Осип Турянський — Поза межами болю (головні герої, аналіз)

Аналіз твору

У повісті діють семеро товаришів по недолі, які належать до різних національностей: Оглядівський і Добровський — українці, Пшилуський — поляк, Сабо — угорець, Штранцінгер — австрієць, Бояні і Ніколич — серби. Вони змальовані як герої-символи, майже алегорії.

Оглядівський у творі є героєм і оповідачем. Він зливається з автором, виступаючи виразником його переконань. Прізвище своєму героєві О. Турянський дав за назвою села, у якому народився. Оглядівський — це один із фізично найслабших полонених, що втекли з-під варти. Перше враження про нього створюється з характеристики Добровського: "Дуже вразливий на тепло жіночого серця… Але шукає того тепла тільки у своєму родинному гнізді". Оглядівський небагатослівний, більше слухає й міркує, ніж говорить. Він спостерігає за поведінкою своїх побратимів, усіх жаліє, але нікому не дає оцінок за їхні вчинки. Він розуміє, що нелюдські умови іноді пробуджують у побратимів тваринні інстинкти. Герой і щодо себе вагається, чи був він коли-небудь людиною. В критичних умовах єдине, що підтримувало в ньому прагнення до життя, було родинне почуття, любов до дружини і трирічного сина. Малюк то обіймав його в уяві своїми рученятами за шию, то просив навчити співати колядку. Спогади про сина надавали героєві сил і водночас пробуджували почуття жертовності. Водночас візії жінки з дитиною виринали в Оглядівського час від часу також то в образі рідної матері з ним самим, то Богородиці з Ісусом. Вони йому постійно являлися й надавали сил жити. У такий спосіб О. Турянський доносить до читачів ідею, що боротьба за життя сповнена найвищого духовного змісту.

Образ Оглядівського багатогранний, огорнутий теплом і співчуттям. Він, як і всі полонені впадає в депресію, але стоїчно намагається її подолати. Герой-оповідач сповідує високоетичні ідеали свого народу, ідею християнської моралі, любові та злагоди, братерства людей. Перебуваючи у передсмертному стані, він споглядає своє життя, відчуває нерозривність з рідною землею. Образи дружини і малого сина, почуття любові, поваги й відповідальності за сім'ю допомагають йому вижити в тяжких умовах зимового походу. Образ Оглядівського змальовано в динаміці почуттів і настроїв. За своїм психологічним типом він — інтроверт, заглиблений у внутрішній світ, наповнений видіннями, інтуїтивними передбаченнями, ілюзіями, які викликають у нього любов, віру і надію. Волю до життя живить висока й благородна ідея. Слабкий фізично Оглядівський (прототипом якого є автор) переміг фатальну смерть тому, що у найтяжчі хвилини думав не про себе, а про сина і дружину, які стають символами життя.

24-річний австрієць Штранцінгер першим чітко змальований у повісті-поемі. Він осліплий і онімілий від горя й душевного болю — утрати матері й коханої дівчини. Через ці фізичні недуги здається, що саме він збайдужів найбільше: "Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів". Його не чути зовсім, він не бачить жахливого стану своїх товаришів,чорних хмар над головою й страшної безодні обіч їхнього шляху, тому начебто постійно перебуває десь. Але він людина мистецтва — скрипку не випускає з рук — вона стала його очима. Автор недарма ставить риторичне запитання: "А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку синю смугу неба?" Отже, він якийсь особливий серед цих семи, недарма вони вважають його за святого й усіляко оберігають, постійно піклуються про нього.

Справжнім апофеозом шляхетного й гуманного в людині стала "пісня життя", яку востаннє спромігся заграти на скрипці сліпий австрієць. Його скрипка є втіленням духовного бачення істин вічності, а пісня — ода переможному "духу таємному", здатному розвіяти "тьму всесвіту". Скрипаль є носієм духовного світла. Скрипка — голос його серця. Штранцінгер, зігравши востаннє дивовижну мелодію туги й надії, жертвує єдине, що в нього залишилося дорогого, — свою скрипку, щоб підтримати вогник пригасаючого багаття.

Мова скрипаля Штранцінгера — це мова інтелігента, мова мрійника, символізована й афористична. Штранцінгер єдиний, хто по-філософськи спокійно ставився до ситуації й не боровся за життя. У 24 роки юнак зовні був схожий на старця. Добровський вважав його святим. Попри те, що він був незрячий і весь час мовчав, юнак мав неймовірну силу впливу на товаришів. Вони відчували потужне духовне єство, людську гідність, які вивищували його над усіма. Символічним є те, що він був музикантом. Скрипка як символ мистецтва і духовного зв'язку відкривала йому шлях до сакральних духовних знань. Можливо, тому Добровський сказав товаришам, що Штранцінгер набагато щасливіший від них. І всі вони подивилися на скрипаля із заздрістю. Визначальна риса його характеру — доброта. Він співчуває людям, розуміє їхні болі та страждання, тому й робить висновок: "Люди не є злі…не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі". Надзвичайно важливим для розкриття ідеї твору є епізод, коли Штранцінгер говорить Оглядівському: "Є сонце в житті". У такий спосіб автор висловлює думку, що тільки гуманізм, любов,служіння іншим людям може зберегти в людині людське й відкриває їй дорогу в інший, щасливий світ.

