Тарру повів його у лазаретні палати, де доктор розтинав чумні бубони. Ріе подивився на Рамбера і запитав, чому він ще тут. Тарру сказав, що сьогодні увечері той буде вже далеко. Рамбер додав: "Теоретично" і попросив дозволу переговорити з доктором. Через кілька хвилин вони вже сиділи у машині Ріе. Тут Рамбер і сказав, що він вирішив нікуди не їхати, а залишитися разом з усіма, бо йому буде соромно, якщо він поїде, це завадить йому і кохати ту, яку він залишив. Ріе твердо і впевнено відповів, що це зовсім не соромно — надати перевагу щастю. Але Рамбер знав, що соромно бути щасливим одному. Тарру, який вів машину і мовчав до цього, зауважив, що, якщо Рамбер хоче розділяти людське горе, йому ніколи не вистачить часу для щастя, тому треба обирати що-небудь одне. Рамбер відкрив друзям те, що він сам відчув, коли працював у карантині: раніше він не почувався у місті своїм, йому здавалося, що чума його не стосується, але тепер він знає, щодо цієї історії причетні всі. Йому ніхто не відповів. Мовчки вони доїхали до дому доктора. Ріе втомлено проговорив, що якщо Рамбер вирішив залишитися, хай залишається. Потім подивився у вікно і додав, що на світі немає, напевне, нічого вартого того, щоб відмовитися від кохання, але він сам відмовився. Він не знає, чому так сталося, але це факт. Рамбер запитав, які ж з цього висновки. Та Ріе не міг і не хотів робити висновків, бо був переконаний, що тепер треба лікувати, це зараз найголовніше.
Опівночі Тарру і Ріе дали Рамберу план кварталу, який він мав інспектувати. Тарру подивився на годинник і запитав, чи попередив Рамбер, що не поїде. Той опустив очі і сказав, що послав записку ще до того, як поговорив з ними.
Вакцину Кастеля випробували тільки наприкінці жовтня. Це була остання надія доктора Ріе, він був переконаний, що у разі невдачі місто цілком залежатиме від примх чуми, і вона або пануватиме ще довгі місяці, або без поважних причин сама відступить.
Напередодні того дня, коли Кастель прийшов до Ріе, захворів син слідчого Отона. Шануючи накази влади, слідчий викликав лікаря, як тільки побачив перші ознаки хвороби. І коли Ріе підтвердив його побоювання, промовив тільки, що треба зробити все, що робиться у таких випадках. Ріе намагався не дивитися на мати хлопчика, яка тільки повернулася з карантину, де перебувала після хвороби й смерті своєї матері, але змушений був сказати їй, що треба скласти деякі речі. Вона кивнула головою. Перш ніж піти від них, Ріе, не втримавшись, запитав, чи не треба їм чого. Отон насилу відповів: "Нічого, тільки врятуйте мою дитину".
Карантин був формальністю, доки до справи не взялися Ріе з Рам-бером, тепер там правила виконувалися ретельно. Тому доктор пояснив Отону, що всі члени родини повинні бути ізольовані один від одного. Мадам Отон і їхню дочку розмістять у карантині в готелі, там керує Рамбер. А самому слідчому належить відправитися у табір для ізольованих, який улаштувала префектура на міському стадіоні. Умови там погані, за що доктор і вибачився перед Отоном. Але той сказав, що правила є правила.
Хлопчика перевезли у додатковий лазарет, який розташували у приміщенні школи, і після двадцяти годин боротьби Ріе зрозумів, що цей випадок безнадійний. Ось чому доктор вирішив випробувати на ньому вакцину Кастеля. У той же день хлопчику зробили перше вливання, Тарру, Ріе і Кастель провели з хворим усю ніч, а на світанку біля нього зібралися всі, щоб побачити результати вирішального досліду. Спочат-ку зайшов отець Панлю, за ним Жозеф Гран і Рамбер. Хлопчик дуже страждав. Їм вже не раз доводилося бачити смерть дітей, але всі вони вперше знаходилися біля хворої дитини протягом усієї хвороби, хвилина за хвилиною. Тому страждання безвинного створіння вони сприймали особливо гостро — їм було соромно. Раніше цей сором був якийсь потаємний, тому що ніколи вони не дивилися агонії в обличчя. Хлопчик корчився, трясся у лихоманці, а вони нічим не могли зарадити. Після третього нападу лихоманки, особливо сильного, сльози виступили йому на очі і він ліг у позу розп'ятого. Тарру нагнувся і витер своєю великою рукою піт і сльози з маленького обличчя. Кастель спробував заговорити, але голос не послухався старого лікаря, йому довелося довго відкашлюватися. Потім він запитав Ріе, чи не було ремісії. Ріе відповів, що хлопчик опирається хворобі значно довше, ніж інші. Панлю глухо вимовив, що якщо хлопчику судилося померти, він буде страждати довше. Ріе різко повернувся до святого отця і хотів щось сказати, але втримався, хоча було видно, як важко йому було промовчати, він знову обернувся до дитини.
У палаті розливалося денне світло. Ще п'ятеро хворих, які лежали на сусідніх ліжках, стогнали стримано, і здавалося, що вони змирилися з хворобою. Одна тільки дитина билася з чумою, віддаючи боротьбі останні сили. Ріе час від часу брав хлопчика за руку, слухаючи його пульс. Особливої потреби у цьому не було, але це допомагало доктору вийти зі стану безсилля: коли він закривав очі, йому здавалося, що серце дитини б'ється у його власних грудях. Він намагався віддати дитині свої сили, але через хвилину відчував, що його зусилля даремні, тоді він відпускав тоненьку руку і відходив на своє місце.
