Недарма Яким Шибилист, порівнюючи Ганну Чураїху та Орихну Бобренчиху, дошкульно звинувачує останню у відсутності навіть материнської любові, бо найголовнішим було для неї багатство й "воювати" за "курку, за телицю, за межу". Під час страти Марусі Бобренчиха пропихається наперед, щоб усе бачити, а мала б лити сльози на свіжій синовій могилі, Проте характеристика цього образу автором та іншими персонажами була б неповною, якби не самохарактеристика Орихни. Спонукаючи нерішучого Гриця до одруження з Вишняківиою, мати відкриває синові душу і ділиться власним досвідом. Але яким?!
Твій батько теж... була така Ликера...
він п'ятами від неї накивав.
Об чім журитись? Дівка не галера.
Тебе до неї Бог не прикував.
Бобренчиха не відчуває мук совісті, що жорстоко зламала життя власному чоловікові, який через щоденну перевтому і докори та недогляд жінки трагічно загинув. Що гіркою була доля Грицевого батька, свідчать Матусині згадки про сповнені співчуття до товариша розповіді Гордія Чурая:
Вони іще й парубкували разом,
І поженились десь у одночассі.
На Дмитра десь. А вже десь на Варвари
прийшов Бобренко, похиливши гребінь:
"Знайшов собі ти дівчину до пари,
а я ускочив під дурного греблю".
Життя Бобренків минало у прокльонах і сварках. Проте не злидні були тому причиною, а нестримне бажання Орихни якнайшвидше розбагатіти ціною надривної праці.
Бобренки, ті не дуже бідували.
Вони в оренду землю віддавали.
У Кривохатках хатка та нова
єдина, може, хатка не крива.
Раннє вдівство озлобило Бобренчиху насамперед через те, що тепер розбагатіти стало набагато тяжче:
...лишалася вдовою,
лютіша стала до роботи вдвоє.
Було не вип'є, бідна, і не заїсть,
— уся пішла в роботу і у злість,
— Така уже зробилась, як Яга.
Проворна, хитра Бобренчиха прагнула мати вигоду з усього. Переживаючи, то з походу син може повернутися калікою, вона заохочує Марусю вірно чекати його, та ще й улесливо дякує дівчині:
І чим же ми за це тобі віддячимо? –
казала так Бобренчиха не раз.
Коли ж Гриць прийшов додому живим і здоровим — уцілів один з небагатьох, мати враз змінилась, зметикувавши, що син може одружитися з багачкою;
Не відкладай же, ти тепер на часі.
І не катуйся, завжди так було,
Тепер дівки до гарних хлопців ласі, —
багато хлопців, сину, полягло.
У інший час посватався б ти, дзуськи.
Жених у неї був би й привозний.
Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,
бо хлопець ти, нівроку, показний.
Лицемірство Бобренчихи не має меж, У свою авантюру вона ладна вплутати навіть Бога і Марусину матір:
Зустріла матір десь біля криниці.
Про дощ, про грім, про курку, про бичка.
Що добрий гетьман був із Остряниці
і що хазяїн добрий з Вишняка,
Що час летить, треба якось жити.
Любов любов'ю, а життя важке.
Що вже дітей пора б і одружити.
Насамкінець промовила таке:
— Якби ти добре в Бога попросила,
то мали б ми ще й радість на віку:
твоя пішла б за гетьманського сина,
а мій хазяйську сватав би дочку.
Орихна впливає на сина різними засобами. Ось вона, міркуючи нібито про себе, у присутності Гриця так висловлює думку про Марусин талант:
Хіба то дівка? То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси! Ми вже й без неї з'їхали нінащо, а з нею геть вже зійдемо па пси.
Яка зла, несправедлива характеристика дівчини! Але Бобренчисі цього замало. Гриць усе ж вагається. Тоді мати міняє тактику і відверто погрожує позбавити спадщини:
Іди, женись, хай буде не по-людськи.
Але як пустка свисне у печі,
то, наплодивши злиднів, голопуцьків,
не посилай до баби по харчі.
Щоб так і знав: як сходитиму з світу,
то не лишу тобі і заповіту.
Все одпишу на церкву й монастир, —
на всю Полтаву будеш багатир !
Ще в іншій сцені бачимо лицемірну Орихну в янгольській подобі, здається, її б вустами мед пити:
— Введи у дім дружину собі, ладу,
То ж має бути рибка золота.
Сяк-так приборкавши Гриця, Бобренчиха навіть після сватання не зовсім вірить в удачу, тому й терпить синові викрики та ще я ласкаво заспокоює його:
І як я потім у шинку напився,
на матір крикнув вперше у житті!
Вона ж сидить та гладить по голівці,
так тихо гладить толову мою.
— Нічого, — каже, — я надійній дівці
тепер тебе, мій сину, віддаю.
Сім'я Гордія і Ганни Чураїв була збудована на довір'ї, взаєморозумінні й любові. Маленька Маруся мала її за взірець. Прекрасні вродою, душею і помислами, Чураї стали і для дорослої, але вже битої нещастями Марусі ідеалами жіночої краси й чоловічої мужності'.
Красива я була, правда?
Схожа на свого матір.
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда?
Схожа на свій народ.
Якщо Гордій Чурай у романі і в уяві дочки проходить спогадом і легендою, то Ганна Чураїха — цілком реальна жінка. Цей образ настільки переконливо правдивий і виразний, що він сприймається нами як історично достовірна особа. Мати для Марусі не тільки сповідниця народної моралі, добра порадниця, а й захисниця. Згадаймо її слова на суді:
Чужа душа—то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї —гріх тяжкий, не можна.
І чим же, чим ви будете карати
моє смутне, зацьковане дитя?
