Валерій Шевчук — Дім на горі (характеристика та аналіз героїв твору)

Іван Шевчук. Один з головних героїв повісті-преамбули, який усе життя присвятив пізнанню сенсу буття. Спочатку працював урядовцем у Житомирі, підсвідомо відкрив у собі дар яснобачення, залишив посаду, захопився творами Григорія Сковороди, жив із природою в гармонії, пасучи кіз, роблячи записи. Старий козопас постає перед нами як високий сивий чоловік із розумним і шляхетним обличчям. Становлення цього героя автор подає у оберненому порядку: по-перше, перед нами він постає уже літнім митцем, любителем природи, відірваним від цивілізації; по-друге, найчастіше цей образ реалізується у спогадах його дружини. Здатність до творчості з'являється в Івана, коли він почав задихатися у конторі, де працював бухгалтером. З героєм тричі відбувається освітлення душі, коли він кидає звичайну роботу і починає служити слову. Козопас зачитується філософськими книгами, розмислами над істиною буття, зокрема Сковородою.

Цитати: "Високий сивогривий чоловік ішов неквапно берегом, спираючись на розкладний стілець. Перед ним поважно ступало з десяток кіз. Володимир побачив зі свого вікна розумне й шляхетне обличчя старого…", "…біле волосся спадало йому на плечі, а палиця-стілець подавалася вперед — спирався він на неї важко.", "Старий дописував останні слова, які народилися в ньому сьогодні, він писав про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі.", "Старий був випростаний, наче солдат, а біля нього мелодійно подзенькували дзвіночками кози.", "…ось уже чотирнадцять років її чоловік тільки й робив, що пас кози. За всі сорок років він ніколи не поцікавився їхнім сімейним бюджетом. Їв просту їжу і не загадував лагоминок... Молодшою Марія пробувала зазирнути до тих зошитів, що їх він списував, але не змогла того осягти.", "Взимку Іван сидів біля грубки, дрова різали вони разом, а рубав він, на колінах у нього лежала книжка, і цієї книжки Марія теж не могла збагнути — були то писання Сковороди.", "Іванова хвороба першого разу тривала два роки. Тоді й було винесено на веранду стіл і замовлено в палітурні кілька обшитих шкірою зошитів. Через два роки Іванова хвороба закінчилася — він дописав одного з зошитів і поклав його на горішню полицю етажерки. Знову пішов на роботу, і вони знову почали жити, як усі… Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок…", ""Такий безпомічний він у житті, — думала Марія Яківна, — і хто зна, чи міг би прожити сам?" Жив, як парашутик кульбаби, несений вітром, його тягне, і він несеться; світ для нього — зело, залите сонцем, і він тільки й бачить, що це зело й сонце.".

Хлопець. Син Галі і джигуна на ім'я Анатоль. Хлопець жив з мамою і прабабою в домі на горі. Він проходить важкий шлях до пізнання істини, роками мандруючи світом і нарешті повернувшись додому. Тут він знаходить записи свого духовного предка, двоюрідного діда Івана Шевчука, і кохану дівчину Неонілу, з якою дружив ще з дитинства. Свої надзвичайні здібності і жадобу до пізнавальної мандрівки Хлопець виявив ще у дитинстві. Герой не обирає легкого шляху до досягнення вершин пізнання, він ходить у іншу школу, де не працює його мати. У четвертому класі він уже вдало аналізує ситуацію та досить влучно використовує у своїх висловлюваннях афоризми, обізнаний із іншими релігіями і їхніми пророками (зокрема згадується Магомет). Цікавість, допитливість про таємне чи навіть заборонене є чинником формування характеру культурного героя, "а таємниці вабили Хлопця понад усе". Спочатку він торував шлях, що для інших був досить важким, з однієї, своєї гори на інший пагорб, де жив загадковий дід Іван, а потім його почало вабити помешкання мислителя. Коли Хлопець повернувся уже дорослим зі своїх мандрів, Марія Яківна спостерігає схожість між її чоловіком Іваном та Хлопцем: "Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергійним обличчям, схожого і водночас не схожого на її Івана з часів молодості: той був високий та худий, цей середнього зросту і повний. І все-таки було щось разюче спільне між них, і вона з того дивувалася"; "страшенно нагадував їй Івана з молодих літ, коли були вони ще нареченими. Здалося їй на мить, що часові хвилі якось дивно посплутувались".

Цитати: "На скелі стояв високий худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання…", "Галин Хлопець, уже двадцятисемирічний; десять років блукав він по світі і оце сидів перед старою вчителькою, спонукаючи її до розповіді… Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергійним обличчям, схожого і водночас не схожого на її Івана з часів молодості: той був високий та худий, цей середнього зросту і повний. І все-таки було щось разюче спільне між них, і вона з того дивувалася.", "…він і справді повертавсь із того широкого світу, в руках у нього — майже порожній чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежні вітри, що назбирав він їх під час своєї багаторічної блуканини. Вже не золототілий юнак брестиме зараз під гору, а втомлений, трохи огрядний чоловік, який зрозумів раптом неперехідну істину: тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя.", "На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста. — Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ґанку.", "Він же читав. Жадібно, ненастанно, перериваючись тільки, коли кликала Галя його їсти чи ж коли заскакував до неї сам перекинутися кількома словами. Вечорами він спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла."

