Тарру відповів, що це буде залежати від доктора й чуми. Однак об одинадцятій Тарру і Ріе входили у бар готелю. Вони мимоволі зупинилися на порозі, бо у барі панував незвичний у зачумленому місті шум, але вони відразу здогадалися про причину такого веселого настрою — тут ще подавали алкогольні напої. Рамбер помітив їх і махнув рукою. Тару і Ріе підійшли й сіли поруч, але розмова не клеїлася через шум, та й здавалося, що Рамбера більше цікавить алкоголь, ніж друзі. Вони мимоволі змушені були слухати розмови, які точилися у барі, і всі ці розмови були про чуму. Ріе запитав, чи радий Рамбер, той відповів, що вже швидко, можливо, навіть на цьому тижні. Тарру пожалкував, що Рамбер їх залишає. Той здивувався й запитав, чому. Доктор пояснив, що Тарру впевнений: Рамбер був би набагато корисніший тут, але він, Ріе, розуміє бажання журналіста поїхати звідси. Рамбер уперше за цей вечір подивився в очі Тарру і запитав, чим же це він був би корисний тут. Той відповів, хоча б у роботі санітарних дружин. Рамбер відвернувся, вираз його обличчя був упертий і похмурий, а руки тремтіли. Доктор відзначив про себе, що журналіст дуже нервується.
Наступного дня в іспанському ресторані журналіст марно прочекав Гонсалеса і його друзів добру годину. Вони не прийшли. Коли Рамбер опинився нарешті на вулиці, темряву якої перерізало лише світло фар санітарних машин, він зрозумів, що за весь цей час, поки шукав щілини у глухій стіні, що відділяла його від дружини, він жодного разу не пригадав її. Але тієї миті він відчув, що саме вона уособлювала всі його бажання. І такий біль відчув Рамбер, що він кинувся у готель, аби тільки втекти від цього болю, хоча знав, що це неможливо.
Наступного дня він прийшов до Ріе і запитав, як йому знову побачити Коттара, бо все, що йому залишається,— це розпочати з початку. Ріе запросив його назавтра, коли Коттар прийде до доктора на прохання Тарру.
Коттар увійшов саме тоді, коли доктор і Тарру обговорювали випадок одужання від чуми, що стався у лазареті Ріе. Коттар упевнено сказав, що то була не чума, бо чума все пищить. Доктор зауважив, що чуму треба й можна здолати. Тарру пішов у наступ, запевнив, що кожен повинен боротися з чумою, у санітарні дружини приймають усіх бажаючих, і запропонував Коттару працювати разом із ним. Коттар наче образився, але потім зухвало сказав, що чума йому на руку, чому ж він повинен допомагати тим, хто з нею. бореться. Тарру плеснув долонею себе по лобі вигукнув, наче пригадавши: дійсно, якби не чума, Коттара давно б уже заарештували. Коттар перелякався й запитав, хто це таке казав. Тарру запевнив, що саме так він і доктор зрозуміли Коттара, але вони не мають наміру доносити, бо й самі не люблять поліції. Коттар визнав, що колись він скоїв злочин, тепер справу поновили, тому він і намагався покінчити життя самогубством, бо не міг навіть уявити, як його заарештують і позбавлять усього, до чого він звик. Ріе, який до цього часу мовчав, сказав, що він розуміє тривогу Коттара, але, можливо, все ще. владнається. Тарру просив Коттара хоча б не розносити чумного мікроба, якщо вже чума йому вигідна. Коттар запевнив, що він чуми не хотів, вона сама прийшла, то не його провина, що чума йому на користь. На порозі показався Рамбер, і Коттар додав, що він упевнений: усе одно чуму не перемогти. Ріе попросив Рамбера тримати його у курсі справ.
Коттару адреса Гонсалеса була невідома, він запропонував ще раз відвідати кафе, де вони зустріли Гарсіа. Рамбер розпочав друге коло: він знову знайшов Гарсіа, через кілька днів Рауля і нарешті Гонсалеса. Останній розповів, що не міг прийти на призначену зустріч, бо всі нижні квартали міста були в облозі поліції, запропонував наступного дня піти до стражників. Але братів-стражників вони не застали вдома, їм призначили зустріч іншого дня. Тарру побачив Рамбера після обіду і був вражений виразом його обличчя. Журналіст запросив Тарру і Ріе на вечір у гості.
Коли гості прийшли, Рамбер лежав на ліжку. Він устав і відразу налив повні склянки. Ріе запитав, як ідуть справи. Журналіст розповів усе, а потім, випивши, сказав, що стражники не прийдуть. Тарру зауважив, що не слід узагальнювати. Рамбер знизав плечима і сказав, що вони просто не розкусили чуму, бо чума — це все починати спочатку. Він підійшов до патефона і поставив платівку, яку слухав уже разів із десять, але іншої він не мав. Потім він поцікавився роботою санітарних дружин, і додав, що багато про це думав, і якби не особливі причини, він би ризикнув своєю шкурою і теж би став членом дружини, воював же він в Іспанії. Тарру поцікавився, на чиєму боці. Рамбер відповів: на боці тих, хто зазнав поразки. Він багато думав про війну й мужність, і знає, що людина здатна на величні вчинки, але якщо вона не здатна на великі почуття, то вона для Рамбера не існує. Журналіст по черзі подивився на своїх гостей і запитав Тарру, чи здатен той загинути від кохання. Тарру відповів, що не знає, але думає тепер, що ні. Рамбер виклав свою позицію так: люди здатні загинути за ідею, бо бути героєм легко, та героїзм нищить людину. Він же хоче жити тим, що любить, або померти. Ріе уважно слухав журналіста, а потім тихо проговорив, що людина — не ідея. Проте Рамбер не погодився, на його думку, людина стає дуже поганою ідеєю, як тільки відвертається від любові, а сучасні люди не здатні любити, вони скоріш будуть гратися у героїв. Ріе виглядав дуже втомленим. Він запевнив Рамбера, що той робить усе справедливо і добре, надавши перевагу коханню. Але ж і вони ж не граються у героїв, а намагаються бути чесними — робити свою справу. Рамбер подивився на доктора задумливо і сказав, що легко бути на стороні правої справи, коли нічого втрачати. Ріе допив вино і поквапив Тарру, адже у них ще багато роботи. Тарру дійшов із доктором до порога, потім повернувся й запитав, чи знає Рамбер, що дружина Ріе знаходиться у санаторії для тяжко хворих лише у кількох кілометрах від міста. Журналіст здивовано розвів руки, але Тарру вже вийшов із номера.
