Але караульні пости посилили і через деякий час спроби вирватися з міста припинилися. Втім, цього було досить, щоб розпалити у місті пристрасті, результатами яких стали брутальні сцени. Люди кидалися грабувати оселі, які палали від пожежі або були закриті із санітарних міркувань. Інколи це відбувалося безпосередньо на очах власників, байдужість яких спонукала багатьох наслідувати приклад призвідників. Тому міська влада змушена була прирівняти становище епідемії до стану облоги і вжити відповідних заходів. Двох мародерів розстріляли, але невідомо, чи вразила їхня смерть кого-небудь, тому що дві смерті серед тисяч смертей — крапля у морі. Мародерство продовжувалося, але влада вдавала, що нічого не помічає. Єдиний захід, який справив враження на всіх мешканців міста, була комендантська година. Після одинадцяти місто поринало у темряву і лежало як камінь. Тишу не порушували ні кроки перехожих, ні гавкіт собак. Величезне мовчазне місто у такі ночі ставало лише скупченням масивних кубів, а серед них тільки статуї нагадували те, що колись було людиною. І здавалося, що чума, камінь і темрява задушили нарешті живий голос людини.
Морок панував і в серцях людей; легенди і правда про церемонію похорону не надавали бадьорості духу. Оповідач не великий прихильник таких церемоній. Він більше полюбляє товариство живих і, наприклад, морські купання. Але купання були заборонені, а живі боялися, що назавтра будуть мертвими. Така була реальність. її можна було б не помічати, але реальність має таку силу, що вона обов'язково заявить про себе. Як, скажіть, не помітити похорон у той день, коли ті, кого ви любили, повинні бути поховані.
Найхарактернішою рисою теперішнього похорону стала швидкість. Всі формальності спростилися, траурну церемонію відмінили. Хворі помирали не вдома, сім'ю, звичайно, сповіщали, але більшість рідних не мали змоги вільно пересуватися містом, бо більшістю перебували у карантині, якщо вони знаходилися у контакті з хворим. На перших стадіях чуми домовин ще вистачало. Небіжчика клали у труну і виставляли у коридор лазарету, де його і зустрічали рідні, щоб провести в останню путь. Тут же переходили до головної частини обряду, іншими словами, давали родичам підписати необхідні папери, потім труну ставили у фургон, а родичі сідали у таксі, тоді ще існуючі, і весь кортеж нісся до цвинтаря. Біля міських воріт жандарми зупиняли машини, ставили печатку на офіційний пропуск і пропускали машини на цвинтар, де вже чекав священик. Поки читалися молитви, трупу тягли до вже виритої канави, і незабаром земля засипала її, а родичі вже сідали у таксі.
Все відбувалося з максимальною швидкістю і мінімальним ризиком. На початку епідемії рідні були обурені й зневажені. Проте під час чуми такі почуття не враховуються: жертвують всім на користь справи. До того ж незабаром розпочалися труднощі з продуктами харчування, і мешканців міста відволікли більш суттєві проблеми. Багато годин доводилося стояти у чергах, виконувати різні формальності, щоб задовольнити вимоги шлунку, тому часу думати про те, як помирають навкруги, як ти сам помреш, коли прийде твоя черга, зовсім не було. Так матеріальні труднощі допомагали пристосуватися до смерті. І все б було нічого, якби епідемія не поширювалася. Запаси трун закінчувалися, на цвинтарі не вистачало місця. Тепер на користь справи вирішили об'єднувати кілька похоронних церемоній в одну. У лазареті доктора Ріе залишилося лише п'ять домовин. Небіжчиків клали в трупу, довозили до цвинтаря, а там тіла складали в невеликому сараї, а трупи повертали в лазарет. Ця операція повторювалася стільки разів, скільки було треба. Організація цієї справи була бездоганна, так що префект багато разів виказував своє задоволення. Незважаючи на всі досягнення адміністрації, префектурі довелося заборонити родичам бути присутніми на похованні, тому що цей обряд став відразливою формальністю. Зміни відбулися в заключному етапі поховання. У глухому кутку цвинтаря викопали два глибоких рови: один для чоловіків, другий — для жінок. На дні кожного рову булькало негашене вапно. Небіжчиків виносили на ношах з сараю, куди їх звозили з лазаретів, і кидали у рів голі скорчені тіла, тоді знову заливали вапном, потім трохи прикидали землею, але так, щоб залишилося місце для майбутніх гостей. Префектура у цьому питанні намагалася дотримуватися правил гарного тону, і тільки на останній стадії епідемії, під тиском обставин, відмовилися від цнотливості і небіжчиків ховали гуртом, не розбираючи чоловіків і жінок. "Наступного ранку викликали родичів і пропонували їм розписатися у книзі реєстрації, що підкреслювало різницю між людьми, яких можна було контролювати, і, припустимо, собаками".
Для виконання всіх цих робіт потрібен був персонал, і кожного дня існувала загроза, що його не вистачить. Більшість професіоналів цієї справи загинули від чуми. Але епідемія розладнала економіку Орана, а це збільшило кількість безробітних, вони й виконували всю чорну роботу, тим більше, що за ризик платили додатково. Тому префекту не довелося використовувати на цих роботах в'язнів.