Галя. Мешканка дому на горі, мати Хлопця, за професією вчителька. У творі Галя зображена і юною дівчиною, яку звабив джигун, і жінкою-матір'ю, в яку закохався Володомир, а згодом одружився, і старшою жінкою, чоловік якої уже помер. Галя – розумна і красива жінка, яка з дитинства вчилася бути незалежною, адже її мати померла, а батько кудись виїхав, лише інколи присилав гроші. Молода дівчина мусила доглядати бабусю, працювати і вчитися, а згодом стала ще й матір'ю-одиначкою. Описуючи дівочі роки Галі, автор показує нереальний світ її снів, який то наслідує події реальності, то передрікає їх. Джиґун Анатоль у сірому костюмі, що приходить до Галі і спокушає її своїми розмовами, у снах дівчини перетворюється на сірого птаха в лакованих черевиках і солом'яному капелюсі. Анатоль таки спокушає Галю і зникає; у реальному житті народжується сип, а сни-фантазії перетворюються на сувору життєву прозу. Пройде час, і такий же сірий птах буде снитися Оксані, доньці Галини Іванівни.

Цитати: "…хлопцеві стало любо на неї дивитися. Була така гарна й молода під тим сонцем! Зрадів, що мати така невимірне гарна…", "На горі так само мовчазно топилась у зелені надто високо занесена хата, і з'явилася раптом біля неї струнка жіноча постать у ясно-синьому платті.", "Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе… Губи її під той час розквітали, як пуп'янки троянди, а тіло починало пахнути ранковими квітами… Підчорнювала брови й шкодувала, що ніс у неї трохи кирпатий. Здавалося, що цей ніс — головна вада її обличчя, тож приплющувала його і пробувала уявити себе із носом прямим і тоненьким. Але тоді її обличчя гасло, і вона милостиво дозволяла своєму носикові задиратися, як собі хоче, — з'являлися тоді на щоках дві розчудові ямки, і вона не могла не всміхатися.", "Володимир не міг не дивитися на це ясно-синє диво. Сонце заливало Галине обличчя, і чи від сонця, чи від пережитого тільки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим світлом.", "— Вона така енергійна, Галюся, — сказала стара. — Випало їй на долю, не доведи господи. З вісімнадцяти років на руках у неї була дитина й баба, а це не абищо. В війну їй теж довелося ковтнути лиха.", "Галя ступала на жорству білими туфлями на високому підборі, і та жорства зовсім не перешкоджала їй: сонце світило їй просто у вічі. Мружилася й милувалася на купчасті хмари, одна рука її стискала білу сумочку, а друга вільно ходила біля тіла. Інколи заточувалася й балансувала вільною рукою, наче сподівалася, що от-от її підтримає на тому схилі чиясь сильна рука. Отакою й побачив її з шкільного подвір'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом і похитувався."

Баба. Галина бабуся, літня жінка, яка вірила у міф про дім на горі і передала його внучці. Іван Шевчук був її рідним братом по матері.

Цитати: "На порозі сиділа, скоцюрбившись, баба — дивилася майже безтямним поглядом і ворушила вустами. Помічала онуку серед двору, й поступово лагіднів та осмислювався її погляд, була Галя в ясно-синьому платті, а коли оберталася до старої, світила усмішкою: молоде її обличчя сяяло.", "Сиділа темна й маленька, одне око їй сльозилося, рот трохи відслонився, показуючи пеньки зубів, і Хлопцеві здалося, що вона мусить знати бозна-скільки таємниць, оця його прабаба."

Володимир. Під час війни отримав поранення і лежав у польовому шпиталі, втратив ногу. Прибув у початкову школу, щоб стати новим директором. Закохався у Галю, яка працювала й тій же школі, згодом став її чоловіком.

Цитати: "Володимир поспішив, накульгуючи, далі, бо йому аж у голові запаморочилося — від незнайомки наче золотими хвилями заструмувало.", "Мусив сказати, що прийшов сюди на роботу і що отепер, розвів він рукою, все — володіння його…", "В кутку стояло старе іржаве ліжко, саме до нього Володимир і добирався. Боляче нила йому нога, і він сів, полегшено випроставшись.", "Володимир сидів на постелі, поки що позиченій, доки не розживеться, скинув протез і розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи біль, і міцно склепив повіки.", "Було йому тужно, а навколо стояв невимірний спокій, і сплелося все, закрутилося й дало початок новому рухові, тож, лежачи навзнак на позиченій постелі, він поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто залишився навіки у тій піщаній пущі, чиї обличчя вже майже позатирались у пам'яті, але кого поклявся він не забувати ніколи.", "Обійстя було високо, на верхівці гори, стежка клалася туди кам'яниста й крута, і йому вже в початках тієї дороги почала боліти нога.