Чи ж вигадає суд і магістрати
страшнішу кару, ніж таке життя?!
Ви грамотні. Ви знаєте латину.
За крок до смерті, перед вічним сном,
одного прошу:
у мою дитину
не кидайте словами, як багном!
Стара Чураїха тяжко страждає за зраджену дочку, мучиться її муками, плаче разом з нею, носить передачі у в'язницю (яблука, пиріжки, чистий святковий одяг і бабусине намисто), хоча сама в цей час ледве тримається на ногах і чи не найбільше потребує допомоги. Ганна все життя вела себе гідно і повчала свою дитину не нести горя на люди. "Нещасливе доччине кохання сповнює маті р відчаєм не тільки тому, що так сталося, а й тому, що така дівчина, як Маруся, варта була кращої долі:
А раз сказала з розпачу гіркого:
— Є ж лицарі у нашому краю!
О Боже мій, на кого ж ти, на кого
збанітувала молодість свою?.
Грицькові перепросини Марусі мати зустрічає гіркими слізьми і сприймає як обрану, навідріз відмовившись благословити шлюб. Це свідчить про високу гідність цієї жінки та її безкорисливість: вона не хоче такого одруження доньки, хоч це був би добрий урок для фарисейки Бобренчихи і її пихатих сватів. Сім'я ж Вишняків подана виключно через батька І дочку. Багач на всю губу, Вишняк був добрим крутієм і вмів завжди бути у виграші та виходити сухим з води:
Хто за Богдана, хто — за короля.
А. він — за тих, которії не проти.
Вся Україна полум'ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки,
У гірку для України годину Вишняк, також не втрачав олімпійського спокою і нагоди мати користь:
У всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах –
чураївські голови на палях;
і вишняківські голови на плечах.
Та коли образ Вишняка в романі виконує функцію своєрідного кривого дзеркала і с статичним, Вишняківна в любовному трикутнику Маруся — Гриць — Галя відіграє значну роль і подана в певному розвитку. Не така вже вона й примітивна, як зумисне подає себе на суді, кажучи:
Що він ходив до тої чарівниці,
панове суд, то істина не є.
Це лише її своєрідна спроба простакувато захиститися від людського осуду. Інша річ, що всі життєві втрати Галя вимірює матеріальною вартістю, тому в її свідченні звучить не стільки жаль за нареченим, скільки за витратами на весілля:
Вже тато наш і на весілля втратились,
а Гриць умер... а Гриця вже нема.
Журба, гризота, докори сумління не властиві Галі. Навіть під час судового процесу "Сиділа Галя, наче панська рожа", що аж ніяк не підкреслює п страждання. У той же час Вишняківна не є примітивним і безневинним створінням. Гриць наївно порівнює її з ховрашком, недооцінюючи Галиної хижості. У ставленні до Марусі Вишняківна безцеремонна, нахабна і жорстока, невміюча і небажаюча стримуватися навіть у межах сільської моралі. Сміх, який раптом вирвався в неї при зустрічі з пригніченою зрадою Чураївною, зловтішний і такий брутальний, що навіть подруги багачки роблять їй зауваження:
Ішли дівчата, освятивши квіти.
Я привіталась, проминула їх.
І раптом з гурту, десь позаду, звідти,
мені у спину пролунав той сміх.
А я ішла. Підкошувались ноги.
Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.
А я ішла, не бачила дороги,
і сміх стримів у спині, наче ніж.
Вишняківна позбавлена елементарної порядності, не знає міри дозволеного й границі недозволеного. Навіть Гриць констатує з розпачем і огидою:
А якось раз приходжу, застаю —
співає пісню — при мені! — твою.
Чим ближче пізнає Бобренко Галю Вишняківну, тим більше вона програє в його очах у порівнянні з колишнього коханою Марусею. Згадаймо перше Грицеве враження від молоденької і дорідної Галі:
А Галя їде, стрічкою блискоче.
А віз високий, як гарба сливе.
— Оце так віз! — сміявся. — Не доскочиш!
Дочка хазяйська павою пливе.
Неприховане захоплення дуже швидко згасає від черствості Вишняківни, її байдужості до того, що дїється в душі Бобренка. І в Гриця з'являється якась фізична бридливість до дівчини:
То слава Богу, що боронить звичай
чіпати дівку. Я ж би і не зміг.
Палив мене такий великий відчай,
отак би встав та й безвісти забіг.
Марусині спогади — своєрідні екскурси в минуле — подають читачам життя Бобренка від малої дитини до повнолітнього юшка-месника, У Грицевому характері було чимало хороших рис, і майже всі вони — наслідок впливу Марусі. Навіть героїзм у боях і ризикована втеча з полону — теж спроектовані на Марусю, викликані її жертовністю І любов'ю:
І жде мене невінчана жона.
Проте змінити внутрішню людську суть не можуть ніякі впливи. Бобренчишині гени спонукають сина до несподіваних рішень, в нього зароджується бажання скористатися ситуацією, отримати винагороду за попередні чотири роки, змарновані в боях:
Душа розм'якла якось, заморилась,
хоч коники ліпи, як з м'якуша.
До всього звикла, із усім змирилась
і від життя схотіла бариша.
Страшні слова, з якими звертається Гриць до Марусі, марно сподіваючись на її розуміння, — уже потенційна зрада, уже явне відступництво:
А якось каже: — Щастя треба красти.
Хоч добре, не заклюнулось дитя.
Весілля знову мусимо відкласти.
Що зробиш, мила, як такс життя?
У той же час Бобренко — не бездушний парубок-джигун. Його мучить сумління, в душі ще бунтують почуття, він боїться розплати долі за зраду.