На ранок Рамбер зателефонував доктору Ріе і попросив дозволу попрацювати у санітарній дружині, поки не випаде нагода залишити місто. Ріе помовчав, а потім подякував Рамберу.
Частина третя
Протягом довгих тижнів полонені чумою опиралися їй як могли і як уміли. Дехто, як, наприклад, Рамбер, ще вважали, що вони діють як люди вільні, що ще мають право вибору. У середині ж серпня стало зрозуміло, що чума пересилила всіх, бо немає тепер окремої індивідуальної долі, а є одна спільна доля й історія. Чума і народжені нею почуття поділялися тепер усіма. Найважливіші з цих почуттів були розлука й заслання, які породжували страх і обурення. Тому у цій частині хроніки автор описує, хоча б у загальних рисах, ярість мешканців міста, які залишилися у живих, похорони мертвих і страждання люблячих у розлуці.
Саме у середині літа знявся вітер і кільки днів хлистав зачумлене місто, він здіймав хмари пилу й сміття, збивав із ніг перехожих, яких ставало все менше на вулицях. Вітер приносив тривожний запах невидимого звідси моря. І здавалося, що пусте й біле від пилу місто голосить вітром, як прокляте богом місце.
До цього часу чума косила людей здебільшого у бідних і густонаселених районах, але тепер вона перестрибнула у ділові квартали й опанувала їх. Мешканці міста були певні, що то вітер розносить насіння чуми.
Хтось додумався оточити кілька кварталів, особливо уражених чумою, і випускати звідти людей тільки на роботу. Ті, хто опинився в оточенні, вирішили, що ці заходи спрямовані проти них особисто, і вважали мешканців інших кварталів вільними людьми. Ці вільні ж знаходили єдину втіху в тому, що є люди ще більш невільні, ніж вони.
У цей же час розпочалися пожежі. Слідство довело, що здебільше це справа рук тих, хто повернувся з карантину і позбувся глузду від горя й втрат. Вони підпалювали свої власні будинки, сподіваючись у такий спосіб знищити чуму. Доводилося вести нелегку боротьбу проти пожежної манії, яка загрожувала, враховуючи вітер, цілим кварталам. Доводи, що дезинфекція виключає можливість нового зараження, не діяли. Довелося вжити більш дійових заходів. Пожеж стало менше, коли всі зрозуміли, що за підпалювання можна опинитися в тюрмі. Та й тут боялися не того, що опиняться за ґратами, а чуми, яка в тюрмі не жаліла нікого, тому мешканці міста були впевнені, що всі в'язні фактично приречені на страту. Ця впевненість мала підставу, бо відомо, що чума вирувала там, де у силу звички чи необхідності жили скупчено, тобто серед солдатів, монахів і арештантів. Тюрма була своєрідною громадою, де, з точки зору чуми, всі рівні, тому тут данину їй платили всі однаково — і стражники, і в'язні. І, можливо, вперше за довгі роки у в'язниці панувала справжня справедливість.
І даремно міська влада намагалася запровадити ієрархічні відмінності у цю загальну рівноправність, задумавши нагороджувати стражників, які загинули від чуми, викопуючи службові обов'язки, воєнною медаллю. Якщо арештанти мовчки примирилися з таким станом речей, то військова влада заявила, що цей захід може все переплутати в головах оранців. Прохання військових начальників задовольнили і вирішили, що стражників нагороджуватимуть медаллю за боротьбу з епідемією. Тоді виникла проблема з медалями стражників, які загинули від чуми першими: не забирати ж їх назад, хоча військові й наполягали. До того ж медаль за боротьбу з епідемією не мала такого морального впливу, як воєнна нагорода. Так усі залишилися незадоволеними.
До цього ж тюремне начальство не могло діяти на зразок духовної або військової влади. Монахи двох оранських монастирів були розселені у благочестиві сім'ї. Військові ж виводили з казарми солдат невеликими з'єднаннями і розташовували їх у школах та інших громадських приміщеннях, тому епідемія, яка повинна була згуртувати мешканців міста, порушувала навіть традиційні спільництва й примушувала людей ще більше відчувати свою самотність.
Всі ці обставини, посилені шквалистим вітром, у деяких головах теж роздували полум'я пожежі. Вночі міські ворота намагалися взяти з нальоту, і на цей раз атакуючі були озброєнні. Стрілянина з обох боків спричинила поранення, але кілька чоловіків вирвалися на волю.