загрузка...

Серб Бояні найслабший із-поміж інших. Коли зовсім утрачає сили, падає, друзі його усіляко підбадьорюють, намагаючись зменшити передсмертні страждання. Хоча вони так потребують його лахміття, щоб підтримати вогонь. І коли він "побачив іскру людяності" в очах Сабо, "почув його теплі слова", "велика ясність засяяла в його очах і на обличчі" — він заснув заспокоєний, у сні й помер. Показово також, що перед тим він згадав матір і попросив передати їй "якесь любе… добре слово", передати, що він помер "у теплій хаті… на білій постелі". Як бачимо, доведений до відчаю страхом смертельних мук, Бояні думає про те, як би пом'якшити біль найріднішій людині.

Добровський — земляк Оглядівського, колись був балетмейстером. Він не тужить ні за ким, проклинає цілий світ і родичів, які дали йому життя, бо війна "знизила людей до рівня найдикіших звірів…". Оптимістичний песиміст, сильна, горда, чесна людина. Скептик, фізично найдужчий, а тому має силу іронізувати над товаришами, таким чином підтримуючи їх. Мовлення Дубровського характеризує його як освічену людину, його вислови забарвлені іронією: "прохаємо ласкаво", "вельмишановне панство", "добірними салоновими рухами".

В образі Добровського втілено сильну особистість. Про його минуле відомо, що у мирний час він "аранжував танці на балях", а його кохана зрадила йому з якимось "гладеньким галапасом". Добровський найбільше з усіх героїв розмовляє й позиціонує себе антиподом Оглядівського: "Я зі своїм отруйним песимізмом становлю контраст до тебе й ношу у своїй душі зародок смерті". Насправді ж різними способами вони йшли до однієї мети. Якщо Оглядівський утверджував у людині людське, то Добровський діяв від протилежного — викривав зло, заперечував у людині тваринні інстинкти. У такий спосіб вони обоє прагнули оновлення людяного в людині, виявлення в ній духовного начала. На перший погляд, Добровський справляє враження цинічного й безпринципного. Він глузує з усіх підчас "танцю смерті", не спиняє Сабо, коли той пропонує їсти тіло Бояні. Цим він ніби випробовує людину, вивчає міру в ній людського. Водночас Добровський єдиний із героїв підноситься до рівня узагальнення масштабної гуманітарної катастрофи й виносить вирок антилюдяному суспільству. Якщо інші герої причину убачають у можновладцях, то Добровський провину покладає на кожного члена суспільства. Добровський доволі песимістично сприймає майбутнє. Навряд чи вірить в удосконалення людини та суспільства. Він розуміє, що можна пристосуватися до голоду й холоду, до вибухів гармат, але не можна й надалі потурати світу "нікчемності й хамства сучасних людей". Тому герой робить свій вибір: якщо залишиться живий, піде в пустелю, бо не хоче "вертати в озвірілий світ".

Поляк Пшилуський, якого зрадила дружина, сумує за дітьми. Він гірко переживає через зруйновану родину. Знаходячись між життям і смертю, він переймається родинними цінностями, найдорожче для нього — діти, його продовження. Навіть перед смертю він не здатний вибачити дружині "злочин матері супроти дітей". Зрада дружини спочатку дає йому сили в танці смерті, а потім убиває його.

Перемогу духовної волі до життя над біологічними інстинктами символізує вчинок серба Ніколича, який не дає ні собі, ні своїм товаришам стати людоїдами. М'який, лагідний естет, "сентиментальний молодик". Хоче жити "не для себе, а для родичів і для науки". Не допустив товаришів до канібалізму, підтримав їх в останні хвилини, а відтак став у їхніх очах визволителем від "несамовито важкого гніту".

Сабо — активний песиміст, виразник грубої інстинктивної волі до життя. Він бачить право сильнішого над слабшим і вдається до первісного закону боротьби за існування. Це він вивів усіх "набік від "шляху смерті"", а потім, намагаючись "тверезо думати", відкидаючи "сентиментальність", бо це — "смерть", пропонує гру-боротьбу на виживання ("хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді"). Сабо жорстокий і прагматичний, прагне зберегти своє життя за будь-яку ціну. Його мова лайлива, складається з брутальних висловів: "світова сволоч", "собача личина". Пильні очі Сабо, якими він втупився в Бояні під час "танцю смерті", є контрастною художньою деталлю до незрячих очей Штранцінгера. Сабо не властиві сентименти. На його думку, "усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання". Його життєвий принцип — на війні як на війні. Але в екстремальних умовах "за межею" і в нього проривається людське начало, його душа не хоче змиритися із звироднінням. Коли Сабо пошматував гроші й хотів кинутися у прірву, він пояснює Добровському свій вчинок тим, що хоче бути справедливим також і з собою. Чи не пізнє це каяття? Адже душа йому дещо підказувала ще перед смертю Бояні. Уже тоді в нього "замерехтіло сяйво співчуття" і він сказав: "Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина".

Авторка статті Світлана Перець, авторські права належать Укрлібу