Альбер Камю — Чума (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Роман

Якщо припустиме зображення ув'язнення через інше ув'язнення, то припустиме також зображення будь-якого дійсно існуючого у реальності предмета через щось неіснуюче.

Даніель Дефо

Частина перша

Події, які покладені в основу сюжету цієї хроніки, відбулися в Орані у 194... році, Оран — звичайне місто, типова французька префектура на алжирському березі, тому, на загальну думку, описані події, які виходили за межі звичайного, були недоречні саме в цьому місті. Те, що відрізняє Оран від безлічі інших торговельних міст, помічаєш не відразу, а з часом. Місто це досить потворне саме тому, що не має особливих прикмет, про зміну пори року сповіщає лише небо. Літом сонце спопеляє все і вкриває стіни сірим попелом, восени місто тоне в багні, весна наче не приходить сюди, а приносять її з передмість у кошиках торговці квітами і торгують у роздріб. Лише зимою наступають погожі дні. Найзручніший спосіб познайомитися з містом — це спробувати з'ясувати, як тут працюють, кохають і помирають. В Орані все тісно переплетено, і все це роблять метушливо, але без пристрасті. Це означає, що тут нудьгують, а тому прагнуть мати певні звички. Працюють тут багато, але тільки для того, щоб розбагатіти. Усі інтереси обивателів сконцентровані на комерції, а прості радощі — жінки, кіно, морські купання — ці розсудливі люди залишають на суботній вечір та неділю. Щовечора вони, залишивши свої контори, сидять у кафе, прогулюються по єдиному в місті бульвару, де знову обговорюють справи або грають у карти. Звичайно, що таке відбувається не тільки в Орані, і такі вже наші сучасники. Але ж є такі міста й країни, де люди хоча б підозрюють про існування чогось іншого, щоправда, від цього їхнє життя зовсім не змінюється, але хоча б сумнів бентежить їх, і то добре. Оран же місто, яке нічого й ніколи не підозрює, тобто зовсім сучасне. Тут, як і скрізь, через нестачу часу й схильності до роздумів, люди хоча й люблять, але й самі не знають про це. Смерть тут пов'язана з певними труднощами, вона, так би мовити, некомфортабельна, бо прикутий до смертного ложа тут насправді самотній, адже місто ніби відмежовується від нього своїми справами і своїми звичками. Втім, автор вважає за необхідне підкреслити банальність цього міста і його мешканців, де варто мати звички, й дні потечуть непомітно та тихо, тоді це місто, позбавлене зелені й душі, ніби присипляє. Додати можна лише те, що розташували його на голому плато, в оточенні осяяних сонцем пагорбів, біля чарівної бухти. Шкода тільки, що будували місто спиною до моря, тому його нізвідкіль не видно, і доводиться весь час розшукувати.

Дивіться також

Оповідач, ім'я якого читач з'ясує згодом, розуміє, що дехто повірить у викладені у хроніці факти, декому вони можуть здатися неймовірними. Проте він не має наміру враховувати подібні протиріччя, бо своє завдання автор бачить у тому, щоб розповісти те, що він вважає правдою, спираючись при цьому на власні враження, усні й письмові свідоцтва очевидців.

Шістнадцятого квітня, вранці, доктор Бернар Ріе вийшов зі своєї квартири і перечепився на сходах через дохлого пацюка. Не переймаючись цим, він віджбурнув пацюка ногою, але вже на вулиці вирішив повідомити про цей випадок консьєржа і повернувся. Старий консьєрж мсьє Мішель не повірив навіть у можливість мешкання пацюків у їхньому домі, тому запевнив, що цю нечисть підкинули якісь негідники. Увечері того ж дня Бернар Ріе, відшукуючи у кишені ключі від квартири, зупинився на сходах і побачив іншого пацюка, який сконав на його очах. Але й тепер доктор не дуже довго думав над цим, бо на нього чекали інші турботи. Уже рік, як хворіла його дружина, і завтра вона мала їхати до санаторію у гори. Зараз вона відпочивала перед тривалою подорожжю. Дружина посміхнулася до Ріе, і посмішка, здавалося, стерла з її обличчя ознаки тяжкої хвороби й тридцяти прожитих нею років.

Вранці наступного дня консьєрж зупинив доктора і показав йому ще трьох дохлих пацюків, запевнивши, що неодмінно впіймає бешкетників, які підкинули тварин. Упереджений цією подією, доктор Ріе вирішив розпочати відвідування хворих із бідних кварталів, в яких сміття вивозили пізніше, ніж із центральних вулиць. Усіх дохлих пацюків, що лежали на купах сміття, навіть важко було підрахувати. Перший, до кого завітав у той день доктор, був старий іспанець із грубим і виснаженим обличчям, який страждав на застарілу астму. Розмовляючи з ним, Ріе зрозумів, що в цьому кварталі повно пацюків, і їхньою навалою люди занепокоєні. Старий же, говорячи про пацюків, чомусь потирав руки, ніби задоволений цим явищем. Покінчивши з візитами, доктор повернувся додому. Консьєрж подав йому телеграму від матері, яка сповіщала про свій приїзд (під час відсутності дружини доктора вона мала опікуватися доктором). Ріе запитав, чи не бачив мсьє Мішель ще пацюків, але той запевнив, що він слідкує уважно, тому нікому вже не вдасться підкинути йому що-небудь. Доктор увійшов у свою квартиру, де на нього чекала дружина. Уже на вокзалі вона запитала про історію з пацюками. Доктор визнав, що поки й він не знає, у чім тут справа, та спробував заспокоїти дружину сподіваннями, що все обійдеться. Потім, ковтаючи слова, попросив пробачення за те, що мало клопотався нею і часто був неуважний. Дружина похитала головою, наче просила його помовчати, але він додав, що, коли вона повернеться, вони житимуть інакше. Вона відвернулася від нього і дивилася у вікно. Коли Ріе гукнув дружину, вона озирнулася: обличчя її було мокре від сліз. Потім вона спробувала посміхнутися. Навіть коли він стояв по той бік вагонного вікна, він бачив тільки цю її посмішку. Дружина вже не чула, як він просив її берегти себе. Виходячи на вокзальну площу, Ріе зустрів пана Отона, слідчого, який вів за руку свого маленького сина. Слідчий зустрічав свою дружину, він спробував поговорити з доктором про незвичайну поведінку пацюків. Та той чув лише, як засвистів потяг, в якому від'їжджала його дружина, але у пам'яті від тієї хвилини залишився тільки залізничник, що ніс величезний ящик здохлими пацюками.