Так склалися справи на кінець серпня. Але епідемія все набувала сили. Хоча частину огорожі зняли і розширили цвинтар, місця для поховання не вистачало. Треба було шукати нові шляхи. За наказом префекта все речі, якими користувалися хворі, спалювали. Потім почали спалювати і трупи загиблих від чуми. Для цього пристосували піч, де спалювали міське сміття, розташовану вже за межами міста. Пости відсунули далі, а хтось із чиновників мерії запропонував використовувати для перевезення трупів трамваї, які ходили раніше по карнизу гори над морем, а тепер стояли без потреби. З цією метою у трамваях зняли сидіння і пустили їх до печі, де спалювали сміття, яка і стала кінцевою зупинкою цього маршруту. Наприкінці літа можна було бачити, як глибоко вночі карнизом їде страшний кортеж трамваїв і дзвенить над морем. Мешканці міста довідалися-таки, в чім тут справа. "І незважаючи на те, що патрулі забороняли наближатися до карнизу, окремим групам людей усе ж вдавалося, і вдавалося часто, пробратися скалами, в які билися морські хвилі, і кинути квіти у причіпний вагон трамваю, який проходив мимо. Тоді літніми ночами до нас доносився стукіт трамвайних вагонів, навантажених трупами й квітами".
А на ранок густий дим окутував східні райони міста. Хоча лікарі запевняли, що цей дим нікому не шкодить, мешканці цих районів оголосили, що вони залишають свої домівки, бо вважали, що чума валиться на них із неба; довелося спорудити складну мережу вловлювачів диму, і люди тоді заспокоїлися. Тільки коли налітав шквалистий вітер, смердюча хмара, яка йшла зі сходу, нагадувала, що чума вимагає нових жертв.
Так виглядала ситуація в апогеї, але, на щастя, епідемія стабілізувалася, тому що фантазія міської влади, яка видавала накази, і навіть потужність печі вже вичерпалися. Ріе знав: якщо кількість смертних випадків зростатиме, то будь-яка організація цього процесу не допоможе, люди почнуть помирати просто на вулицях, і тоді місто побачить, як ті, хто вмирає, будуть чіплятися за тих, хто живий, і спонукатимуть їх до цього ненависть і надія.
Оповідач не може прикрасити свою хроніку ефектними сторінками, наприклад, образом якогось героя або вчинком на зразок тих, що зустрічаються у старовинних хроніках. У пам'яті тих, хто пережив чуму, вона' залишилась в образі нескінченної ходи у замкнутому просторі, яка все знищувала на своєму шляху. З часом навіть страждання від розлуки втратили свій гострий біль. На першій стадії чуми цим страдникам бракувало уяви: вони добре пам'ятали дні і години, які дарували їм щастя поруч з коханими, але страждали від того, що не могли уявити, що роблять ті, кого вони любили, у ту мить, коли вони про них думали. На другій стадії чуми згасла пам'ять. Вони не забули обличчя або посмішки, але вже не знаходили їх у глибинах своєї душі. На кінець цього тривалого розлучення вони не могли уявити собі, як жили поруч з тими, кого кохали, як у будь-яку хвилину могли торкнутися до них рукою. Ні у кого не збереглося яскравих почуттів. Навпаки, тепер наче вицвіли всі почуття, крім одного: "Скоріше б все це закінчилося". Так вони говорили і так думали, але вже без колишньої пристрасті і гіркоти. Доктор Ріе вважав, що це і є головна біда, бо звичка до відчаю руйнує душу глибше, ніж сам відчай. Чума всіх зрівняла і позбавила здатності до кохання і дружби. Тому що кохання вимагає майбутнього, а чума дарувала тільки миттєвість. Кохання змінилося терпінням без майбутнього і впертим очікуванням.
Частина четверта
У вересні й жовтні чума оволодівала містом/Навіть птахи не залітали сюди, наче той самий спис, про який говорив отець Панлю, із свистом крутився над будинками і відганяв їх від Орана. Протягом усього цього періоду нічого суттєвого не відбулося, якщо не враховувати тупої ходи на місті. Тільки тепер з'ясувалося, як втомилися Ріе і його друзі, вони вже не могли опанувати втому. Доктор Ріе помітив це, спостерігаючи, як народжується у них дивна байдужість. Вони сумлінно працювали, але не мали навіть уявлення про загальну кількість жертв, не знали, відступає чи наступає чума. Вони, як на війні, намагалися не занепасти духом, викопуючи свій обов'язок, але вже не сподівалися ні на скору перемогу, ні на перемир'я.
Гран, який вів під час чуми статистику, не міг назвати загальний підсумок. Він ніколи не міг похвалитися здоров'ям, а тепер зовсім знесилився. Його підтримували тільки маніакальні ідеї, наприклад він мріяв після закінчення епідемії відпочити тиждень і працювати тільки над своїм рукописом. Часом на нього навалювалося дивне розчулення, і тоді він годинами міг говорити з Ріе про свою дружину, намагався здогадатися, що вона зараз робить, чи думає про нього, читаючи газети. Розмовляючи з ним, Ріе зрозумів, що й про свою дружину він теж говорить заяложеними словами, чого раніше за ним не водилося. Не дуже вірячи телеграмам, які надсилала дружина, він телеграфував головному лікарю санаторію, де вона знаходилася. Той відповів, що стан хворої погіршився, але запевнив, що лікарі зроблять усе можливе, щоб зупинити хворобу.