Борис Грінченко — Без хліба (характеристика та аналіз героїв твору)

Петро. Молодий чоловік, голова сім'ї, батько, який заради родини готовий піти на злочин. Коли у сім'ї закінчується хліб, Петрові важко дивитися, як бідують жінка й дитина, а він сам, працьовитий, не міг ніде найнятися на роботу. Не давала йому спокою думка, що у громадській гамазеї є хліб. Петро просив старосту позичити хоч мішечок звідти, щоб прогодувати жінку й дитину. Але, отримавши відмову, він починає думати про крадіжку. Нелегко давалося йому це рішення, бо за народною мораллю взяти чуже – це великий гріх. А ще цього не одобрювала дружина. Узявши хліб з гамазеї, Петро ніяк не міг заспокоїтися, "уся душа перемучилася", страшний для нього і осуд дружини. Не витримуючи таких тяжких переживань, Петро все розповів односельцям. "І немов удруге на світ народився тоді". Письменник показує нам благородство простого селянина і гуманність громади, яка простила Петрові переступ через народну мораль.

Цитати: "В Петра одежа — лата на латі…", "Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв.", "Він знав, що староста не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.", "Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: "А як скаже — ні, не дам?" І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне.", "Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний.", "То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався: — Та доки ж його терпіти? — аж скрикнув. —Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!", "Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати. — Він у достатках,— Петро думає,— та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?", "Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти.", "На душі в його якось спокійно було. Він уже раз наважився зробити це діло і більше не думав про те, яке воно. "Піду та й украду",— думав він, і йому не здавалося, що він погано робить, бо він просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого. Спокійно та сміливо йшов, нічого не лякаючись.", "То сміливий був і спокійний, а тепер усе те зникло. Він увесь тремтів.", "Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки.", "…згубив свій спокій, давно його не стало, аж із тієї темної ночі, як він під гамазеями був. І не крадіжка стала його мучити, ні! Про неї він спершу й не думав. Тільки ж Горпина мов не та до його стала. Зникли ті розмови щирі та ласкаві,— тепер вона з чоловіком іноді й слова не промовить за день — сумна-сумна ходить.", "Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його", "Він набрав три повних мішки хліба й одвіз у гамазеї. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його. Сам Петро потроху заспокоївся…".

Горпина. Дружина Петра, молода жінка і мати, носій етичних чеснот, турботлива, любляча, вразлива. Вражає терплячість Горпини, яка вважає за краще терпіти голод, ніж посилати чоловіка на крадіжку. Жінка до останнього вірить, що вони якось переживуть нестачу хліба, надіється, що зможе позичити трохи у батька. Навіть коли Петро повертається вночі і розповідає, що роздобув жито і сховав, Горпина говорить: "Про мене де хоч ховай, а я тобі у помочі не буду!". Жінці соромно за вчинок чоловіка, вона вважає його злодієм, хоч все одно кохає. Коли Петро зізнається перед громадою і повертає зерно, між ними з Горпиною знову налагоджуються стосунки.

Цитати: "Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року — сіяти не мали де, так чуже брала від повісма. Усе за тиждень яких дні сороківки заробить, а то й копу.", "Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобігти лихові не знала чим, тільки журилася ще дужче.", "Вона знов глянула на його своїми позападалими очима і тихо спустила їх додолу. І Петрові здалося, що той погляд досяг йому аж у серце і як ножем різонув його. — А що я тобі скажу? — почала вона тихо.— Адже ти сам знаєш... Я казала — не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодієм зробивсь.", "І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б'ючись головою об її бильця. Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі.", "Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік — злодій".