Того ж дня, перед початком вечірнього прийому, Ріе прийняв журналіста Раймона Рамбера, який представляв поважну французьку газету. Невисока, але кремезна статура, рішуче обличчя й розумний погляд цього молодика справляли враження задоволеності життям. Він хотів узяти у доктора інтерв'ю про умови життя арабів і отримати матеріали щодо санітарного стану корінного населення. Ріе сказав, що стан поганий, але перш ніж продовжити бесіду, хотів би знати, чи зможе журналіст написати всю правду, чи буде його звинувачення беззастережним. Рамбер запевнив, що напише правду, але виказав сумнів, чи є підстави для беззастережного звинувачення. Ріе дуже тихо і спокійно відповів, що, можливо, для такого звинувачення й насправді немає підстав, але він поставив питання, щоб переконатися, що Рамбер розповість правду такою, як вона є, нічого замовчуючи, бо він визнає тільки такі свідоцтва, тому не вважає за потрібне надавати журналісту матеріали, якими володіє. Молодий чоловік посміхнувся. Ріе, не змінюючи тону, додав, що втомився жити в цьому світі, але для себе він вирішив, що не можна миритися з несправедливістю й компромісами. Рамбер сидів понуривши голову, потім устав і сказав, що, напевно, зрозумів доктора, і попросив вибачити за клопіт. Ріе проводив Рамбера до дверей, потиснув йому руку і запропонував зробити репортаж про навалу пацюків. Журналіст удав, що йому це дійсно цікаво, і розпрощався.

Надвечір доктор знову відправився з візитами. На сходах він зустрів кремезного молодика, якого інколи бачив з пожильцями з верхнього поверху, іспанськими танцюристами. Жан Тарру дивився на пацюка, який корчився біля його ніг. Тарру перевів на доктора спокійний й уважний погляд, привітався і зауважив, що навала пацюків цікаве явище, ніколи нічого подібного бачити не доводилося. Потім він віджбурнув вже дохлого пацюка ногою й сказав, що врешті-решт це турбота консьєржа. Доктор побачив старого Мішеля біля під'їзду, той виглядав втомлено і розгублено, бо пацюків тепер знаходили у всіх домах, два-три на день.

Наступного ранку, вісімнадцятого квітня, Ріе зустрічав матір на вокзалі, а коли повертався, знову побачив мсьє Мішеля, той ще більше занепав: тепер вже десятки пацюків повзли сходами, перебираючись із підвалу на горище. Мати доктора не здивувалася, вона запевнила, що інколи таке трапляється, вона рада бачити сина і ніякі пацюки їм не завадять. Син лише кивнув головою: поруч із нею все завжди здавалося легким. Але Ріе вирішив зателефонувати директору міського бюро дератизації і запитати, чи мають там намір ужити найближчим часом заходів щодо навали пацюків. Директор відповів, що без відповідного розпорядження ніяких заходів не проводять, але, якщо Ріе вважає такий стан небезпечним, то він спробує отримати належне розпорядження.

У цей день і інші громадяни почали виказувати занепокоєння, бо саме з вісімнадцятого квітня кількість пацючих трупів перевалила за сотню на день по всіх заводах, складах. Того ж дня заговорили й вечірні газети: чи має намір муніципалітет ужити термінових заходів, аби захистити мешканців міста від осоружної навали. Муніципалітет нічого не намірювався робити, а наказав лише службі дератизації кожного ранку прибирати дохлих пацюків і спалювати їх разом зі сміттям.

Через кілька днів становище погіршало. Кількість пацючих трупів збільшувалася, тепер пацюки вилазили не поодинці, а скупчувалися, і навіть у центрі міста на сходах можна було бачити купи дохлих тварин. Агентство інформації повідомило радіослухачам вражаючу цифру спалених за один день пацюків. Відтоді занепокоєння мешканців міста переросло у справжню паніку. Тільки тепер вони усвідомили, що вже звичне видовище гибелі гризунів несе якусь загрозу, хоч ніхто ще не мав уявлення про розміри біди і її причину. Один тільки старий іспанець, задихаючись від астми, радісно потирав руки. Мешканці міста вимагали вдатися до радикальних заходів, звинувачували владу у всіх смертних гріхах, а деякі володарі вілл на узбережжі поговорювали про необхідність виїзду за межі міста. Але наступного дня агентство інформації повідомило, що навала припинилася, кількість трупів гризунів раптово зменшилася.

Але того ж дня доктор Ріе, зупинивши машину перед домом, побачив консьєржа, якого вів вулицею священик отець Панлю.

1 2 3 4 5 6 7