Ліна Костенко це зробила неперевершено. Т навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами ("А що, якби знайшлася хоч одна..."), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.
Від картини суду, свідків, представників місцевої влади, побутових сцен життя до колориту козаччини в різних іпостасях національних героїв (полковник Пушкар, гонець-запорожєць, дід Галерник, сам Хмельницький) перед нами постає правдива і повнокровна картина життя України XVII ст. Саме з аналізу історичного тла й варто починати роботу над цим унікальним в українській літературі романом. Авторка не ідеалізує українців, але й не змальовує їх як народ, роз'єднаний антагоністично-класовою ненавистю, чого в українському середовищі ніколи й не було. Саме через це Ліні Костенко й закидали постійно критиковану в ті часи "теорію єдиного потоку" української нації (за Михайлом Грушевським). Групування персонажів у творі особливе — негативних набагато менше, ніж позитивних, та ще й більшою мірою негативні не обділені добрими рисами, й у ставленні до Чураївни навіть ті, .хто відверто налаштований проти неї, не можуть позбутися відчуття моральної і духовної вищості Марусі над середовищем. Ось, наприклад, свідчення далеко не ідеальної Параски Демндихи, яка. не без того, щоб удосвіта нишком потрусити мужу грушу.
А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
Кому він ще так знівечив життя?
Або візьмемо порівняння морального статусу Марусі й Галі волоцюгою Семеном Капканчиком, який через примітивність душі навіть не розуміє, що своїми ж словами ганить і Галю, і себе:
Ось тут і суд на тому зупинився,
що знали ж всі, і Галя не глуха,
що сватав ту, а в тої опинився.
А хто із нас, як кажуть, без гріха?..
Навіть війт Горбань, людина дуже обережна та ще й морально червива, злодійкувата, знаходить оправдання Марусиному вчинку:
А зілля річ, ви знаєте, капризна –
Тут воно чари, тут воно й трутизна.
Вимальовуючи характер цього персонажа, Ліна Костенко вдається до влучної ремарки — авторської безпосередньої характеристики:
(Тут принагідне варто зауважити,
що дьогтю він мав, справді, предостатньо,
оскільки він, як виявилось потім,
"з комори мєской потай дьоготь крав").
І цей штрих до портрета якнайкраще пояснює нам, чому так кортить Горбаневі вимазати Марусині ворота дьогтем, чому він так вперто намагається змусити суд не відступити від букви закону І цим створити у співгромадян добру думку про себе, про свою порядність. Але як швидко спадає з війта маска пристойності! Ось його реакція на Іскрин захист Чураївни у суді;
Горбань сказав:
— При чому тут пісні?
Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.
І потім, бачте, чутка є, ги-ги,
що свідок цей — особа зацікавлена.
Його слова не мають тут ваги.
А в часи облоги Полтави Горбань постає перед нами вже зовсім нікчемою:
Лише Горбань хапає дрижаки,
Кричить: — Угода! Нарушать не смійте!
ВІН думає,— як впустять їх таки,
то перш за все вони повісять війта.
Серед представників народу на суді вигідно вирізняється Ящиха Балаклійська Кошова, про яку Маруся має дуже високу думку і пізніше в своїй уяві возводить цю жінку у своєрідний символ довіку вірної люблячої і мужньої козацької вдови:
Та тільки ж я вдова не Балаклійська.
У неї муж не повернувся з війська.
Поліг, загинув, вбитий молодим,
їй можна вічно плакати за ним.
Щаслива ти, Яшихо Кошова!
А я... Хто я? По кому я вдова?
Ящиха ж першою і стає на захист любові, а отже, на захист Марусі:
У мене дома діточки малії.
Мій муж поліг в боях у Приазов'ю.
А я прийшла сюди аж з Балаклії,
хоч я людина вже не при здоров'ю.
Отож, скажу відкрито і вселюдно.
Буває всяко, доля — не черінь.
Любов — це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Бо вік віків. Амінь!
Гонець-запорожець від Богдана Хмельницького теж хоче врятувати піснярку, захищаючи при цьому правду, совісність, загальнолюдську І козацьку мораль:
У вас іще на спідниці
не перешили ваших хоругов?
Домарики, така у вас і смерть,
Безславно вмер, а кажете: убито.
А що, як Інший вибрати закон,
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
А вже про заскорузлість думки суддів і збюрократизованість судової системи він говорить прямо:
Замудрувались ви.
Тут треба тільки серця й голови.
Образ Хмельницького в романі ніби епізодичний, проте читач має відчуття незримої присутності гетьмана впродовж усієї дії. У сцені ж суду він постає не лише вождем нації, а й глибоко порядною, чуйною і по-державному мудрою людиною. Хмельницький забороняє суддям одноосібне вершити долі громадян, що свідчить про його філософський погляд на сенс людського життя; треба про людину судити не з одного вчинку, а оцінювати її через призму всього, що нею зроблене.
За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп'ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола,
— не вистачило б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!
Найцікавішим з персонажів, які в романі творять тло, є полковник Мартин Пушкар. Суд над Марусею для нього така важка справа, що він мимохіть порівнює її з війною:
Страшне це діло, діло небуденне.
А всі почути вирока спішать.
Воно, скажу вам, легше, як на мене,
діла у битвах шаблею рішать.
