ПАУЛО КОЕЛЬО
АЛХІМІК
Переклад з португальської Віктора Морозова
ПЕРЕДМОВА
Необхідно сказати, що "Алхімік" є символічним твором, на відміну від "Денника Мага", який базувався на реальних подіях.
Протягом одинадцяти років я студіював Алхімію. Прості ідеї перетворення металів у золото, або добуття Еліксиру Життя так мене захопили, що я, не задумуючись, перейшов кілька магічних ініціацій. Зізнаюся, що Еліксир Життя спокусив мене найбільше: до того, як я осягнув і відчув присутність Бога, думка про те, що одного дня все закінчиться, здавалася мені нестерпною. Настільки, що дізнавшись про можливість добути рідину, здатну на багато років продовжити моє існування, я вирішив присвятити себе цій справі душею й тілом.
Була епоха великих соціальних трансформацій — початок сімдесятих, — але ще не з'являлися серйозні публікації на тему Алхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші на дорогі імпортні книжки і присвячував увесь час вивченню складної символіки. В Ріо— де-Жанейро я натрапив на кількох осіб, які серйозно займалися Архитвором, але вони відмовились мене прийняти. Зустрів також багатьох інших "алхіміків", які мали свої лабораторії й обіцяли за солідну винагороду навчити мене секретів Ремесла; сьогодні я розумію, що вони й самі не знали, чого вчили.
Попри всі мої намагання, результати були абсолютно нульовими. Не відбувалося нічого з того, про що говорилось у заплутаних текстах алхімічних манускриптів. Там було повно символів — драконів, левиць, сонць, місяців та меркуріїв, і мене не покидало враження, що я обрав невірний шлях, бо мова символів була надто двозначною. 1973 року, зневірившись через відсутність будь-якого прогресу, я вчинив вельми безвідповідально. У той час, за контрактом із Міністерством освіти, я проводив заняття в державному театрі й вирішив залучити своїх студентів до експериментальних театральних студій на тему Смарагдової Табули. Все це. вкупі з моїми екскурсами в небезпечні місцини Магії, призвело до того, що наступного року я на власній шкірі відчув справедливість приказки: "Що посієш, те й пожнеш". Всі мої плани потерпіли крах.
Наступних шість років я досить скептично відносився до всього, що пов'язане з містикою. За час цієї духовної еміграції навчився багатьох важливих речей: що ми приймаємо істину тільки тоді, коли перше відкидаємо її в глибині душі; що ми не повинні втікати від власної долі і що рука Бога безмежно щедра, незважаючи на його суворість.
1981 року я зустрів Магістра ордену R. A. M. [Regnum Agnus Mundi (лат.)], який повернув мене на призначений мені шлях. В той час я знову, на свій страх і ризик, узявся за Алхімію. Однієї ночі, після виснажливої сесії з телепатії, я запитав, навіщо алхімікам така складна, незрозуміла мова.
— Існують алхіміки трьох категорій, — сказав Магістр. — Ті, яких важко зрозуміти, бо вони самі не знають, що говорять; ті, яких важко зрозуміти, бо вони знають, що говорять, але знають і те, що мова Алхімії звернена до серця, не до розуму.
— А третя категорія? — спитав я.
— Це ті, які взагалі не говорять про Алхімію, але які знайшли Філософський Камінь.
І тоді мій Магістр (а він належав до другої категорії) вирішив дати мені уроки Алхімії. Він пояснив, що символічна мова, яка мене так дратувала й збивала з пантелику, була єдиним засобом проникнення в Душу Світу, або "колективну підсвідомість" за Юнґом. Розповів про Особисту Леґенду та Божі Знаки — поняття, що їх мій раціональний інтелект відмовлявся визнавати через їх простоту. Розкрив, що не тільки вибрані, а всі без винятку людські створіння здатні осягнути Архитвір. Звичайно, не завжди він являється у вигляді яйця або флакону з рідиною, але всі ми, без сумніву, можем зануритися в Душу Світу.
Тому й "Алхімік" — символічний твір. На його сторінках я виклав те, чого навчився сам, але й віддав належне видатним авторам, які опанували Всесвітню Мову: Гемінґвеєві, Блейкові, Борхесу (який в одному з оповідань також використав перську леґенду), Малба Тагану та іншим.
На завершення, як ілюстрацію до того, що сказав мій Магістр про алхіміків третьої категорії, подаю притчу, яку він сам мені розповів у своїй лабораторії.
"Діва Марія з малим Ісусом на руках вирішила зійти на землю й відвідати один монастир. Горді отці поставали в чергу й кожен представлявся Діві, виявляючи шану. Одні декламували чудові поеми, другі демонстрували знання Біблії, треті перераховували імена всіх святих. І так усі, монах за монахом, вшанували Богородицю з малим Ісусом.
Наприкінці черги стояв найнепомітніший чернець цього монастиря, який ніяк не міг вивчити мудрі тексти книжок. Він був простого роду; батьки його виступали в старенькому цирку, і все, чого вони могли його навчити, це жонглювати й показувати трюки.
