бачила уже перед собою. Стара, яка без допомоги Галі не ходила, раптом піднялася і пішла у свою кімнату.

Хлопець прийшов з бідончиком до Марії Яківни, щоб взяти молока. Поки жінка наливала молоко, Хлопець любив смакувати фруктами, які вона йому наготувала заздалегідь, і розглядати зошити діда Івана. Глибоким спокоєм та чаром віяло від тих сторінок…

Того вечора Олександра Панасівна з дітьми святкувала день народження найменшої дівчинки. Вони танцювали під старий патефон, поки у жінки не виступили сльози − згадала тоді свого Миколу. Може, тоді і притулилося до однієї з шибок прозоре обличчя. І обернеться на хвилю до того вікна Олександра Панасівна, тоді зустрінуться вони очима й пізнають одне одного. І це все побачить тільки один чоловік з цієї околиці − старий, сивий козопас. "Любов", − подумає він…

Іван сидів на розкладному стільці-палиці і помітив, як павук мандрував по листках, а ті ставали жовтими. Тоді чоловік побачив, що непомітно підходить осінь. Він засунув руку під сорочку і стис те місце, де мало бути серце. Йому вперше за життя стало страшно, бо не списав ще всі сторінки у своєму зошиті.

Володимир йшов з гори і оглянувся. Побачив Галю, і вони усміхнулися одне одному. Галя згадала про бабу, здивувалася, що стара сама зайшла в кімнату. Галя сказала їй, що це приходив до неї новий директор. "До мене свого часу теж приходив такий директор", − мовила стара і розсміялася.

Володимир зайшов і до Марії Яківни. Вона розповідала йому про школу, а він думав про своє сходження на гору і про ту неймовірну зустріч. Марія Яківна попросила Володимира дати їй першачків, і він погодився. Коли вже йшов, спитав, чи не її чоловік той козопас. "Мій, мій! − захитала радісно вчителька. − А знаєте, що мені здалось у першій хвилі? Думала, ви якийсь його родич!"

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

СИНЯ ДОРОГА

Дощ шумів і плескотів, а перед ним лежала прозора куля, і він уже мав увійти до неї. Туди вела синя, мерехтлива дорога, позаду лишалася хата із печальною жінкою і з веселими дітьми. Озирався й бачив дім із прозорими стінами, за якими святкують день народження істоти, в яких залишив своє тіло…

Уперше Олександра зустрілася з Миколою у подруги, де зібралися на вечірку хлопці й дівчата. Широкоплечий хлопець із зачесаним набік чубом і з плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций, дивився на неї й дивився. Від його погляду Олександрі стало так млосно, що захотілося додому. Олександрина подруга Соня, хазяйка квартири, відразу про щось здогадалася. Вона помітила, що з кутка на подругу дивляться сині й палкі очі…

А перед цим всім сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першої взуттєвої фабрики Микола Ващук утратив спокій: його почало нестримно вабити до осіб жіночої статі. Він блукав містом, не приходив на обід додому, де чекала стара мати, ходив на танці, запрошував різних дівчат, пильно дивився на кожну, але розумів, що не для нього вони…

Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті. В глибині дому співав за роботою батько. Він був столяром, з −під його рук завжди вилітали пахучі стружки. Була саме неділя, до Олександри прийшла подруга Стефа і розповіла, що вони підуть сьогодні в крошенський клуб, а наступної неділі Соня збирає в себе вечірку.

…Дощ шумів і плескотів. Микола дивився на прозору кулю, до якої вела синя мерехтлива дорога. Там на нього вже чекали батьки і брат. Та він завертав голову, щоб хоч відчути, коли не може бачити, дімець, до якого нещодавно підходив, − п'ятеро дітей і жінка в цей час думали про нього. У цей час Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися. Вона знала, що Микола був біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Відчував все це ще один чоловік − сивоволосий козопас Іван Шевчук. Побачив самотню тінь на тій річці-дорозі і повторив відтак просту істину: "Любов світ цей ушляхетнює".

Якось Микола, ще перед зустріччю з Олександрою, пішов на острів серед Тетерева. Там на березі сидів відомий на все місто Коля Бовдя і грав на гітарі. Микола присів коло Бовді і спитав, хто йому зробив такий інструмент. Бовдя розповів, що Райко, який колись мав музикальну фабричку, а тепер жив у бідній, захаращеній дошками й фанерою кімнаті. Райко погодився зробити і Миколі інструмент з карельської берези. За це Микола пошив йому шкіряні черевики.

…І здалося Олександрі, що обізвалися на гітарі струни, загувши й забринівши. Діти вже спали. Вона раптом побачила зігнуту постать, що весело стукотіла молотком по підборі черевика. Микола мугикав. Тоді побачила вона постать батька, велику й рідну. Обидва поспівували однакову мелодію. Не було в світі кращої меблі, ніж та, що її робив Олександрин батько, і не було в світі кращого взуття, ніж те, що шив його Микола.

…Микола і Олександра повернулись у ту давно зниклу з лиця землі кімнату (на початку війни у Сонин дім упала бомба, сховавши під руїнами веселуху Соню, її дітей та матір) і спробували відбудувати її… Побачивши вперше Олександру, Микола почав стишуватися й умиротворюватися.