Тому, слухаючи по радіо заклики, який надсилав зачумленому місту світ, Ріе нервувався, бо їхній тон і стиль виводили доктора із себе. Він розумів, що патетика закликів щира, але всі ці слова не могли дати навіть уявлення про таких, як Гран.
Рамбер знову розпочав спроби повернути собі щастя,, відстояти у чуми частину себе — своє кохання. Він не здавався, не бажаючи, щоб чума накрила його з головою. Переконавшись, що всі офіційні й легальні шляхи закриті, він намірився використати інші канали. Спочатку він звернувся до офіціантів, які завжди обізнані у всіх справах. Але перший із них знав, яка сувора кара очікувала тих, хто зважився на подібні авантюри. В іншому кафе його запідозрили у провокуванні. У доктора Ріе Рамбер познайомився з Коттаром. Через кілька днів вони випадково зустрілися на вулиці, і Коттар поцікавився, як просувається справа. Рамбер поскаржився на байдужість чиновників і розповів, що намагається знайти інший шлях, але не має й тут поки що успіхів. Коттар узявся допомогти Рамберу, бо мав певні зв'язки з організацією, що займається контрабандою нормованих товарів. Коттар сказав, що йому пропонували залишити місто, але він не, хоче нікуди звідси їхати, на то він має причини. Помовчавши, він запитав, чи цікавлять Рамбера, які саме причини, але той відповів, що його це не стосується. Коттар погодився й додав, що у зачумленому місті йому легко дихати. Вони минули центр міста й опинилися біля старого і занехаяного кафе. Стояла страшна спека. У середині кафе нікого не було. Вони сіли за брудний стіл і однаковими жестами витерли піт із чола. Рамбер здивувався, що на всіх столах лежав курячий послід, але раптом у темному кутку щось зашаруділо, і на середину залу вийшов розкішний півень. Коттар постукав по столу, і звідкись з'явився маленький чоловік. Коттар запитав його про якогось Гарсіа і домовився про зустріч із ним. Коротун, дивлячись на Рамбера, запитав, чи той теж займається справою. Коттар відповів ствердно.
Того ж вечора Рамбер і Коттар знову прийшли у кафе, де на них чекав Гарсіа — молодик років тридцяти, здоровий, сильний, із маленькими чорними очима й перснями на руках. Для серйозної розмови вони вийшли на вулицю і пішли до порту. Коттар виклав справу, якою він опікувався. Гарсіа, не дивлячись на журналіста, запитав, чому йому так приспичило їхати. Коттар пояснив, що у Парижі Рамбера чекає дружина. Гарсіа обіцяв допомогти, хоча він сам такими справами не займається, їм потрібен Рауль, але його зараз важко знайти. Коттар схвильовано запитав, невже той переховується. Гарсіа не відповів, а призначив побачення через день біля казарми митників. На прощання Гарсіа вперше подивився на Рамбера і сказав, що будуть витрати. Журналіст був згоден на все. Він подякував Коттару за допомогу, але той весело сказав, що йому приємно зробити послугу, до того ж журналіст може колись і йому стати у пригоді.
Через день вони пішли на зустріч із Раулем. Біля казарми було багато людей, бо там розташували лазарет: рідні хворих сподівалися довідатися щось про своїх близьких. Рамбер подумав, що Рауль призначив тут побачення не випадково, бо у натовпі легко зникнути. Коттар не розумів, чому журналіст вирішив залишити місто саме тепер, коли тут так цікаво, і якраз розвивав цю думку, коли поруч зупинився автомобіль доктора Ріе. За кермом сидів Тарру, а доктор дрімав. Однак він прокинувся й представив журналіста Тарру, той сказав, що вони знайомі, бо мешкають в одному готелі, і запропонував довезти до центру. Рамбер сказав, що йому тут призначене побачення. Ріе уважно глянув на журналіста, той відповів на німе запитання ствердно. Коттар зрозумів їх і здивувався, що доктор обізнаний у справах Рамбера. Тарру побачив слідчого, пана Отона, і привітався з ним. Коттар зблід. Слідчий привітався у відповідь і уважно оглянув Коттара й журналіста, потім зітхнув і сказав, що настали погані часи, але висловив сподівання, що епідемія надалі не поширюватиметься. Тарру запитав, чи багато зараз у слідчого роботи. Той відповів, що останні події, як не дивно, зменшили кількість карних справ, але є багато порушень нових розпоряджень. Тарру посміхнувся й сказав, що, напевне, старі закони виявились кращими, ніж нові. Слідчий холодно зауважив, що важливий не закон, а покарання. Коли слідчий зник у натовпі, Коттар зауважив, що тепер це ворог номер один. Машина Ріе від'їхала, і через кілька хвилин Коттар і Рамбер побачили Гарсіа. Він, не вітаючись, сказав, що треба зачекати. Вони стояли в юрбі, де більшість були жінки. Кожна з них тримала корзинку, сподіваючись передати її хворому, а ще більше сподіваючись, що вона йому потрібна. Вхід у лазарет охороняли вартові із зброєю. Час від часу з лазарету чувся дивний крик, і тоді всі повертали голови у його напрямку. Троє чоловіків дивилися на це видовище, коли за їхніми спинами почулося коротке й різке вітання. Усі троє озирнулися, як по команді. Незважаючи на спеку, Рауль був одягнений так, наче зібрався на важливий прийом. Він наказав Коттару й Рамберу слідувати за ним. На ходу сказав, що справу Рамбера можна владнати, і назвав суму, за яку він береться це зробити. Журналіст погодився. Рауль зупинився, посміхнувся, призначив нове побачення наступного дня і потиснув Рамберу руку. Коли він пішов, Коттар вибачився, що не зможе супроводжувати журналіста завтра, бо має свої справи, але він упевнений, що Рамбер справиться і без нього.