Коли надійшла його черга, отці хотіли припинити вшанування, бо колишній жонглер все одно не мав що сказати й лише зіпсував би враження про монастир. Але він так само відчував сердечну потребу присвятити що-небудь Ісусові й Діві.
Соромлячись і відчуваючи на собі докірливі погляди братів, він витягнув з кишені кілька помаранчів й почав жонглювати ними в повітрі — єдине, що вмів добре робити.
Цієї ж миті маленький Ісус на колінах у Марії засміявся й заплескав у долоні. І Богородиця дала ченцеві потримати немовля".
Автор
Коли ж вони були в дорозі, Ісус увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім'я, прийняла його в хату. Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала Його слово.
Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: "Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя покинула на мене всю роботу? Скажи їй, щоб мені допомогла".
Озвався Господь до неї і промовив: "Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї".
Лука, 10:38—42
ПРОЛОГ
Алхімік взяв до рук книгу, залишену кимось із каравану. Вона не мала обкладинки, але збереглося ім'я автора — Оскар Вайльд. Гортаючи сторінки, він натрапив на оповідання про Нарциса.
Алхімік знав леґенду про Нарциса — юнака, який щодня над озером милувався власною вродою. Одного ранку він так захопився собою, що впав до озера й потонув. На березі виросла квітка, яку назвали нарцисом.
Але на цьому Оскар Вайльд не закінчив свого оповідання.
Він ще розповів про те, як лісові німфи Ореади, з'явившися там після смерті Нарциса, побачили, що озеро прісної води стало озером солоних сліз.
— Чому ти плачеш? — запитали Ореади.
— Я плачу за Нарцисом, — відповіло озеро.
— Нічого дивного, — сказали німфи, — ми також бігали за ним у лісі, але лиш ти могло зблизька бачити його красу.
— А що... хіба Нарцис був гарний? — запитало озеро.
— Кому ж про це знати, як не тобі? — здивувались Ореади. — Таж саме біля тебе він щодня ставав навколішки і тішився собою!
Озеро на якийсь час замовкло. Врешті-решт воно сказало:
— Я плачу за Нарцисом, хоча ніколи й не зауважило, що Нарцис був гарний. Я плачу, бо щоразу, коли він схилявся наді мною, в його очах я бачило віддзеркалення моєї краси.
— Яка гарна притча, — подумав Алхімік.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Юнака звали Сантьяго. Вже сутеніло, коли він нарешті добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Склепіння давно вже завалилося, а на тому місці, де колись була захристія, тепер височів розлогий платан.
Юнак вирішив переночувати тут. Він припильнував, щоб усі вівці зайшли у розвалену браму, а тоді загородив її дошками, щоб вони не порозбрідалися вночі. Не те, щоб у цій околиці водилися вовки, просто одного разу, коли від гурту відбилася вівця, він змарнував цілісінький день на її розшуки.
Кожухом він позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки поклавши під голову книжку, яку щойно закінчив читати. Перше ніж заснути, вирішив, що надалі читатиме грубші книжки — вони не так швидко закінчуються, та й спати на них вигідніше.
Коли прокинувся, було ще темно. Глянувши вгору, юнак побачив крізь напівзруйновану покрівлю сяйво зірок.
"Добре було б ще трохи поспати", — подумав він. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня, і знову він прокинувся раніше, ніж сон закінчився.
Він підвівся й випив ковточок вина. Тоді ухопив свою ґирлиґу й почав розштурхувати сплячих овечок. Він вже помітив, що варто йому прокинутись, як більшість тварин також починали ворушитися. Так ніби якась загадкова сила в'язала його життя з життям овець, котрі оце вже два роки блукали разом з ним у пошуках їжі й води. "Вони вже так звикли до мене, що вивчили мій розклад", — сказав він упівголоса. Замислившись, подумав, що могло б бути й навпаки, себто, що це він міг пристосуватися до їхнього трибу життя.
Деякі вівці, одначе, аж ніяк не бажали прокидатися. Юнак штурхав їх, називаючи кожну по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, розповідав, як самотньо, а чи радісно буває в полі чабану, або ж ділився новинами з містечок, які траплялися їм на шляху.
Але останніми днями він безупинно говорив про одне: про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти якихось чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, остерігаючись шахрайства, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Юнакові розповів про цього крамаря його товариш, то він і привів туди свою отару.
— Я хотів би продати трохи вовни, — сказав крамареві юнак.
Той був заклопотаний торгівлею, тому звелів зачекати до полудня. Отож юнак присів собі на сходах біля крамниці й витягнув із торби книгу.
— А я й не знала, що пастухи вміють читати, — почув він за спиною дівочий голос.
Дівчина була типова андалузійка, з чорним волоссям, що спадало їй на плечі, й очима, успадкованими від войовничих маврів.
— Взагалі-то я вчуся не стільки з книжок, як від овець, — відповів він.
Вони розмовляли понад дві години. Дівчина — а це й була донька крамаря — розповідала про сільське життя, однакове й буденне. Пастушок описував їй поля Андалузії та ділився новинами з містечок, у яких побував. Говорити з нею було набагато приємніше, ніж з вівцями.
— Як ти навчився читати? — запитала дівчина.
— Як усі, — відповів він.