Намагаючись зберегти за Чураївною презумпцію невинності до встановлення правди, Пушкар совістить Бобренчиху, коли та ллє бруд і на дівчину, і на мертвого сина, категорично забороняє катувати Чураївну, вимагає від суддів обачності щодо такого тяжкого вироку:
І так карати, щоби люд хрещений
не мав за що судові докорить.
Признаючи усе ж вину Марусі, полковник нагадує і про Грицькову вину, водночас він категорично виступає проти відплати злом за зло:
Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
що світ вже так замішаний на злі,
що як платити злочином за злочин,
то як же й жити, люди, на землі?
Пушкар — людина високої культури. Його любить громада, шанують козаки. Він добре розрізняє людей підлих і порядних. Епізодична сцена, коли Мартин виходить з-за столу в суді, щоб готувати полк у похід, дає читачеві чимало інформації про самого полковника:
Полковник встав, в судді перепросився,
бо мав на Білу готувати полк.
Посунув трохи війта і бурмистра.
Поспільство розступилось на аршин.
Як бачимо, Пушкар з повагою ставиться до головуючого, звичайних клерків же просто зневажає, посуваючи, як неживі предмети. Про авторитет Мартина свідчить шаноба громади, яка розступається, даючи широку дорогу своєму улюбленцю.
Великим патріотом змальований Пушкар у розділі "Облога Полтави", коли не кидається рятувати свої маєток, село, ліс, а мовчки дивиться на наругу, бо Полтава дорожча від багатства:
Сто років ріс. І ще сто років ріс.
Полковнику! Це ж треба провалитись,
щоб так оне стояти і дивитись!..
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
Пушкар — нічого. Глянув — і нічого.
Спокійні очі. Сива голова.
Шорстка кирея кольору нічного.
Дивився. Думав.
— Швидше б та трава !
Навіть Іван Іскра, пропонуючи Чураївні руку й серце, не уявляє їхнього весілля без священика і Пушкаря. Авторська симпатія до Пушкаря передана у своєрідному екскурсі в майбутнє цього полковника:
Ще не старий. Т славу мав, і силу.
(Про нього потім думу іскладуть.
Мине сім літ — і голову ці сиву
Виговському на списі подадуть).
З особливою теплотою виписаний образ діда Галерника. Спочатку він —жива легенда для маленьких Грицька і Марусі, джерело інформації про широкий світ, Кафу, турецьку неволю; згодом починає сприйматися Марусею як народний умілець, а наприкінці твору Галерник, образно кажучи, наче випростує плечі, стає символом народного руху, бо вважає нижчим козацької гідності ховатися від ляхів за мурами міста:
— Та й те сказать, — хіба це вперше військо
у мене пройде тут по голові?..
Якби я міг вам бути у пригоді,
а то ж про шаблю думати вже годі.
А був колись такий великовоїн! –
од трьох шабель ще й досі незагоєн.
Дід переживає за хвору Марусю, розпитує про неї в Іскри, але як людина стара і досвідчена, не радить Іванові надіти через нерозділене кохання. У словах Галерника вчувається жорстока життєва правда, за якою навіть смерть Марусі — це ще не смерть усьому світові: живі повинні думати про живе:
— В такій біді ніхто вже не порадько.
Немає ради. Ради тут нема.
Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?
В, ні, стривай, нічого це не дасть.
В житті найперше — це притомність духа,
тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Душа у тебе має бути крицею.
Так плакати не гідно козака.
Твій батько був, Іване, Остряницею,—
наступний гетьман після Павлюка,
Ти ж син його! Душі не занехаєш,
Не маєш права, ти ж таки не Гриць...
Історична доба в історичному тлі й виразних характерах, правдиво протрактованих словесником і правильно та ще й емоційно сприйнятих старшокласниками, дає змогу глибоко зрозуміти й основні образи та ідеї, виражені через них. Оскільки образи Гриця, Іскри І Марусі є найскладнішими і водночас найважливішими в романі, учням треба розкрити особливості середовища, в якому такі натури виросли і сформувалися, звернути увагу на сімейний уклад Бобренків, Чураїв, Вишняків, Остряниць. До речі, уявлення про родинні Ідеали не обов'язково повинні випливати з побутових сцен, інколи досить виразної художньої деталі. Ось, наприклад, слова Іскри про своїх і Марусиних батьків:
Ми з нею рідні. Ми одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
і матері посивілі од сліз.
Глибока повага Іскри до покійної матері Марусі Чураївни відчувається у напрочуд вдалій метафорі:
Іде Іван. І знову повертає.
Думками сніг з могили одгортає.
У сім'ї Бобренків найколоритнішим образом є безцеремонна і черства Орихна Бобренчиха. Уже читаючи перший розділ, ми дивуємося, як могла вбита горем мати, що втратила єдиного сина, негайно знайти аж сімнадцять свідків. Бобренчипшна промова на суді вражає доброю порцією жовчі, отрути і бруду. Орихна, зовсім не соромлячись, докладно розповідає, як підглядала за молодятами, не криється, що знала про гріх між ними, але це її турбувало лише тому, щоб Ґрицько не пустився берега;
— Щоб у заміжніх погубив підметки?
Чи, щоб пішов до Таці Кисломедки,
котра тягалась бозна-де і з ким!
Грубість, бездушність, нездатність до співчуття і глибокого страждання навіть після найбільшої втрати притаманні Бобренчисі.