Іван Франко — Сойчине крило (характеристика та аналіз героїв)

Хома (Массіно). Підзаголовок "Із записок відлюдька" не лише вказує на організацію оповіді (записки, особистий щоденник), але й попередньо характеризує героя, відносить його до певного людського типу. Його філософія не надто мудра: "Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!". Задля заробітку він ходить на службу, але вдома – його справжній світ і його "поезія життя". Навіть щоденному побуту герой надав естетичної досконалості. Музика, книги, мистецтво – це комфортний урівноважений і раціонально впорядкований світ самітника. Одначе він не завжди був таким. Три роки тому герой, людина дуже розсудлива й раціональна, навіть був закохався. Розчарування в коханні перетворило його на відлюдька і скептика. Для нього краще лишатися самому, ніж іще раз пережити щось подібне. Одержавши листа, він від початку налаштований недовірливо і скептично до колишньої коханої: "Говори собі, пиши собі!". Його розум опирається спогадам про давнє кохання. Та все не так із серцем і душею. Автор у деталях відтворює суперечливі внутрішні стани героя. Наприклад, Массіно читає листа й не хоче визнати свого хвилювання, але тіло підказує інше: "…руки тремтять – невже серце не забуло її?". Мимоволі оживають спогади про дочку лісника Марію, яка стала його Манюсею. Лист навіює роздуми про останню зустріч із коханою. Массіно не забув тієї розмови. Тепер він усвідомлює, що дівчина чекала на щире освідчення, та він, розсудливий скептик, цього не зрозумів: "О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мені живого чоловіка…".

Письменник розкриває складний психологічний конфлікт у душі свого героя: між "естетиком" і "живим чоловіком". Його розум таки відступив перед голосом серця. Почуття зрештою зруйнувало захисну стіну, яку Массіно роками вибудовував між собою і світом: "Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все!"

Марія (Маня, Манюся). Образ Марії-Манюсі найбільш повно виявляється у її емоційній сповіді. Дівчина злегковажила коханням та спричинила смерть батька, який після втечі дочки пішов із життя. Та героїню докорінно змінив її страдницький досвід, навчив по-справжньому цінувати близьких людей. Тому в листі вона благає Массіно не засуджувати, а вислухати і зрозуміти. У листі вона пояснює, чому саме вони розійшлися: "Не я кинула тебе, а ти не зумів удержати мене". Розповідь Марії-Манюсі про втечу й поневіряння після неї доволі стисла, майже пунктирна. Чоловіки, з якими її зводила доля, зображені схематично. Вони не лишили жодного сліду в її серці. Це все другорядні персонажі, а деякі з них просто епізодичні. У своїй сповіді героїня розповідає й про спроби самогубства, пише про страх, зневіру й байдужість до життя. Здається, лише спогади про кохання надавали їй сил у скрутні часи й живили її надію на повернення.

Пекельний шлях не порушив глибин душі, що залишилася чистою і, головне, люблячою. У творі протиставляється живе, бурхливе життя Манюсі "паперовому" існуванню Массіно. Душа героїні залишається без змін, незважаючи на жорстокі випробування долі, яку героїня сама "прикликала" і якої прагнула.

Головні герої змальовані як різні психологічні типи. Їхня людська сутність найповніше розкривається в любовних стосунках. Так, Маня життєрадісна, емоційна, примхлива, постійно вимагає до себе уваги, прихильності, зокрема, на словах. Її романтичне розуміння життя штовхнуло на найскладніші випробування, через які вона проходить, не зламавшись духовно. Ні дві спроби самогубства, ні психічні й фізичні знущання чоловіків, для яких жінка – це втілення зовнішньої краси та плотської любові, іграшка, не вбили її сили духу. Ці життєві колізії підштовхують жінку до розуміння справжності свого першого почуття кохання. На противагу Марії Хома в любовних стосунках спокійний, самовпевнений, не розуміє жіночої натури, не прагне постійно заявляти про свої почуття. Він глибоко ображений зрадою дівчини, проте своєї провини в цьому не вбачає. Його рішення проблеми – це мур, який він збудував навколо себе і свого життя, це забуття служіння громаді, людям. Лише лист перетворює його з "естета" на "живого чоловіка".

