Хлопець дізнався, що багато алхіміків прожили свою Леґенду, відкривши в результаті Світову Душу, Філософський Камінь та Еліксир Життя. Але, передусім, хлопець зрозумів – все це настільки просто, що його можна записати на грані смарагда. Англієць був розчарований. Роки досліджень, магічні символи, незнайомі слова, лабораторне обладнання – а на юнака воно не справило жодного враження. "Мабуть, душа у нього надто примітивна", — подумав він.
Юнак знову почав споглядати пустельну тишу і збиваний копитами пісок. "Кожен вчиться по-своєму", — мовив він сам до себе. "Він не так, як я, я не так, як він. Але ми обоє шукаємо кожен свою Леґенду й за це я його шаную".
Караван тепер рухався вдень і вночі. Бедуїни з'являлися чимраз частіше, а погонич верблюдів сказав, що їм пощастить, якщо караван дійде до оази. Погонич, однак, не вельми переймався загрозою війни. Він не жив ані минулим, ані майбутнім. Його цікавило лише те, що тут і тепер.
Мандрівники нарешті добралися до оази Аль-Фаюм, яка виявилась більшою від деяких містечок в Іспанії. Вона складалася з трьохсот джерел, п'ятдесяти тисяч пальм і безлічі барвистих наметів. Оази, як пояснив юнакові погонич, завжди вважалися нейтральними територіями, адже мешкали там переважно жінки й діти. Битви велися тільки в пустелі, а оази були місцем захистку. Мандрівники мали тут лишатися доти, доки не скінчиться війна між племенами. Гості мали жити у наметах разом із мешканцями оази. Провідник звелів, щоб усі здали зброю людям, визначеним вождями племені. Англієць віддав хромований револьвер.
Юнак тим часом думав про свій скарб. Чим ближче до мрії, тим більше перешкод. Але вирішив поспішати, щоб не пропустити знаків, поставлених Богом на його шляху.
Першої ночі юнак спав далеко від Англійця, у шатрі з п'ятьма парубками його віку. Всі вони мешкали в пустелі й хотіли почути розповіді про великі міста. Юнак розказав їм про життя чабана і збирався вже описувати свої пригоди у крамничці з кришталем, коли до шатра увійшов Англієць. Він попросив юнака допомогти знайти Алхіміка.
Спочатку вони хотіли знайти його самі. Алхімік мав би жити не так, як інші, до того ж у його наметі мала би постійно горіти піч. Вони шукали скрізь, виявивши, що оаза значно більша, ніж вони уявляли; там були сотні наметів. Юнак, оскільки знав арабську, розпитував, де тут Алхімік, або той, хто тут лікує хвороби. Юнак побачив дівчину, яку теж хотів запитати. Цієї ж миті зупинився час, і Світова Душа заповнила його єство. Коли він побачив ці чорні очі, цю ледь вловиму посмішку на вустах, то закохався.
Цієї миті юнак відчув, що перед ним стоїть його дружина, й вона також збагнула це без слів. Він був у цьому переконаний, хоча батьки й казали йому, що, перш ніж одружитися, треба довго залицятися, свататись, збирати гроші. Але ті, хто так думав, не знали Всесвітньої Мови. "Мактуб", — подумав юнак.
Дівчину звали Фатіма. Юнак запитав про чоловіка, котрий лікує хвороби. Фатіма сказала, що цей чоловік знає всі таємниці і спілкується з пустельними джинами – духами. Дівчина показала на південь, де мешкав цей дивний чоловік. Тоді наповнила свій глек водою й пішла. Англієць побіг шукати Алхіміка. А хлопець ще довго сидів біля джерела, думаючи про те, що одного дня левант приніс йому аромат цієї жінки, що він покохав її раніше ніж зустрів, і що тепер завдяки цьому коханню йому відкриються всі скарби світу.
Наступного дня юнак знову прийшов до джерела, щоб зустріти дівчину. На його подив, там був Англієць. Він розповів про зустріч з Алхіміком: той сказав Англійцеві ще раз спробувати перетворити свинець у золото. Юнак мовчав. Англієць подолав такий довгий шлях, аби почути те, що й так уже знав.
Коли Англієць пішов спробувати ще раз, з'явилась Фатіма й наповнила глечик водою. Юнак відразу ж освідчився їй, запропонував бути його дружиною. Дівчина випустила з рук посудину, розіллявши воду.
Юнак щодня чекав Фатіму біля джерела. Він розповів їй про своє життя чабана, про короля й крамничку з кришталем. Вони стали друзями.
Минув майже місяць в оазі, коли Провідник Каравану скликав усіх на нараду. Він сказав, що невідомо, коли скінчиться війна, тому вони не можуть продовжити подорож, бої могли тривати роками.
Люди розійшлися. Ввечері юнак зустрівся з Фатімою й розповів їй про нараду. Вона сказала, що з дитинства мріяла отримати від пустелі дарунок, і нарешті отримала цей дар – його. Дівчина просила юнака йти за своєю Леґендою. Якщо вона частинка його Леґенди, колись він повернеться.
Після цієї зустрічі з Фатімою юнак зажурився. Наступного дня вона сказала, що чекатиме, бо вона – жінка пустелі і хоче, щоб її чоловік був вільним, як вітер. А якщо не повернеться, то знайде його в хмарах, у звірях, у воді.
Юнак пішов шукати Англійця. Хотів розповісти йому про Фатіму. Той побудував біля шатра маленьку піч і пробував відділити зайву сірку, бо тепер не боявся невдач.