За вікном настав спекотний ранок. Вони чекали. Хлопчик наче заспокоївся. Маленькі пальці, схожі тепер на пташині пазурці, обережно перебирали ковдру. Але раптом хлопчик скорчився, вперше за ранок відкрив очі і подивився на Ріе. Майже відразу він закричав. Цей крик, здавалося, вирвався не з дитячих грудей, а від усіх людей відразу. Ріе стиснув зуби. Тарру відвернувся. Кастель закрив очі. А отець Панлю став на коліна і голосом, який перекрив навіть цей крик, промовив: "Господи, врятуй цю дитину!".
Хлопчик кричав, і у палаті захвилювалися інші хворі. Через деякий час усі волали так, що перекрили молитву отця Панлю й голос Ріе, який наче очманів від утоми й відрази до страждань. Раптом хворі замовчали, тільки тут доктор зрозумів, що крики хлопчика майже стихнули. Навкруги знову застогнали, але вже стиха, і було це схоже на відлуння страшної боротьби, яка тільки-но скінчилася. Бо боротьба хлопчика за життя припинилася. Кастель подивився на дитину і сказав, що це кінець. Відкритий дитячий ротик уже мовчав, а на очах ще не висохли сльози. Отець Панлю перехрестив хлопчика, підібрав сутану і пішов геть. Тарру подивився на Кастеля і сказав, що все треба розпочинати спочатку. Старий лікар невпевнено похитав головою. Ріе вийшов із палати з таким страшним обличчям, що коли він обігнав у коридорі отця Панлю, той не втримався й схопив його за лікоть, намагаючись підтримати. Ріе озирнувся і з ярістю кинув священику в обличчя, що у цього хлопчика не було гріхів! Він відвернувся від Панлю і пішов у шкільний садок. Там сів на лаву й обтер піт із чола. Йому хотілося кричати, аби тільки розірвався тугий вузол, який стягнув йому серце. Ріе тупо сидів на лаві, коли почув позаду голос Панлю, той запитував, чому доктор говорив із ним так гнівно, адже священик теж страждав, дивлячись, як помирає дитина. Ріе вибачився й сказав, що втома це теж божевілля, тому інколи він не здатен відчувати нічого, крім протесту. Панлю погодився, що дійсно, те, що вони бачили, не може не викликати протесту, але, можливо, люди повинні любити те, чого не можуть осягнути розумом. Ріе різко виструнчився й подивився на Панлю, голос і погляд його сповнилися силою й пристрастю, коли він сказав, що має зовсім інше уявлення про любов, тому ніколи не зможе прийняти світ, в якому катують дітей. Обличчя Панлю болісно стиснулося, і він сказав: "...я зрозумів, що називається благодаттю". Але Ріе знову втомлено сів на лаву і заговорив більш лагідно. Йому не відпущено благодаті, але вони зараз працюють разом, і те, що об'єднує їх, лежить поза межами молитви і богохульства. Отець Панлю сів поруч із доктором і схвильовано сказав, що той теж працює над спасінням людини. Ріе не погодився, бо він не має таких гучних гасел, він дбає лише про здоров'я людини. Панлю хотів сказати ще щось, але не зміг. Він підвівся з лави й очі його блиснули. Ріе встав теж і попросив ще раз пробачення, запевнивши, що більше такого ніколи не буде. Панлю потиснув доктору руку і сумно зауважив, що він не зміг нікого переконати. Доктор відповів, що це немає ніякого значення, адже вони зараз разом страждають і борються проти зла і смерті, і навіть Бог не може їх розлучити.
Відтоді як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він віддавав всі сили боротьбі з чумою, завжди був серед зачумлених. Він думав і про можливість власної смерті, але зовні завжди виглядав спокійним. Але з того дня, коли він спостерігав кілька годин смерть дитини, щось у ньому зламалося. У ньому відчувалося внутрішнє напруження. Якось він сказав Ріе, що пише новий трактат на тему, чи повинен священик звертатися до лікаря. Ріе зацікавився, бо йому здалося, наче за цими словами приховано більше, ніж хотів сказати Панлю. Тоді священик запросив його на проповідь для чоловіків, сподіваючись, що Ріе буде цікаво.
Друга проповідь отця Панлю прийшлася на вітряний день. У церкві зібралося набагато менше народу, ніж перший раз. Це пояснювалося тим, що, по-перше, до проповідей про чуму вже звикли, а по-друге, релігію у зачумленому місті замінили марновірством. Люди не ходили у церкву, але охоче носили амулети із зображенням святих, бо ті давали надію їм особисто, навіть коли все місто загине від чуми. Так само охоче читали пророцтва святих отців церкви, Нострадамуса і святої Оділії, бо об'єднував їх всіх утішний підсумок. Хоча сама чума не визнавала ці розрахунки.
Тому, коли Ріе зайшов у собор, він відчув, як вітер вривається через вхідні двері і вільно гуляє серед присутніх. Ріе сів на лаву і побачив, як на кафедру піднявся отець Панлю. Присутні відзначили, що тон священика був роздумливий, наче він вагався говорити. У першій проповіді отець Панлю, звертаючись до пастви, говорив "ви", а тепер — "ми".
Голос отця Панлю ставав сильнішим і більш впевненим під час проповіді. Спочатку він нагадав, що чума вже кілька місяців панує в місті, і за цей час усі краще познайомилися з нею, тому тепер повинні краще зрозуміти те, що вона говорить.