Тож Рамберу варто було оселитися в них і чекати наступного тижня слушного моменту. Домовилися про нову зустріч. Та наступного вечора, хоч Рамбер і чекав понад дві години, ніхто не з'явився. Тоді йому нічого не залишилось, ніж спитати в Ріє, як зв'язатися з Коттаром, і почати все спочатку. Рамбер спіймав себе на думці, що під час цієї біганини він і не згадував майже про свою дружину. Часто він заходив до доктора Ріє, де вони подовгу говорили втрьох з Тарру, іноді заходив і Коттар чи Гран. Коттар не збирався вступати до санітарних дружин: Навіщо боротися з чумою, коли вона мені вигідна? — говорив він. Якось Рамбер розповів, що воював в Іспанії і відтоді збагнув, що людина здатна на великі подвиги. "Але якщо вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує", — додав він. Він сказав, що з нього досить людей, які помирають за ідею, що він не вірить у героїзмі бо знає, що бути героєм легко, але цей героїзм згубний: "Єдине, що для мене цінне, — це вмерти або жити тим, що любиш". Ріє відповів, що людина — не ідея, а єдина зброя проти чуми — це чесність: "Бути чесним — значить робити свою справу". Вже попрощавшись, Тарру спитав у Рамбера, чи знає той, що у Ріє дружина перебуває в санаторії за кількасот кілометрів від Орана. Рамбер здивувався, а наступного ранку зателефонував лікареві: "Ви не проти, щоб я працював з вами, аж поки мені трапиться нагода вибратися з міста?" На тому кінці дроту на якийсь час запала тиша. "Авжеж, Рамбере. Дякую вам", — відповів лікар.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Так протягом довгих тижнів в'язні чуми билися як уміли і як могли. Але ж дехто з них уявляв собі, як, скажімо, Рамбер, ніби вони ще діяли як люди вільні, ніби їм ще дано право вибирати. Та о тій порі, у середині серпня, чума здолала всіх і вся. Тепер уже не стало окремих, індивідуальних доль — була тільки наша колективна історія, точніше, чума. Саме того року, посеред літа, знявся вітер і кілька днів поспіль сік зачумлене місто. Жодна крапля дощу не освіжила Орана, і він весь укрився сірим нальотом, який лупився під поривами вітру. Тепер вечорами по вулицях вже не юрмився люд, намагаючись розтягти прожитий день, частіше зустрічалися окремі гурти людей, що поспішали повернутися додому чи зазирнути до кав'ярні. І порожнє місто, убілене курявою, пересякле морськими пахощами, лунке від крику вітру, стогнало, як проклятий Богом острів. Досі чума косила людей на околицях, бідніших і населеніших, та ось вона перекинулася на центр міста. Хтось додумався оточити кілька особливо заражених кварталів і випускати звідси лише тих, кому це необхідно по роботі. Ті, що потрапили в оточення, вважали мешканців інших кварталів вільними людьми, а ці останні тішилися думкою, що іншим гірше, ніж їм. Десь на ту пору почалася низка пожеж, причиною яких ставали самі люди, які, повернувшись з карантину, збожеволіли від горя. Довелося вдатися до крутих заходів щодо цих паліїв, і вони подіяли, бо люди не так боялися опинитися в тюрмі, як розуміли, що ув'язнення тепер — все одно що смертний вирок. Чума надто лютувала серед тих, що жили гуртом, тобто серед вояків, ченців та арештантів. У міській тюрмі варта платила данину хворобі нарівні з арештантами. З погляду самої чуми, в тюрмі всі були однаково приречені на смертний вирок, і, можливо, вперше за довгі роки там панувала цілковита справедливість. Ченців обох міських монастирів порозселяли по доброчесних родинах. Пожежі палали і в деяких головах: знов здійснено було напади на міську браму, здійнялася стрілянина, кільком навіть вдалося втекти. Тоді пости посилили. З'явилися і випадки мародерства, розстріл двох мародерів не справив належного враження, тож влада вдавала, що нічого не помічає. Врешті-решт, введено було комендантську годину.
Найхарактернішою рисою тогочасного поховального обряду стала квапливість. І, ясна річ, принаймні на початку епідемії рідні були ображені в своїх найкращих почуттях. З часом стало сутужно з харчами, і у людей просто не стало часу міркувати. Так матеріальні труднощі обернулись добром. Невдовзі вже бракувало домовин, полотна для саванів та місця на кладовищах. У лазареті доктора Ріє залишилось всього п'ять домовин. Родичам заборонили бути присутніми на похороні, бо сам обряд виродився в досить непривабливу формальність. У кінці пустиря викопали два величезні рови, на дні яких шипіло негашене вапно. Згодом для робіт, пов'язаних із похованням, забракло персоналу, бо більшість гинула від чуми, та через розладнане економічне життя охочі виконувати ці роботи знаходились. Рови копали якнайглибше, та довелося шукати нових шляхів поховання. Тоді хтось порадив використовувати сміттєспалювальну піч, а трупи звозити трамваями, які раніше ходили понад морем. І літніми ночами до оранців долітав дзенькіт трамваїв, вантажених трупами і квітами, які потай приносили родичі померлих. Епідемія на той час стабілізувалася, та й страждання від розлуки втрачали свій первісний пафос. Позбавлені пам'яті і надії, люди вкоренилися в теперішньому дні, втративши навіть здатність до оцінних суджень. Ріє вважав, що біда не стільки у відчаї, скільки в тому, що до відчаю звикли. Чума позбавила багатьох здатності до любові і дружби, адже любов вимагає бодай краплини майбутнього, а всі заглибилися у дану мить. Увесь цей довгий етап був фактично довгим сном: "Наша любов була довготерпінням без майбутнього і упертим чеканням..."