Генрись. Молодий практикант Маріїного батька, прийнятий місяць перед тим, як у ліс приїхав Хома. Генрись "Хлопець ледве 26-літній, рум'яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві… Рум'янівся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні…". Щоб Марія втекла з ним, Генрись брехав, що мав у Кракові родичів, що його батько – купець, визначний краківський міщанин, що купив село. Генрись обіцяв Марії, що вони візьмуть шлюб у Мар'яцькім костелі і житимуть у тому селі, а потім ще й заберуть до себе її батька. Та хлопець виявився звичайним злодієм, якого врешті-решт, як вважала Марія, вбив саме Зигмунд.

Зигмунд Зембецький. Вперше Марія побачила цього чоловіка у Кракові, куди приїхала з Генрисем. Хлопець брехав, що Зигмунд – завідатель дому його батька. Зигмунд "…був пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом". Згодом Генрись брехав Марії, що Зигмунд – його дядько, брат матері. Коли Марія дізнається від Зигмунда, що і він, і Генрись – злодії, вона вирішує покінчити з життям і вішається. Її рятує Зигмунд. Він був проводирем злодійської шайки, часом був страшенно злий. З часом він втягав у свої плани Марію, яка мала привертати увагу багатіїв, поки злодії їх обчищували. Після того, як Генрися вбив Зигмунд, Марія стала його жінкою. Вона відчувала до цього некрасивого, старшого, малокультурного чоловіку справжню ненависть. Коли Зигмунда арештували за значну крадіжку у Нижньому Новгороді, Марії вдалося втекти.

Володимир Семенович. З цим чоловіком Марія познайомилася у поїзді, коли їхала у Москву. Це був "молодий залізничий інженер, що їхав до Іркутська, а відси мав їхати далі, за Байкал, до будови залізниці… Він був чоловік нежонатий, ішов на добру плату в далекі, некультурні краї". Марія погодилася поїхати з ним і так опинилася в Іркутську. Там Володимир почав пити і грати в карти, а якось програв у карти Марію.

Свєтлов Никанор Ферапонтович. Це багатий золотопромисловець з далекого Сибіру. "Чоловік немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і багатства. Між іншим, він був великий аматор жінок і в кождім своїм заводі, яких мав кільканадцять понад Байкалом, держав, казали, цілі гареми.". побачивши якось Марію, знайшов спосіб, як зробити її своєю. У новелі Никанор Ферапонтович Свєтлов постає велетнем "у ведмежім футрі, з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом". З ним Марія відправилася у "снігові простори Сибірі". Марія провела з ним три місяці. Про це вона писала Хомі так: "…був для мене дуже добрий. Проте грубість його натури і неотесаність його поведінки збуджувала в мені обридження, тим більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер...". Свєтлова вбив Зигмунт, якому вдалося вийти на волю, але Марія дісталася ватажкові злодіїв.

Сашка. Ватажок банди, "хто він був, якої народності і якої віри, сього не знав ніхто, і до сього було всім байдуже". Марія вважала, що він був жид. Коли солдати обскочили ватагу, Сашку повісили, а Марія дісталася капітану.

Серебряков. Капітан-ісправник, "У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях… Капітан раз у раз пив, а в п'янім виді бив нас обох, не розбираючи". Марії вдалося втекти від нього. Вона хотіла втопитися у Байкалі, але натрапила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм.

Микола Федорович. Сьомий чоловік Марії, з яким вона познайомилася під час російсько-японської війни. Марія пише у листі: "В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадійно хорий, лежить і конає отсе вже другий тиждень.Я сиджу біля нього. Замість сестри милосердя. Дні й ночі пильную його. А в вільних хвилях пишу тобі отсей лист.". Після смерті Миколи Федоровича Марія вирушає до Хоми.