Сантьяго побрів у пустелю. Не міг відділити почуття любові від бажання володіти Фатімою, але вона була жінкою пустелі, тож тільки пустеля могла йому допомогти. Юнак побачив у небі двійко яструбів і намагався зрозуміти знак. Його почало хилити до сну. Зненацька один з яструбів стрімголов кинувся вниз, напавши на другого. В цю мить перед юнаком промайнув раптовий образ: на оазу, звівши мечі, насувається військо. Видіння тут же зникло, але воно його потрясло. Хотів про це забути й повернутись до роздумів, але зрозумів, що це відбудеться насправді. Зробив зусилля, щоб вийти зі свого трансу, підвівся і пішов. Юнак розповів погоничу верблюдів про своє видіння.
Погонич зрозумів юнака. У пустелі було багато провидців, й вони наводили острах на жінок і старих. Але воїни рідко коли з ними радились, бо годі починати бій, знаючи, що тобі приречена смерть. Тому Воїни жили лише теперішнім.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Юнак подумав про Фатіму. І вирішив, що піде до вождів. Їхнє шатро було розкішним: килими, золоті світильники, гаптовані шовком подушки. Там було вісім вождів, але юнак відразу ж виділив серед них найголовнішого – араба, який сидів у центрі. Один вождь сказав, що оаза – нейтральна, тому ніхто не нападе. Чоловіки почали завзято сперечатися. Вони говорили на арабському діалекті, якого юнак не розумів, але коли він намірився вийти, вартовий його не пустив. Юнак налякався; знаки свідчили, що ситуація погіршилась. Він пошкодував, що розповів усе це погоничеві верблюдів.
Найстарший вождь, що досі мовчав, розповів про Йосифа, якого продали брати, і який тлумачив сни. Вождь сказав, що згідно з Традицією вони мають вірити у послання пустелі.
Тоді самому юнакові вождь сказав, що завтра, не зважаючи на закон, що ніхто в оазі не має бути озброєний, всі отримають зброю. І за кожних десятьох мертвих ворогів юнак отримає по золотій монеті. Але якщо юнак збрехав, то мечі будуть випробувані на ньому. Юнак думав: яка жахлива ставка! Але, як казав погонич верблюдів, померти завтра не гірше ніж будь-коли. Кожен день був однаково добрий, щоб прожити його, або покинути цей світ. Все залежало від єдиного слова: "Мактуб".
Раптовий шквал вітру пожбурив його на землю. Знялася хмара куряви, заступивши собою місяць. Над ним, ставши дибки, навис із пронизливим іржанням велетенський білий кінь. Верхи на коні сидів наїзник, весь у чорному, із соколом на лівому плечі. На голові він мав тюрбан, а ціле обличчя, крім очей, закривала чорна хустка. Він нагадував гінця з пустелі, та постава його була значно могутніша, ніж у звичайних людей. Дивний вершник висмикнув величезну криву шабелюку з піхов, причеплених до сідла. У місячному сяйві блиснула криця. "Хто посмів розгадати політ яструбів?" — вигукнув голосно. "Я", — вимовив хлопчина.
Шабля не вдарила. Натомість незнайомець повільно торкнувся вістрям юнакового чола. Скотилася крапелька крові. Вершник застиг нерухомо. Юнак також. Йому навіть на думку не спало втекти. В глибині душі мав відчуття дивної радості: він помре заради своєї Леґенди. І задля Фатіми. "Будь обережний з віщуваннями. Що написано, того не уникнути" — сказав незнайомець. "Я лише бачив військо. Не знаю, чим закінчиться бій" — відповів юнак. Здається, незнайомця задовільнила ця відповідь. Але шаблі він з рук не випускав. Незнайомець сказав, що мусив перевірити його мужність – найнеобхіднішу якість для опанування Мови Світу. Юнак здивувався. Незнайомець говорив про речі, які мало хто розумів. "Шануй пустелю, але ніколи вповні їй не довіряй. Бо пустеля людей випробовує: вона стежить за кожним їх кроком і вбиває тих, хто втратив пильність". Його слова нагадали юнакові старого короля. Незнайомець показав на південь і сказав розшукати його після битви. Юнак зрозумів, що зустрів Алхіміка.
Наступного ранку дві тисячі озброєних воїнів сховалися між пальм Аль-Фаюму. На обрії з'явилося п'ятсот вершників. Цей загін увійшов до оази з півночі; зовні він виглядав як мирна експедиція, проте під халатами була схована зброя. Наблизившись до білого шатра в центрі Аль-Фаюму, вони вихопили ятагани й рушниці. І напали на порожнє шатро. Воїни з оази оточили пустельних вершників. Вже через півгодини усі непрошені гості, крім одного, були вбиті. Жінки і діти не бачили бою. Якби не розкидані на землі трупи, можна було б сказати, що оаза жила своїм звичним днем.
Від смерті пощадили лише командира загону. Його привели до вождів, і ті запитали, чому він зневажив Традицію. Він відповів, що після довгих виснажливих боїв його воїни страждали від голоду й спраги, тому вони вирішили захопити оазу, щоб мати змогу далі воювати. Вождь племені засудив командира до ганебної страти: його повісили на засохлій пальмі. Вождь племені викликав юнака і вручив йому п'ятдесят золотих монет.
Коли зайшло сонце, юнак попрямував до Алхіміка. Він запросив юнака до намету. Юнак роззирнувся, але не побачив ні печі, ні алхімічних апаратів. Лише стосик книжок, кухонна плита й килими, вкриті загадковими візерунками. Алхімік розпалив вогонь, і невдовзі намет наповнився чудовим ароматом. Юнак сказав, що Англієць шукає Алхіміка, а не він. Але Алхімік сказав, що Англійцеві спочатку треба зробити щось інше, він уже на доброму шляху: почав спілкуватися з пустелею.