Коли наступного дня журналіст увійшов у ресторан, де було призначене побачення з Раулем, всі відвідувачі повернули голови у його бік, але заспокоїлися, як тільки Рауль махнув Рамберу рукою, і втратили до нього інтерес. За столом поруч із Раулем сидів худий, але широкоплечий чоловік, якого той називав не інакше, як "наш друг". Рауль сказав, що "наш друг" познайомить Рамбера зі стражниками, які виберуть влучну годину, щоб перетнути кордон. Нове побачення призначили через два дні на паперті собору. Справу таким чином уладнали і решта сніданку пройшла у пошуках тем для розмови, але коли Рамбер довідався, що "наш друг" заядлий футболіст, все стало просто, бо свого часу він і сам багато грав у футбол. На кінець сніданку "наш друг" говорив уже Рамберу "ти" і доводив, що вигідніше грати напівзахисником. Журналіст погодився, хоча завжди грав у нападі. На прощання "наш друг" назвав своє прізвище — Гонсалес. Два наступних дні здалися Рамберу дуже довгими. Він пішов до Ріе й у всіх подробицях розповів йому про свої справи, потім намірився йти з ним до хворих і розпрощався тільки тоді, коли доктор зупинився перед дверима, за якими лежав хворий з підозрінням на чуму. Вигляд у доктора був утомлений, він не заходив до хворого, бо чекав Тарру, і сподівався, що той встигне вчасно. Рамбер запитав, чи набирає чуми пової сили.
Ні, відповів доктор, але все ще не вистачає ефективних засобів боротьби з нею. Навіть тепер, коли прибули лікарі й санітари, ледве вистачає сил, щоб опиратися епідемії на цій стадії, але коли вона знову зростатиме, то людських сил не вистачить зовсім. За дверима було чути, як сполошилися люди. Ріе порадив журналісту не гаяти часу на шляху до щастя. На обличчя Рамбера набігла тінь, він сказав, що не страх перед чумою примушує його тікати з міста, він мав змогу перевірити свою хоробрість, але є такі думки, яких він не може витримати. Ріе подивився на нього уважно і сказав, що Рамбер обов'язково побачить ту, заради якої він все це робить. Рамбер не був у цьому впевнений, він не міг витримати тривалого розлучення, бо у тридцять років людина починає старіти, тому треба використовувати кожну хвилину. Втім, він не знав, чи доктор зрозуміє його. Ріе стиха промовив, що зрозуміє, але тут з'явився сяючий Тарру. Він тільки-но говорив з отцем Панлю і той дав згоду вступити до санітарної дружини. Панлю виявився кращий, ніж його проповіді, зауважив доктор. Тарру запевнив, що всі люди такі, тільки треба дати їм можливість це довести.
У призначений день Рамбер прийшов на паперть трохи раніше, ніж було домовлено. Він чув, як із собору доносяться сумні церковні гімни і відчував запах ладану й сирості, бачив маленькі чорні фігурки, які вийшли з храму і розсипалися вулицею. Рамбер чекав із нетерпінням, але не бачив нікого, хто б піднявся до нього на паперть. Тоді він увійшов у собор. Біля імпровізованого вівтаря побачив статую святого Роха, захисника зачумлених, і маленьких людей, що стояли на колінах, над їхніми головами орган грав одну й ту саму мелодію. Здавалося, що сутінки тут особливо густі. Рамбер вийшов і побачив Гонсалеса, який спускався з паперті і прямував до центру. Гонсалес пояснив, що чекав на своїх друзів, але вони не прийшли, напевне, щось завадило їм. Він запропонував зустрітися назавтра біля пам'ятника загиблим і проговорив, сміючись, що і в футболі доводиться зробити багато пасів, перш ніж влучиш у ворота. Рамбер похмуро зауважив, що футбольний матч триває всього півтори години.
Пам'ятник загиблим стоїть на тому єдиному в Орані місці, звідки видно море. Наступного дня Рамбер знову прийшов на зустріч першим і встиг прочитати всі імена загиблих, викарбувані на пам'ятнику. Через кілька хвилин підійшли ще двоє молодих людей, але вони не звернули на журналіста ніякої уваги, а здавалося, уважно розглядали набережну порту. Потім Рамбер побачив Гонсалеса, який ще на ходу вибачався за спізнення. Гонсалес представив журналісту молодих людей, і тільки тепер Рамбер побачив, що ті дуже схожі між собою, напевно, брати. Це були стражники, їхня черга йти у караул припадала через два дні. Вони порадили Рамберу оселитися у них удома, це поруч із воротами міста, і чекати слушної нагоди. Вони також сказали, що варто поспішати, бо незабаром поставлять посилені кордони з іншого боку міських воріт. Один із братів, що говорив менше, поцікавився винагородою. Гонсалес запевнив, що Рамбер надійна людина, і це питання владнається, коли все буде завершено. Домовилися про нову зустріч в італійському ресторані, де перший раз зустрілися Рамбер і Гонсалес.
Наступного дня Рамбер на сходах готелю зіткнувся, з Тарру, і той запропонував піти разом до Ріе. Але журналіст відмовився, бо йому здавалося, наче він заважає доктору, і запропонував прийти у бар, якщо випаде вільна хвилина.