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
У вересні і жовтні чума все ще підминала під себе місто. Вкрай втомлені доктор Ріє і члени санітарних дружин помітили, як наростає в них якась дивна байдужість: вони знали все про роботу, яку виконували, проте майже не цікавилися загальною цифрою жертв, яких забрала чума в останні дні чи тижні. Навіть Гран не міг би підбити загальні підсумки. Він ніколи не міг похвалитися здоров'ям, а оскільки суміщав роботу в мерії, санітарній дружині та нічну працю заради "шапки геть", то виглядав надзвичайно стомленим. Часом він розчулювався та довго оповідав про свою Жанну. Ріє теж заговорив про свою дружину, хоч це було і не в його правилах, і потім він пожалкував про це. Не ймучи віри втішним телеграмам від неї, він зателефонував лікареві і дізнався, що стан її погіршився. Тарру перебрався жити до Ріє та його матері і тримався стійкіше за інших. У своїх нотатках він цікавився здебільшого Коттаром. Ріє почав усвідомлювати ступінь своєї втоми. Серед цієї пошесті його завданням було вже не зцілювати, а реєструвати, ставити діагнози й ізолювати, хоч він ще пам'ятав, як сприймали завжди лікаря і як вірили, що варто зробити укол і випити пігулки, як усе буде добре. Тепер він приходив у супроводі солдатів, щоб ізолювати хворого від близьких, і чума сприймалася ним як суцільна поразка. Штучна зачерствілість і втома допомагали йому триматися серед цілодобового видовища смерті. Втома призвела до того, що борці з чумою і самих себе занедбали: дедалі частіше вони забували зробити необхідне щеплення, бо це здавалось їм зайвим і втомливим. Всі вони сподівались на випадок.
Проте була в Орані людина, яка не виглядала втомлено чи зажурено, а радше навіть була живим образом вдоволення. Це був Коттар. Він багато спілкувався з Тарру, тож нотатки цього чоловіка були присвячені здебільшого Коттару. Коттар вірив, що чума не візьме його, бо людину, охоплену якоюсь хворобою чи переляком, не може здолати якась інша небезпека. Загальний настрій Коттара окреслювався фразою "Я цього всього раніше від вас насьорбався". Та особливої злостивості в його поведінці не відчувалося. Скоріше навпаки: він тепер почувався частиною суспільства, таким, як усі, бо саме прагнення тепла гнало людей на вулиці, в людні місця, де відчувалося, що всі вони бранці спільної біди, що завтра може не настати для будь-кого з них. Тоді Коттар сказав, що на людей варто було наслати чуму, аби вони об'єдналися. Ціни в місті невпинно зростали, та ніколи ще так в Орані не тринькали гроші, а Тарру з Коттаром проводили багато вечорів разом, спостерігаючи за юрбою. Занотував Тарру і випадок, що стався з ними в міській опері, куди вони прийшли послухати "Орфея". Сталося так, що театральну трупу, що заїхала в Оран, застала чума, і актори змушені були залишитися й працювати. Вистава давалася раз на тиждень, проте незмінно збирала повну залу, де кожний намагався виглядати якнайефектніше. Аж ось у третьому акті залою пробіг легкий шум і ворушіння — Орфей, дивно розчепірившись, ступивши крок до рампи, раптом упав серед декорацій. Глядачі усе зрозуміли й спочатку поволі потягнулися із зали, та рух прискорився, перетворившись на біг, і зчинилась тиснява, у якій всі на ходу забували віяла і мереживні хусточки: чума на сцені нагадала про чуму в житті й зробила недоречними ознаки розкоші.
Упродовж першого тижня вересня Рамбер працював, як навіжений, допомагаючи Ріє, і попросив для себе вихідний лише для того, щоб зустрітися з Гонсалесом і братами. Коли він влаштував ще одну зустріч з Марселем та Луї, ті запропонували одразу ж поселити його в себе, аби чекати слушної нагоди для втечі. Вона могла статися лише під час чергування братів на виїзді з міста. Чергування довелося чекати два тижні, а протягом цих двох тижнів Рамбер працював, не шкодуючи сил. Найближчого тижня, коли випало чергування хлопців, Рамбер сидів у їхньому будиночку, розмовляючи з їхньою старенькою матір'ю та чекаючи. Вона була на диво оптимістично налаштована, бо щиро вірила в Бога й не забувала відвідувати месу. До Рамбера ставилася дуже приязно і жаліла його, надто коли він ще сказав, що невіруючий. Одного дня Марсель повернувся і сказав: "Завтра опівночі. Чекайте". Тоді Рамбер попрямував поговорити з лікарем. Він побачив стомленого Ріє, який продовжував робити свою справу — боротися з чумою, поговорив з ним, і той сказав, що ніхто б його не осудив за те, що Рамбер обрав щастя, але сам він не може інакше, бо не можна водночас знати й діяти. Ріє вирішив діяти до кінця, не намагаючись виважити, варто це робити чи ні. "Я не їду, я хочу залишитися тут, з вами, — сказав Рамбер Ріє й Тарру. — Все-таки соромно бути щасливим самому". Він раптом відчув, що вже не чужий у цьому місті, бо в нього тут є обов'язки, він тут потрібний.